Принцип Дона

7 Лис, 2016| автор:

Сьогодні поговоримо про специфіку роботи одного із найодіозніших тренерів Англії Дональда “Дона” Реві, який провів на посту “Лідс Юнайтед” тринадцять років і вивів команду із трясовини на п’єдестал Першого дивізіону.

Найдивніше те, що Дон міг і не опинитися на тренерському містку “Юнайтед” – в 1961 році він збирався очолити “Борнмут”, але його зупинило керівництво “Лідса”, яке Реві попередньо попросив написати характеристику. Директор клубу Гаррі Рейнолдс переконав тридцятитрьохрічного екс-нападника  не покидати “Елланд Роуд” і прийняти під опіку “павичів” – у “Лідс” ніхто не поспішав їхати, а клуб поволі, але вірно скочувався до Третього дивізіону.

Чому грізний на вигляд Реві так трепетно піклувався про домашню атмосферу в роздягальні? Тут треба відштовхуватися від того, що йому самому в дитинстві було несолодко і, з огляду Другої світової війни та подальшої бідності,не вистачало родинного затишку та тепла. Дональд сподівався, що згуртуванням колективу в єдине ціле і єдиний механізм знайде потрібний ключик до сердець своїх футболістів, змусить їх не просто грати заради грошей і преміальних, а за честь клубу. Комусь методи Дона нагадували дитячий садок, але незабаром принципи сім‘ї і єдності дали свої позитивні плоди. Причому ці принципи були ледве чи не наріжним каменем Реві і ним же зведені в своєрідний абсолют – ті, хто не в “Лідсі”, а значить не в родині – ворог. Хто посягає на родину – ворог. Добиватися результату за будь-яку ціну і на благо родини – а чому б і ні? Може здатися, що це чистої води тиранія і хибні враження Дона щодо футболу в цілому. Але коли на Реві із нападками кидалися журналісти, то він їх зустрічно звинувачував у необ’єктивності і змушував закрити роти, запрошуючи на екскурсію до клубного музею. Трофеї є, гра йде – чого ви ще хочете?

Та треба сказати, що до вищеописаних поглядів Реві вдався не одразу, а поступово. Коли його представили у якості нового тренера “Лідса”, то про ніяке компанійство і якусь “родину” мова не йшла геть і близько – для усіх Дон – не “Дон”, а обов’язково “бос”. Кардинальні переміни і переосмислення відбулося по завершенні дебютного для Реві сезону 1960/61, за підсумками якого йоркширці фінішували на чотирнадцятій сходинці у Другому дивізіоні.

Реві пішов на радикальні кроки і почав повністю перекроювати команду – хіба не показово, що за два перших сезони він вказав на двері двадцяти сімом гравцям? Порушники дисципліни, любителі випивки і гучних вечірок – на вихід. Він залишив тих, хто був готовий вмирати за емблему на футболці, рвати газон та безкомпромісно підкорятися і вірити в кожне його слово.

Дональд перевернув усе з ніг на голову і взявся прищеплювати футболістам новий менталітет – менталітет переможців. Кожний, геть найменший нюанс мав нагадувати і вселяти віру у те, що його гравцям будь-що під силу – Реві навіть попіклувався, щоб основний синій колір замінили на білий. Здавалося б, а що тут такого? Так Дон посилався на мадридський Реал і його славні звитяги на європейській арені середини-кінця 50-х років. Рада директорів здивувалася, але прохання Реві задовольнила.

Щоп’ятниці Дональд збирав гравців, їхній дружин, дітей і розважався – лото, шашки, шахи, бесіди, спільні вечері, святкування – все разом. Реві пам’ятав у кого коли дні народження і не соромився дзвонити, вітати, висилати подарунки і тому подібне, справляючи дійсно приємний ефект. За що і отримав цілком закономірну віддачу – у 1964 році “Лідс” пробився у елітний дивізіон, а вже у наступному сезоні здобув срібло, пропустивши вперед тільки МЮ і то по різниці забитих і пропущених м’ячів – обидві команди зафіксували по шістдесят одному заліковому балу, але Червоні забили вісімдесят дев’ять голів, а “павичі” – вісімдесят три.

Може скластися враження, що Реві обмежувався листівками, солодощами на Різдво чи посиденьками на свіжому повітрі. Та де там! У когось суттєві проблеми? – Дон тут як тут: і фінансово виручить, і з правоохоронцями справи владнає. Одного разу воротар “білих” Ґарет Спрейк, перебуваючи за кермом із дівчиною, у алкогольному сп’янінні, потрапив у аварію, але злякавшись, покинув як автівку, так і непритомну панянку. Ґарета упіймали і йому загрожувало тюремне ув’язнення, але якимось дивом все втихомирив Дональд. Ну як?..Так що гравці були йому зобов’язані, прив’язані і покірні – принцип родини восторжествував.

