Брутальний виїзд в Албанію

11 Жов, 2017| автор:

Жили-були, їли-пили, заряджали-вболівали. Хочу повідати Вам історію про те, як я вибув на цілих чотири дні з робочого процесу БФ і пробив виїзд за збірну України у Албанію.

Здоров, мужики! Привіт, дами!

Так сталось, що в минулий понеділок я розбив мамину улюблену вазу і ви, я думаю, розумієте, що в цій ситуації потрібно було якомога швидше покидати територію України, поки мама не прийшла з роботи.  Так і сталось. Отже, погнали.

У вівторок два калуських бродяги бігали по обмінниках та міняли гривні, долари, злоті – загалом все, що мали. Купували, звісно, єврошекелі. Але перед тим пробили в неті, як виглядає та європейська валюта, бо в очі її ніколи не бачили. Так і живем.

Вже о 19:00 вони були готові розпочали свій маршрут, який виглядав таким чином: Калуш – Івано-Франківськ – Коломия – Румунія – Сербія – Чорногорія – Албанія.

Долетівши до ІФ, вони пробили маршрутку до Коломиї, де їх вже очікували ще два вар’яти, які також підписались на цю двіжуху. Роман по кличці “Воділа”, який пролітає 700 км за 6 секунд. Шеф (Андрій) – будматеріал в хату. Може дістати цемент з різних куточків світу для вашої будови (ось і контекстна реклама на “БФ” під’їхала).  А також Олег з поганялом “Гондзьо”, (насправді прізвище таке). І, звісно, Я, Ваш покірний слуга – Василь. (Або просто Зірка Василь)

Прогулявшись Коломиєю та вписавшись в якогось вуйка, ми прилягнули відпочити перед важкою дорогою. Вже зранку середи, о 4:30, нас забрав Роман і ми, всі четверо, на повних парах напрявлялись у сторону румунського кордону на нашому конику Mazda 6.

Румунія

Ваших героїв чекали незабутні пригоди, але вони були не готові до такого виклику. Під’їжджаючи до кордону, думками уявляли собі, як прикордонники викидають їхні тушонки, консерви, закрутки та ящик “Опілля” з багажнику, бо везти такі продукти було заборонено. Вже на кордоні питання стало ребром. Або розписувати бігом той ящик на чотирьох і помітити всю Румунію, або надіятись на доброзичливих румунів. Не переживайте, “Опілля” поїхало з нами (не всередині нас, ні). Мчались на всіх і намагались не збити місцевих Шушар (еліта румунської траси), які колядували попри дорогу та пропонували послухи оксамитового омлету.

Європейська дорога дуже хороша і таким чином ми долали сотні кілометрів одним подихом, але доля була сьогодні на стороні СТО і по дорозі у нас починаються найбільші труднощі виїзду.  Мазда, та, що 6,  починає тріпатись та глохнути на ходу. Протянувши до Тімішоари (можливо пам’ятаєте, як в сезоні 2009/10 “Шахтар” не пройшов місцеву команду у кваліфікації до ЛЧ), ми намагались знайти СТО та швиденько виправити неполядки. Зі словами “Ду ю спік інґлиш” ми залетіли на їхню станцію і намагались пояснити, що у нас сталось. Але з одного СТО зі словами “Ай донт нов” нас переправили на інше, а з другого на третє, де ніхто не міг сказати, що сталось з машиною і чому вона не їде. Машину передивилась половині румунських механіків та майстрів. Електроніка була в порядку, але їхати було неможливо. Намагаючись вирішити проблему, ми обдумували різні варіанти розвитку подій.

Варіант 1. Спробувати повернутись на поломаній машині до України та позичити в когось іншу, щоб все ж таки пробити виїзд.
Варіант 2. Переночувати в Тімішоарі та надіятись що цигани завтра зроблять машину (як виявилось пізніше, деталь, яка можливо,  барахлила, але це не точно вона, коштувала 5 000 євро (нова).
Варіант 3. Лишати машину на румунах та брати в оренду щось значно слабше та дешевше.

