Міша Кополовець: “Зайшов у гей-клуб на дискотеку. Я був шокований, а німцям – нормально”

23 Чер, 2015| автор:

Михайло Кополовець, який нині захищає кольори “Айнгайта” з Рудольштадту, розповів у інтерв’ю Футбол 24 про життя у Гейропі Європейському Союзі.

383533529 (1)

Про сезон:

Наш клуб не вилетів, тому що ті команди, які повинні були підвищитися класом, не мають для цього грошей. Коли я приїхав у «Айнгайт», команда була неукомплектована. Катастрофічно бракувало футболістів нормального рівня. Можете собі уявити, яким є клас гравців «Айнхайта», якщо ми навіть з п’ятої ліги вилетіли. Але керівництво клубу налаштоване дуже серйозно. Наскільки я знаю, нас підсилять один грек і один поляк. Плюс – у команді вже є 5-6 непоганих футболістів, як на рівень п’ятої ліги. Тож я продовжив контракт із «Айнгайтом» ще на півроку. Для мене зараз найголовніше – не категорія ліги. Основне – мати ігрову практику і отримувати за це гроші. В Україні така ситуація, що немає сенсу повертатися додому. Це мені просто нецікаво.

Про адаптацію:

Мови я не знав, тож почувався самотньо, наодинці зі всіма проблемами. Пам’ятаєш, у «Карпатах» був іспанець Лукас Перес? Він не розумів нас, тож я любив з нього поприколюватися, потравити його. Лукас усвідомлював це і сердився. А тепер я й сам побував у шкурі Переса. Заходжу в роздягальню, там пацани сидять і по-німецьки щось обговорюють, сміються. Часто виникали незручні ситуації – люди тебе не розуміють, а ти не розумієш їх. Іноді чуєш «Міша, Міша», – але ЩО саме вони кажуть – не знаю. Зрештою, то таке. Головне на полі себе показувати – тоді вони розуміють, хто ти.

Мовний бар’єр є досі. Чесно кажучи, німецьку не вчив, бо думав, що «перекентуюся» і через півроку поїду звідти. Елементарні речі, звісно, засвоїв. Guten Abend – добрий вечір, Wie geht’s? – як справи?, Geht so – так собі, Nach rechts – вправо, Nach links – вліво, Zurück – назад… Якщо окреме слово почую, можу приблизно здогадатися, про що розмовляють. Але підтримувати розмову я не здатний. Якщо приїдуть зараз ще кілька легіонерів, то клуб винайме для нас репетитора. Подивимось.

Про рівень “Айнгайта”:

Розумієте, в Оберлізі (5-й двизіон Німеччини – прим. БФ) є дуже багато «дублів» команд, що грають у вищих дивізіонах. Тож на матчі беруть 3-4 серйозних професіоналів із, приміром, третьої ліги. Такі команди спокійно могли б грати на рівних із українською Першою лігою. Третя німецька ліга, щоб ви розуміли, – це 40-тисячні стадіони і прямі трансляції всіх матчів.

Стадіончик у нас невеликий. Коли я тільки прийшов в цю команду, то на трибунах збиралося по три тисячі вболівальників. А кубкову гру з «Карл Цейсс» відвідало ледь не півміста. До слова, населення Рудольштадту – 25 тисяч осіб, а квиток на матч коштує 10-15 євро. Звісно, коли «Айнхайт» почав програвати матч за матчем і йти «на виліт», відвідуваність знизилась.

Про український футбол:

Дивіться, як є в Україні. Більшість команд готує другий тренер, а головний лише стартовий склад називає. Навіть у київському «Динамо». По телевізору показують, як Реброву на вухо нашіптує його людина, що розуміється у футболі. Те саме – «Барселона». У фіналі Ліги чемпіонів були моменти, коли Енріке підказували помічники, які набагато більше розбираються у тактиці, ніж він. Головний тренер може бути психологом, відповідати за контакт з футболістами, а кілька помічників йому порадять набагато краще, ніж він сам міг би додуматися. У «Говерлі» був тренер з фізпідготовки, а також другий тренер. Грозний тільки визначав склад і міг щось крикнути три рази – його й так ніхто не розумів.

Про враження від німців:

Дуже охайні, акуратні, ввічливі люди. Це настільки дисциплінована нація, що на зустріч вони прибувають з точністю до хвилини. Я зараз навіть міг не підписувати новий контракт. Бос дав мені слово, а для нього це закон. Там немає такого, щоб тебе хтось обдурив. У клубі мені сказали: «Міша, якщо будуть проблеми, чи потрібні гроші – просто зателефонуй».

