“Бийтесь за перемогу!”: згадати все те, що ви забули про “Динамо” Київ в ЛЧ

10 Вер, 2015| автор:

Успіх – це здатність крокувати від однієї невдачі до іншої, не втрачаючи ентузіазму.

Це не мої слова. Я не Вінстон Черчилль.

Та і не про нього, власне, мова. Але цією цитатою я надав вам атмосферний посил на те, стосовно чого будуть роздуми, викладені нижче.

Хто з вас пам’ятає ті роки, коли київське «Динамо» демонструвало феноменальну гру в Лізі Чемпіонів? Чи пам’ятаєте ви ті матчі, коли один тренер однієї відомої команди питав: «Яке прізвище у цього футболіста?».

Цим тренером був Луї ван Ґал. Цієї командою була «Барселона». Цим гравцем був Андрій Шевченко. Це було 22 жовтня 1997 року. Це був Київ. Україна. На той момент – ціла і єдина.

А вже через два роки відбудеться 20 річниця з моменту, коли “Барселона” заглянула на “вогник” у Київ і – отримала по саме “не можу” – 0:3. Голи Реброва, Максимова, Калитвинцева змусили європейську еліту поважати нашу українську команду, в якій на той момент не було жодного іноземця.

- Нам вдалося реалізувати свою перевагу в тактиці, швидкості і виконавській майстерності, тому я вважаю результат закономірним, - поважно сказав Валерій Лобановський.

- Гра “Динамо” справляє сильне враження. У цій команді немає слабких місць, – додав до його слів Луї ван Ґал.

Лобановський став здобувати видовищні перемоги над європейськими грандами.

Про українців тоді знали мало, і ще зовсім недавно, до часів Революції Гідності, про нашу країну балакали наступне:

- Що ви знаєте про Україну?
– Україна? Шевченко і Клички!

shevchenko-i-klichko

1999 рік. Рік, про який хтось знає, хтось його ледве пам’ятає, а хтось взагалі не чув.

Та саме тоді «Динамо» вперше в історії дійшло до півфіналу Ліги чемпіонів. На тернистому шляху до історичного моменту «Динамо» обіграло в груповому турнірі лондонський «Арсенал» з рахунком 3:1 (забивали Головко, Ребров, Шевченко), французький «Ланс» – 3:1, (забивали Каладзе, Ващук, Шевченко) «Панатінаїкос» – 2:1 (Ребров, Басинас ( автогол)). У другому колі зіграло внічию 1:1 з «Лансом» і «Арсеналом», програли «Панатінаікосу» на виїзді 1:2 (гол – Ребров). В 1/4 на виїзді «Динамо» грає внічию 1:1 з «мадридським Реалом» ( тільки назва цього клуба викликала у всіх вболівальників стриманий страх: Рауль, Морьєнтес, Гуті – легенди, про яких тоді балакали виключно з повагою, без нотки троллінгу ), а в Києві переграє «королівський клуб» 2:0 (дубль Шевченка). Лише на стадії 1/2 «Динамо» зупинила «Баварія» із загальним рахунком 3:4. Але ті, хто бачили цей матч, знають, як це відбувалось.

Це не був виграш «Баварії» – це була поразка «Динамо».

З того моменту в жодному сезоні київський клуб ні на йоту не наблизився до тодішніх результатів. І я не беру до уваги Лігу Європи. Ліга Європи – це подразник для справжніх переможців.

З тих пір багато чого змінилося. Якщо сказати – змінилося все, це буде відверта брехня. Змінилося ставлення до клубу, змінився тренер, кольори команди захищають інші люди. Змінився президент клубу, змінився Президент України. Змінилися люди, в кінці кінців.

Але «Динамо» не змінилося. Тому що це константа.

Попереду матчі Ліги Чемпіонів, за якими скучили всі вболівальники. Незважаючи на те, який клуб вони підтримують, тому що Ліга Чемпіонів – це завжди свято. Переповнені трибуни, сильні заряди, віра в команду, яка б’є через край! Позаду – миті великих перемог та гірких поразок. Позаду – сумніви, страх та сором. І 1999 рік також вже в минулому.

Завершити хочу з того, з чого і почав: Успіх – це здатність крокувати від однієї невдачі до іншої, не втрачаючи ентузіазму.

30lPJ3Px6XI

Отже, коли, якщо не зараз? Хто, якщо не ми?

Вадим Дідик, “Брутальний футбол”.


Menu Title