Ми обрали третій варіант, а свою ластівку залишили на СТО в Крістіана Попи (ми йому дуже вдячні), який мав спробувати зремонтувати Мазду до нашого повернення. Вручивши коньяк зі словами “Юкрейніан віскі” ми покинули його володіння та на Шкоді вже мчались у сторону Сербії за сорок євро на добу. На чотирьох це було навіть дуже зручно. Витискали максимум з цієї ситуації, так би мовити.

Сербія

Їхали, їхали і ще раз їхали. В дорозі розповідали один одному історії на всім знайому тематику (жиза, виїзди, дівчата). Дорога дозволяла нам трохи перевищувати швидкість та обганяти по трасі всю і вся. Роман тиснув на педало, Шеф навігатором вів нас до кордону з Сербією, а ми з Олегом намагались не замовкати та розважати водія, аби той не дав дуба по дорозі. Щоб ви собі розуміли, Роман на одному диханні може проїхати біля 1000 км. Постійно відмовляючись від зміни, він продовжував скорочувати відстань. Я та Олег могли його замінити в дорозі без проблем, але хлоп коломийського загартування вирішив “тащити” до кінця. Під’їхавши до кордону з Сербією та пройшовши без проблем контроль, не сфотографуватись зі знаком було неможливо (потрібно було закинути людям фото з написом, що ти ще живий і здоровий)

Дорога до Чорногорії, куди ми направлялись у курортне містечко Будва, була ще довгою. Пройшло тільки пару годин від наших проблем у Румунії, як ми вже знайшли собі інші у столиції Респубілки Сербія – Белґраді. Навігатор, мать його йоб, завів нас в глухий кут і ми були змушені перетнути суцільну полосу, щоб повернутись назад і прокласти дорогу заново. Після порушення правил дорожнього руху, нас тут як тут проінспектував місцевий дядько на пагонах, який вибіг з кущів, а в руках він тримав жезл європейського зразка, який наголошував на тому, що ми вже приїхали, і нам треба зупинитись на обочині. Спершу цей молодик привітався та намагався по-сербськи нам розказати, що так їздити не можна. Але потім він зрозумів, що тут щось не так, коли українці на румунських номерах намагались вийти з ним на діалог англійською мовою, з якої він знав 3 слова (мама, тато, гроші). Оскільки домовитись, щоб він нас пробачив і відпустив було неможливо, то в рух пішли єврики. Наші 5 євро, які він не бачив через вже темну ніч, зайшли йому в кишеню, як ніж в масло і ми якомога швидше намагались давати капцю, щоб він аж бігом не доганяв нас зі словами “мало, мало, дайте ще”.

Отже, Сербію ми також проїжджали на ізічах і готувались до кордону з Чорногорією. Роман продовжував їхати та відмовлятись від зміни керма.

Чорногорія

Маршрут впевнено скорочувався і в горах було вже видно місцеву митницю, яку ми також пройшли без проблем.
Країна запам’яталась нам дуже важкими серпантинами, які було важко долати вночі. Ми вже потрохи засинали у дорозі, а водій продовжував тащити поїздку. Віджимавшись по дорозі, слухав голосно музику, робив все, щоб не заснути разом з нами. Пізно вночі, година 4-5, можна сказати, ближче до ранку, ми все ж таки прибули в Будву, де мали заброньовані апартаменти у серба, який зустрів нас та вручив влючі від нашого нового дому. Мілан був сербом, який проживав в Чорногорії та дуже добре говорив російською. Тому без проблем ми знайшли спільну мову. Завалившись в апартаменти, в першу чергу ми прийняли душ та трохи на груди хорошого іноземного віскі. Аби добре спалось та відпочивалось. Бо вже зранку нас очікували нові пригоди. Море, сонце, гори, пляж.