Коли я приїхав у Рудольштадт вперше, мене зустріли, провели екскурсію по місту, показали пам’ятки культури, спортивний комплекс. І це команда Оберліги, друзі! Я собі можу хіба уявити, що робили з Рібері чи Роббеном, які приїхали в «Баварію», – їх напевно облизували (Сміється). В «Айнхайта» є два зелені поля і одне штучне. Але там у роздягальнях встановлені такі штуки зі щітками для миття бутс, які я бачив хіба що у київського «Динамо» і на «Донбас-Арені». В Німеччині таких ноу-хау дуже багато.

268416_518874

Про те, чи п’ють у команді гуртом пиво:

Є таке. Там не звертають увагу, коли хтось зайвий раз вип’є пиво. Це навпаки підтримується, зокрема, головним тренером – команда має вміти розслаблятися. Пригадую, коли були збори, ми поїхали на три дні у відпочинковий комплекс – щоб разом провести час у неробочій атмосфері і здружитися. Вечорами пили пиво, а якось влаштували такий турнір, де потрібно було по канату перелізти через озеро (я, щоправда, від цього змагання був у шоці). А от коли ми їздили в гори на лижі – дуже сподобалося.

Про діаспору:

Діаспора? Є наші люди, є. Підходять, залишають мені номери телефонів, візитки. Українці за кордоном гуртуються, хочуть спілкуватись. Але молоді мало, в основному – люди 45-50 років. Я не розумію тих, хто виїжджає з України і осідає у Німеччині – тут важко психологічно. Все розмірено, спокійно. Я одного разу завтикав на світлофорі – вже «зелене», а я стою. І ніхто бодай раз мені не посигналив! Натомість приїхав в Ужгород, ледь-ледь «жовтий» – вже сигналять, давай рухайся! Відчуваю, що я – вдома, ось це мені і потрібно (Сміється). Так, у Німеччині – соціальні виплати, висока якість, але тут все штучне, багато геїв…

Про піда… геїв:

Чи дискомфортно поруч з геями? Не те слово! Якось випадково зайшов у гей-клуб на дискотеку і не зрозумів, що відбувається. Я ледь там не ригав. Мені було гидко, а німцям – нормально. Вуха проколені такими кулями… Я не з того світу. Українцям «така» Європа ще довго не вкладатиметься в голові. Два мужики йдуть, тримаються за ручки, цілуються… Було б це в Ужгороді – вже б обоє отримали по голові.

Чесно зізнаюся: я запитував у наших пацанів, чи нема в «Айнхайті» геїв. Кажуть – нема. Ще не вистачало, щоб вони були в команді! Адже в душ ходимо всім колективом. Я спочатку так придивлявся – думаю, може комусь сподобався. У Німеччині діти з дітьми, старші зі старшими, «голубі» – там вже просто не розумієш, що робиться. Там збоченнями аж кишить – і ніхто не ховається. Мені це дико.

Про ситуацію в Україні:

Я дуже розчарований, бо була надія, що дійсно щось змінять. Але прийшли інші рвачі. Так шкода тих людей, які гинуть на Донбасі, які залишають там своє здоров’я. Заради чого?

Моя думка така: може зараз крадуть трохи менше, але однаково продовжують це робити. Я, наприклад, їду Ужгородом і перевищую швидкість. Зупиняє мене даішник. Кажу: «Я вибачаюся, так – перевищив». А йому нецікавий штраф. Запитує: «Шо, оставляєш мені на кофе?». Що змінилося? Нічого не змінилося. При Януковичі усе відбувалося відкрито, зараз трішки ховаються. Я бачу, що відбувається на митниці, бо по дорозі в Німеччину проїжджаю і Словаччину, і Угорщину. Знаю, як поводяться наші митники – все те саме.

Я – футболіст. Можу собі дозволити дещо більше. Але йду в магазин і бачу бідних людей. Серце кров’ю обливається – хочеться допомогти абсолютно всім. У мене мама заробляє півтори тисячі гривень. Люди вже й забули про те, що могли собі дозволити при «тій» владі. Цим курсом їх просто обікрали – в три рази. У Німеччині за зекономлені 400-500 євро ти зможеш поїхати в Туреччину. А куди ти поїдеш за 500 гривень? На сусіднє озеро, хіба що.

Menu Title