До речі, про дівчат – як лише у когось із футболістів з‘являлася нова пасія, то Дон умудрявся дістати інформацію і про її минуле, походження, репутацію та звички.  Все суто конфіденційно, для протоколу і збереження мікроклімату.

 “Лідс” кінця 1960-х – початку 1970-х дійсно був однією великою родиною. Вранці, виходячи з дому і сідаючи в автомобіль, нам не терпілося скоріше дістатися до стадіону і опинитися серед друзів. Футбол був нашою роботою, але ми отримували від неї колосальне задоволення», – розповів форвард Пітер Лорімер.

Тому Дон був ляльководом, а “Елланд Роуд” його театром – тренер так мистецьки смикав за необхідні шнурочки, що ніхто і не сумнівався у правильності його філософії. Він був Акелою для зграї чи ватажком для банди – називайте як хочете. “Лідс” був саме його дітищем, і тільки, який Реві оберігав як міг – від преси і чиновників із ФА. Дональд іскрився впевненістю і передавав цю рису не те що гравцям, а і вболівальникам, які, переймали приклад із улюбленців і прямо пропорційно переносили їхній “досвід2 на трибуни. На честь Реві названа північна трибуна стадіону, яка у 60-х та до середини 70-х років наводила жах на ввесь Туманний Альбіон – фанати, бачачи вседозволеність на полі, обожнювали за нагоди розім’яти кулаки і вибити один-два зуби приїжджим глядачам. А чому б і ні? Ось він, олдскульний, брутальний британський футбол!

“Елланд Роуд” є найбільш моторошним місцем в Європі” – сер Алекс Фергюсон.

І навіть після того, як Реві перебрався у стан збірної Англії, уболівальники Юнайтед не на жарт погуділи у фіналі Кубка європейських чемпіонів 1975 року – невдоволені упередженим суддівством французької бригади арбітрів прихильники йоркширців радо і натхненно відгамселили німецьких візаві, які приїхали підтримувати мюнхенську Баварію.

Для когось це був шок і дивина, але не для Англії, де “Лідс” вже давно сидів у печінках – загальне фанатське коло не могло без зціплених зубів терпіти місто, команду, Реві і все, що з ним пов’язане.

“Я не заспокоюся, поки “Лідс” не виключать із ліги. Їхні вболівальники – це мерзота, абсолютні тварини і ганьба. Я зроблю все, що в моїх силах, щоб це відбулося” – Кен Бейтс.

Цікаво, це тому Бейтс продав Челсі Абрамовичу і придбав “Лідс”?

Якщо більшість тренерів просто ненавиділи Дона, то от Браян Клаф ненавидів люто та навіть маніакально – він був твердо переконаний (і не безпідставно), що судді активно потурали Юнайтед і спеціально не помічали відверто грубої гри за участю “павичів”. Ексцентричний керманич Дербі тільки те і робив, що шукав можливості дорікнути Реві, називаючи його підопічних шарлатанами та виродками, а гру у їх виконанні – брудною, застарілою та жалюгідною. Воно і не дивно, чому Клаф, врешті решт, протримався у “Лідсі” сорок чотири дні – здається, фіаско Браяна було передбачене ще до того, як він переступив поріг “Елланд Роуд”.

Найбільше суперникам дошкуляли капітан команди, шотландський півзахисник Біллі Бремнер та захисник Норман Хантер, до яких з часом приклеїлась репутація знаних костоломів. Парочка була настільки колоритною та жорсткою, що журналісти без вагань нарекли першого гравця “десятьма стоунами колючого дроту” (стоун рівнозначний 6.3 кілограмам – прим. автора), а другого – “Norman bites-your-leg” – щось на кшталт “Норман Хвать-за-ногу”. Нескладно здогадатися, у якій же манері полюбляли грати ці хлопці – наприклад, Норман частенько ставав винуватцем серйозних травм, оскільки без тіні сумління ламав ноги тому чи іншому опоненту. Цікаво, що історія описує доволі кумедний випадок, як Норман якось опинився і сам у ролі «жертви» та покинув поле на носилках, а Реві подзвонив його дружині і повідомив: “Тримайтеся, сьогодні Норман повернеться додому із зламаною ногою”. Однак, місіс Хантер, знаючи норови свого чоловіка, спокійно запитала: “Із чиєю?”.

Хантер у процесі здобуття ноги

А от Бремнер то показував майстер-класи акторського мистецтва, то міг, несучись на усіх парах, запросто зацідити кулаком в живіт. Доповнював Біллі і його колега, ірландець Джонні Джайлз, що теж не надто церемонився, коли Реві давав йому волю і настанови, вказуючи із ким треба провести особливу “профілактику”.