Прокинувшись, ти відчуваєш себе щасливим. Сьогодні майже нікуди не потрібно їхати, адже тільки четвер, а футбол аж в п’ятницю увечері. Розпорядок дня був таким, щоб охопити все те, на що потрібно було подивитись та відвідати в Будві і не тільки. Цьому посприяв Шеф, який мав вже на папері (по олдскулу) роздруковані всі визначні місця даного міста та країни. На пляж ми вийшли ближче до обіду. Дуже багато в Чорногорії людей туристів, тому в основному люди спілкувались російською. Дівчата на “Хеллоу!” відповідали “Привет!”. Будва – дуже красиве туристичне містечно, де краще гір було тільки море. Перфотографувавшись всюди, ми пішли до моря, де здорово провели кілька годин. Покупавшись та відпочивши, вирушили у свою квартиру, де “Опіллячко” залітало на ура (це безкоштовна реклама, ріал ток!).

Пізніше маршрут у нас був прокладений до містечка під назвою Бар, але карти Шефа дали збій,  ми приїхали не в той Бар, який хотіли. Наш Бар знаходився у зовсім іншій стороні та у відстані, яку ніхто вже не мав бажання долати. Але нічого, ми з Олегом пішли на атас, де впевнено зірвали пару гранатів, яких не їли вже давно. Тут вони ростуть на кожному подвір’ї. Повертаючись назад, ми заїхали на Острів святого якогось там, де вхід був платним, за який ніхто не збирався платити. Повернувшись до квартири, сили покидали стариків, яким перевалило за тридцятку, а молодняк був готовий ще йти по місцевих клубах. Прогулявшись по нічному місту та спорожнишви ще одну флящину хорошого віскі, нарешті ми вляглись спати, бо п’ятниця була днем матчу.

До стадіону в Албанії було всього-на-всього 90 км, які ми подолали без проблем.

Албанія (Шкодер).

Це фіаско, брутали. Я ще такого не бачив. Люди ходять по кільцях, машини їздять, як хочуть. Всі сигналять та кладуть на правила дорожнього руку велику купу з високої гори. Припаркуватись десь було неможливо, бо все зайнято і засрано. Вирушили до кабаку, де помало збирались всі українські фанати. Пили пиво, розмовляли про футбол та коштували місцеву кухню. Загалом все, як завжди. Часу було ще багато, тому ми вирушили на Скадарське озеро і, заблудившись по дорозі, ми його втратили, але озеро, зрештою, хоча б побачили. Нічого надзвичайно, але все ж краще, ніж сидіти в Шкодері. Повернувшись назад, знову довелось шукати місце для паркування. Біля готелю, де відпочивала збірна, ми його знайшли та впевнено вже кинули кості.

Передфутбольна двіжуха була перервана дощем. Щоб ви собі розуміли, такого дощу я ще не бачив на свої очі. Це було дуже сильно та мокро. Вірні пиву все ж таки провели мінімальний марш, в якому змокли до трусів. Прийшовми на стадіон ми поміняли наші бланки на нормальні квитки і зайшли на стадіон. Дощ не припинявся та вже йшли розмоли про затримку і перенесення матчу, але, як ви знаєте, він відбувся та завершився на нашу користь.

Косово – Україна. Дощ продовжував литись, як з відра. Наші хлопці жваво розминались, щоб не замерзнути на футбольному полі. Фанати підтягувались на сектори, щоб сьогодні підтримати свою збірну. Подолавши таку велику відстань, футболу ми так і не побачили. Наша збірна не вразила грою, проте результат залишився на нашу користь. Якщо вже не вигравати від Косово, то навіщо взагалі кудись пробувати пробиватись? Ми продовжували мокнути та заряджати, щоб підтримка була на хорошому рівні.

Гра не вражала і на другий тайм багато людей залишилось під накривом позаду секторів. Пізніше косовари привезли гол у свої ворота і люди почали повертатись, а дощ все лив та лив. Ярмоленко ставить крапку у матчі і мені здається, що всі вже дивляться на годинник що хвилини і чекають вже на завершення матчу. Ми продовжуємо заряджати… Свисток та перемога. Команда підійшла та подякувати своїм уболівальникам.

