Клуб анонімних трансфероголіків ім.Євгена Коноплянки

26 Чер, 2015| автор:

Ті, хто читав “БФ” два роки тому, коли ще був старий сайт, мали б пам’ятати рубрику, коли ми давали вигадані публікації у художньому стилі – до Дня народження футболіста, до важливих матчів і таке інше. Пропонуємо вам згадати ті часи, брутали!

Всі події та імена вигадані і будь-який збіг з реальністю – це просто збіг :)

original_566636ce0ae513fc804425fd70b4a2b3

 

Євген стояв біля дверей і не ризикував постукати. Подібне трапилося в його житті вперше. Ще місяць тому він відчував у собі сили, міг розсмішити будь-кого, а впевненість дуже часто переростала у самовпевненість, але сьогодні…Щось змінилося. Подібні зміни трапляються в ті моменти, коли людина відчуває переміни. Когось це мотивує, хтось починає боятися, а Євген Коноплянка втрачає впевненість у своїх силах. Постійні думки, які немов  бджоли біля вулика роїлись в його голові, вже довгий час не давали йому спокійно спати. Що вже казати про повноцінний відпочинок.

528089

Проте, набравшись сміливості, Євген таки постукав у ці облуплені старі двері. Практично відразу вони прочинилися і на порозі з’явилася молода дівчина з білосніжною посмішкою.

– Вітаю вас!, – люб’язно мовила вона, – чим можу допомогти?

Мій батько телефонував сьогодні вам, – невпевнено почав Коноплянка, дивлячись собі під ноги, – мав сказати, що я прийду.

Дівчина дістала якийсь блокнот і уважно почала його вивчати.

– Як вас записували?

– А ви мене не впізнаєте?, – до Жені поступово поверталася крихта впевненості, – записаний як Женя від Бені.

– О, пардон, – посміхнулася дівчина, – ви є в списку. Проходьте. Все щойно почалося.

Євген переступив поріг і пішов вслід за дівчиною, яка професійно виляла сідниця, зачаровуючи і гіпнотизуючи будь-кого, хто мав би змогу це побачити вживу. Зрештою, спустившись по сходах, вона завела Женю до темного приміщення, де вже сиділо близько 8 людей. На стелі звисала єдина лампочка, яка слабо освічувала приміщення.

– Он ваше місце, – дівчина вказала пальцем на вільний стільчик, – не переживайте. Це ваш перший раз?

– Угу, – буркнув Женя, похмуро споглядаючи за людьми.

Їх справді було вісім. Один з ним вже щось розповідав, але помітивши Коноплянку посміхнувся.

cd61f2c1830464403edc4761ae64a029

– Шановне панство, прошу привітати нашого новачка Євгена!

– Привіііііт, Євгееееен!, – хором привіталися чоловіки.

Коноплянка махнув рукою і присів на своє місце. Чоловік продовжив.

– То на чому я там закінчив? Ах да…Хлопці, ви не повинні боятися. Перше, що ви мусите зробити – це прийняти вашу проблему. Усвідомити її. Це найголовніше. Хтось має що сказати?

Один з присутніх підняв руку.

– Я маю.

– Назвіться, будь-ласка.

Вітя Леон, – крякнув той, – хочу сказати, що ви проводите це все у приміщенні, яке нагадує склеп. Немає душі тут. У свій час я ходив на подібні заходи, у Європі бував, так там все інакше. Чай роблять безкоштовний, канапки там різні дають…

– Я маю на увазі по темі, пане Леон, – лагідно поправив його куратор.

– По темі – все просто. Я сам можу таке провести. Нічого особливого. Клуб анонімних трансфероголіків? Ну і назва, ребята. Я б краще зробив. Вітя, а ти чого мовчиш?

Леон звертався до худенького лисого чоловічка, який сидів поряд і щось читав у твіттері.

– Ну, я б хотів порадити об’єктивніше дивитися на речі, в першу чергу вам, Вікторе, – почав той, – знаєте, буває так, що ми бачимо проблему, коли на неї подивимось загалом, а не під одним кутом. Я веду до того, що місце і умови – не головне. Ми зібралися тут заради одного – зрозуміти, що таке трансфероголізм, чому він існує і таке інше. Ми тут щоб допомогти людям.