Я був креативним гравцем, але вирішив, що якщо це “джунглі”, то мені краще бути “левом”, ніж “вівцею” – Джонні Джайлз.  

Втім, не треба забувати, що Дон, в першу чергу, будував не якийсь там бійцівський клуб, а колектив, здатний вирішувати справи і без залучення грубої сили. Щоб там не говорили про Бремнера, але він завжди вважався першокласним виконавцем і фактично непробивною стіною цементував разом із Джайлзом середню ланку команди. Це ж стосувалося і Хантера, що годився у майстри персональної опіки. Та і сумнівно, що Бремнера включили до Залу слави англійського футболу саме за його вибрики, синці і неадекватну поведінку, правда ж?

“Кожен раз як “Лідс” пропускає, таке відчуття, що мене штрикнули ножем в серце” – Біллі Бремнер.

 

Реві аж ніяк не збирався тримати “звіринець” і наполягав на тому, щоб усі вихованці без винятку ґрунтовно готувалися до будь-якого матчу – без різниці чи то лідируючий “Манчестер Юнайтед”, чи пробиваючий дно Першого дивізіону “Бірмінгем”. Сам Дональд скрупульозно підходив до аналізу, вивчаючи суперника до найменших дрібниць – від тактики, розміщення та функцій футболістів до їхніх звичок і характеру. А навіщо два останніх пунктики? Так Дон, будучи тонким психологом, знав темперамент та настрої усіх противників, перетворюючи ці корисні знання у перевагу – “Білі” чітко усвідомлювали кого можна і треба провокувати, а з ким краще – навпаки – почекати. Ну і чим же не перевага?

Як зізнався син Дона Данкан, то батько, окрім «вилазок у стан ворога», слідкував за розпорядком дня, раціоном харчування та фізпідготовкою.

“В кінці 1960-х тато робив те, до чого інші додумалися лише через тридцять років. Він запрошував на тренування танцівниць, які показували футболістам вправи, які допомагають підвищити пластику і координацію рухів, пильно стежив за раціоном харчування, вів досьє на суперників. Іншими словами, цілеспрямовано готував команду до кожного чергового матчу. Тоді як в інших англійських клубах вся підготовка до гри з конкретним противником зводилася до десятихвилинного спічу тренера перед виходом футболістів на полі”.

Як підсумок, за десять років, проведених в еліті під орудою Реві, “Лідс” двічі ставав чемпіоном Першого дивізіону, двічі – переможцем кубка Англії, двічі – кубка Ярмарок, раз – Суперкубка Англії та кубка Ліги, а також регулярно боровся за золоті медалі і фінішував у трійці.

Коли Реві подзвонили із ФА та запропонували роботу із збірною, то його куди більше хвилювало те, хто ж стане його послідовником і чи збереже вектор розвитку. Преса пророчила вакантне місце Бремнеру, але його зайняв Клаф.

Та, як потім з’ясується, як банда без ватажка, так і ватажок без банди не зможуть існувати окремо. Реві, із зрозумілими йому речами, специфічними поглядами та відповідним підходом лише до своїх гравців, очікувано не “вписався” біля керма збірної Англії і, як наслідок, почергово провалив кваліфікації чемпіонату Європи 1976 року та ЧС-1978, після чого, згодом, вирушив на Близький схід, де, солідно збагатившись, поставив крапку у тренерській кар’єрі. Та чи гідний це фінал? Зважаючи на те, що Дон не впорався із завданням як він казав, вартим усього життя, та, зрештою, був призабутий, пропадаючи десь на окраїні світу, то залишається неприємне відчуття незавершеності та недосказаності. Хоча клеймити Реві немає сенсу – родоначальники футболу безпомічно ламають голову ось вже як п’ятдесят років із моменту тріумфу Альфа Ремзі, і чомусь серце підказує, що істинного ренесансу англійців доведеться ще довго чекати.

А що із “Лідсом”? Його не приборкав ні такий же імпульсивний і в деякій мірі безумний Клаф, зустрівшись віч-на-віч із Бремнером, ні сам Біллі, що не зумів правильно скористатися напрацюваннями Джиммі Армфілда. Встати повноцінно із колін “павичам” допоміг Говард Вілкінсон, але справжньою бандою “Лідс” став безпосередньо за керівництва Девіда О‘Лірі – із молодими Вудгейтом, К’юеллом, Хартом, Лі Боєром та Смітом і запальними ветеранами Девідом Бетті та Лукасом Радебе. Найприкріше, що і ці бунтарі, вимушено виявившись за межами “Елланд Роуд” і без О‘Лірі, не заграли із тим же завзяттям і запалом. Але це вже, як то кажуть, зовсім інша історія.

 


Menu Title