Після матчу ми дочекались наших хлопців. Дуже порадував Сидорчук, який впізнав свого старого друга. Зі словами “Е**ть ти мокрий” та поспішкою на обличчі став до фотографії.

Ярмоленко, який  також є добрим другом “БФ”, мав привезти в подарунок футболку “Боруссії” Дортмунд. #RESPECT

Шевченко, побачивши декількох фанів, підійшов та подякував особисто.

Перефотографувавшись з футболістами, ми вирушили до машини, щоб повернутись у Будву і добре зігрітись. Зі Шкодера їхали в одни хтрусах, бо абсолютно все було дуже мокре.

Прокинувшись зранку, ми розуміли, що все позаду і тепер на нас чекають найбрутальніші проблеми визду, адже невідомою залишалась доля нашої машини. По вайбері ми дізнавались впродовж поїздки, що румуни не можуть її зробити та що, ймовірно, нам потрібно буде самостійно добиратись додому. Маршрут до Румунії був аналогічним. Будва – Белґрад – Румунія.

Здавалось, що це вже все, але ні. Прогнавши по дорозі корито, яке рухалось зі швидкість скутера, нас прийняла місцева поліція на простій машині. Хлопці в формі знали англійську та виписували нам черговий штраф. В рух йшли долари, євро, але тут все по-іншому. Ми зрозуміли, що доведеться платити в касу серйозну суму. Нарахувавши близько 400 євро за букет правопорушень, ми сплатили тільки 50, через дуже добрих працівників поліції. Пояснили тим, що ми гості країни і зробили нам величезну скидку. Після цих муток ми вже нарешті мчались у сторону Украни. Роман продовжував їхати, їхати і ще раз їхати. Шеф розказував історії, яких в нього було пачками, бо вже побував у багатьох країнах світу. По дорозі ми побачили свій перший сніг у цьому році. Гори не переставали нас дивувати. Ще вчора ти купався в теплому морі, а сьогодні – по коліна в снігу.

Приїхавши в Тімішоару пізно вночі, ми були змушені зняти хостел, бо машину не встигли зібрати до купи. Переночувавши в шикарних апартаментах, ми зранку поїхали забирати свою крихітку з СТО. Ціна на евакуатор була 300 євро. Рішення прийнято. Пробуємо добиратись на машині якомога ближче до кордону. Глохнули, але їхали. Ми старались об’їжджати великі міста, бо нам потрібна була траса, щоб їхати на високих оборотах. Тоді було нагабато легше і менша йшовірність заглохнути. З горем навпіл ми добрались до кордону, де і стали. Машину ми вже переправляли через нього штовхаючи. Спершу румунські прикордонники не захотіли пускати несправну машину до України, але потім все ж таки пропустити і ми впевнено пхали машину через кордон. Після нашого вона знову завелась і ми знову їхали.

Але тут все почались ще більше проблеми. Знизу щось підстукувало, а заді стріляло так, що люди розбігались на дорозі. Наше завдання було незмінним – доїхати якомога далі на несправній машині. Дотянули до Яремче, де хлопці висадили нас на автобус до Івано-Франківська, а самі рушили далі.

Прощання після всього пережитого відбувалось зі сльозами на очах. Встигли здружитись на останні три дні. Але були просто зобов’язані пробити ще домашній виїзд до Києва на хорватів. В дорозі до ІФ мені подзвонив Роман і повідомив, висадивши нас, вони ще трохи проїхали і захголнули з кінцями. За ними виїхали друзі з Коломиї та взяли на тягач. А ми з Олегом вже суботнього вечора були вдома, де мали добре виспатись, щоб зранку вирушити до Києва.

Катайте виїзда, не порушуйте правила дорожнього руху та ніколи не попадайте в ДТП. Передаю привіт Ромчику, Андрюсі та Олегу.

Всім дякую за увагу. З Вами був Зірка Василь. Обов’язкого почуємомь!

МАКСИМІВ ВАСИЛЬ спеціально для БРУТАЛЬНОГО ФУТБОЛУ


Menu Title