– Та то каждий може комусь допомогти, хлопці!

– Назвіться, будь-ласка, – мовив куратор до того, хто перебив попереднього оратора.

– Міша, я Міша. Називайте мене просто Міша, і я на Міша буду спокійно реагувати, – швидко пролепетав чоловік, – ви думаєте, що трансфероголізм – це виліковна хвороба? Я так не думаю! Знаєте, щоб вилікуватися від цього ходив у церкву каждий день. Каждий. Каждий день. Перед тим, як подумати про перехід в інший клуб Я КАЖДИЙ ДЕНЬ ХОДИВ У ЦЕРКВУ. І знаєте шо? Ніфіга не помагає. Я вже не знаю шо робити.

– Так ти ж в Німеччині вже, чого ти, – перебив його русявий чоловік з бородою, але помітивши суровий погляд куратора, виправився, – я Андрій із Києва. І я трансфероголік.

– Вітаємо тебе, Андрій із Києва, – дружньо привіталися всі.

– І я хочу сказати. Хотів би…сказати…що я змирився з цим. В цьому мені допомогли весілля моїх друзів. Я часто ходив на них, і дурники вилітали з голови. Одне весілля – мінус один дурник. Преса просто не могла мене знайти. Я де тільки не святкував їх. Бувало до чужих людей ходив, переодягався в костюм і святкував з ними, щоб журналюги просто не знайшли. І поступово все налагодилося. Ви погоджуєтесь, що чим менше про нас пишуть, тим нам краще?

– Безусловно. Безусловно, – пролунав голос Олега Венглінського.

venglinsky14

– Я не погоджуюсь, – твердо мовив Коноплянка.

Всі поглянули на нього.

– Так, ви все правильно почули. Я от люблю чутки. Це круто, це стильно. Я в тренді. Моє прізвище згадується в пресі частіше за вас усіх разом взятих. Чи це не круто?

– Це все твоє его, хлопче, – махнув рукою Вітя Леон, – про мене у свої часи…

– Вітя, всі ми вже це знаємо, – перебив його Тимоха із Пітєра, – давайте послухаємо Женю.

Коноплянка продовжив.

– Так от. Трансфероголізм – це як наркотик. Я живлюся ним. Але останнім часом став помічати дивні речі…

– Які? Можеш розповісти про них? Я б зробила топ 10 дивних речей, які бувають від трансфероголізма.

– Лобода, ми тебе сюди не для того взяли, щоб ти видєлувалась, – сказав грізно Циганик, – що це за дивні речі, Женя?

– Мені тяжко про це казати, – пригнічено відповів Женя, – мене зрадили. Я думав, що вони мене люблять, але зараз…все змінилося. Вони ненавидять мене.

– Хто – вони, Женя?, – уточнив Циганик.

– Хто-хто, в Карагандє, – реготнув Вітя Леон.

Женя тяжко зітхнув.

– Підписники «БФ». Вони сміються з мене.

Залом пронеслося шепотіння. Навіть Вацко відірвався від смартфона, а Лобода ледь не втратила свідомість.

– Ти впевнений у цьому?, – запитав куратор.

– Так, пане Павелко, – кивнув Женя, – впевнений. Я щодня захожу на пабліки, на сайт, в інстаграм…і там я бачу страшні речі. Вони відправляють мене в «Говерлу»! В «Говерлу», Павелко!

– Жах, – тихо мовив Андрій із Києва, – це просто жах. Вибач, Женя, мене за все. Якби я був активнішим, то тобі менше дісталося б…

– Все добре, – сльози лилися у того з очей, – я все розумію. Така доля моя.

– Я думаю, що все налагодиться, –  лагідно сказала Лобода, – а “Говерла” – це не такий і поганий варіант.

– Безуслово. Безусловно.

Всі встали і підійшли до Жені, дружньо обіймаючись. Сеанс терапії у Клубі анонімних трансфероголіків закінчився на сьогодні.

Попередні випуски:


Menu Title