Точка відліку українського футболу

6 Лип, 2017| автор:

Брутальний футбол розповідає про перший офіційний матч, що дав початок історії українського футболу.

Якщо погортати сторінки часопису Gazeta Lwowska від 17 липня 1894 року, то можна з легкістю відчути чим, так би мовити, дихало місто Лева понад 120 років тому – приміром, перша шпальта, як і належить, розповідає про актуальні загальноімперські та міські новини, а остання буквально рясніє тогочасною рекламою на кшталт готелів, туалетного мила та контор, що займалися обміном та скупкою цінних паперів Акційного галицького купецького банку. Словом, складається враження, що ми силою думки відправилися аж ніяк не в кінець XIX століття, а і досі перебуваємо в умовах сучасності – так все настільки клекотить, спішить та динамічно розвивається на вулицях Львова.

Втім, більш детально заглибившись у номер примірника, підвищена активність стає зрозумілою – справа в тому, що ще з початку червня львів’яни готувалися до прийому ряду важливих культурно-освітніх заходів і ось зараз, у самісінький розпал свята, містяни з головою поринули у вир дійств та барв, що звідусіль лунали і вабили око. З’їзд Руського педагогічного товариства, з’їзд природників та лікарів, з’їзд літераторів та журналістів (на якому, до речі, з доповіддю виступив Іван Франко), зібрання представників вищої школи та банкет на честь Стефана Цегельського – це те, що прикувало пильні та допитливі погляди преси. Все просто – родзинкою, власне кажучи, під шум якої відбувалися вищеперераховані події, була крайова виставка, або як ще її називали, ярмарок досягнень, що згідно регламенту мав закінчитися аж у жовтні.

Безымянный

Gazeta Lwowska інформує читачів про виставку

Варто сказати, що окрім конкурсів та численних експозицій його неабияк чекали любителі спорту – річ у тому, що до загальної програми з 1892 року кайзером Францом Йосифом І були обов’язково додані гімнастично-атлетичні змагання, призначені якраз на 14 липня. Тут зробимо невеличкий референс у бік імператора – якщо Франц Йосиф не мав особливого політичного хисту (нагадаємо, за його правління імперія Габсбургів зазнала краху у 1918 році), то от сфері фізичного виховання монарх, керуючись власними смаками та ідеологічними переконаннями, приділяв чималої уваги. Чи, як мінімум, не забороняв розвиватися у даному напрямку – підкреслимо, що завдяки його апарату був прийнятий державний закон, згідно якого учні народних шкіл Галичини та Буковини протягом однієї години в тиждень “розвивали сили”, “удержували свіжість духа і тіла” та “вироблювали зручність та певність у собі”.

Подібні настанови стосувалися і товариств –  наприклад візьмемо славнозвісний “Сокіл”, що постав на світ у лютому 1894 року. Його очільник Василь Нагірний, ретельно завуалювавши патріотичні автономістські настрої, але слідуючи політичному вектору “зверху”, плідно працював із молоддю – як наслідок, підростаюче покоління майбутньої галицької еліти приділяло увагу велоспорту, бігу на дистанції та, що важливо, вправам із м’ячем. Цікаво, що на момент створення організації Львів уже досить тісно познайомився із предтечею футболу – його у маси проштовхували не хто інші як гімназисти та викладачі (як факт, на львівському ярмарку 1892 року у перерві між змаганнями члени вишів демонстрували футбольні елементи). В принципі, у цьому не було нічого дивного, адже навчальні осередки завжди виступали у ролі рушійної сили прогресу, у тому числі і футболу, причому незалежно від географії – чи то у вигляді течії мускулистого християнства в Англії, чи навіть за океаном, у Бостоні, де такий собі п’ятнадцятирічний студент  Герріт Сміт Міллер став прабатьком соккеру та регбі.

Втім “Сокіл” допоміг піднести футбол на абсолютно новий рівень, головною ознакою якого була обізнаність та, відповідно, наслідування правил гри, що формувалися на теренах Європи – права рука Нагірного Володимир Лаврівський інтерпретував та опублікував у “Календарі  “Сокола” на 1895 рік” матеріал, який називався “Правила гри у футбол”, де детально українською мовою пояснювалось як же насправді потрібно грати.

“Гей, Соколи, Соколи!”

Так от, повернемося до нашої газети – четверта та п’ята сторінки повністю присвячені виставці, зокрема, описують естафету з булавою, гімнастику, біг та “фут-бол, гру в м’яч, який потрібно копати ногами”. Саме так Gazeta Lwowska намагалася пояснити пересічному читачеві популярну гру, яка заполонила Туманний Альбіон і поступово підкорювала решту країн Старого світу – для нас ця згадка цікава тим, що вона однією із перших засвідчила про перший офіційний футбольний матч за участю українців на етнічних землях України. Одразу ж відзначаємо “офіційний” та “за участю українців”, оскільки сімома роками раніше стався задокументований у “Одесскому вестнику” матч у Одесі – 25 січня 1887 року британці влаштували показову гру “foot-ball”.

Учасниками поєдинку стали львівський та краківський осередки “Соколу” – в першу чергу, вибір гравців був обумовлений тим, що обидві команди знали принципи та мали уявлення як необхідно діяти на полі. До слова, про поле та інші організаційні моменти – зауважимо, що ця доленосна зустріч могла взагалі не відбутися, якби не вплинули зацікавлені люди. Ключову роль зіграв викладач вчительської семінарії Едмунд Ценар – професор, якого знали у Львові як палкого прихильника футболу, добився у організаторів виставки, щоб його улюблений вид спорту був включений у програму. Чому йому пішли на зустріч?

По-перше, Ценар користувався авторитетом і на тлі решти ентузіастів виглядав справжнім експертом – уявіть собі, професор, щоб поближче познайомитися із грою, побував на Британських островах, привіз звідти м’яч та переклав польською звід правил. По-друге, оргкомітет вирішив таким чином урочисто відкрити спеціально збудований до виставки стадіон “Велетень” у Стрийському парку – двоярусну споруду, розраховану на десять тисяч глядачів та обладнану на “англійський манір” (без бігових доріжок, але з полем, розміри якого становили 120*100 метрів). Тож пан Едмунд “забезпечив” матч глядачами – 1 липня у спортивному виданні Himnastychny Putivnyk, що вийшов тиражем у 8 тисяч екземплярів, з’явилася об’ява про “футбол”, а координатори залучили місцевий бомонд, починаючи від голови Крайового сейму Сангушка та закінчуючи князем Адамом Сапігою.

Стадіон “Велетень” у всій красі

Ось так, 14 липня на 18:00 був анонсований матч – щоправда, враховуючи тісний графік виставки та пізню годину, було прийнято рішення, що він триватиме лише до першого забитого м’яча. Тим на менш, на “Велетні” зібралося понад сім тисяч глядачів (всім охочим було легко дістатися, оскільки магістрат провів у травні до парку електричний трамвай) та стали свідками того, як львів’яни з’явилися у білих футболках та сірих штанах, а прибулі гості спеціально одягнули теж білі футболки, але сині штани. Ще кілька нюансів – арбітром став професор Зиґмунт Виробек із Кракова, командам надався у користування м’яч Едмунда Ценара, а роль імпровізованих воріт зіграли два прапорці, увіткнуті в газон.

Вже згадана Gazeta Lwowska наводить трохи інакші свідчення стосовно кількості людей – близько трьох тисяч – та передає коротенькі відомості перебігу поєдинку.

 “Гра тривала 6 хвилин – до першого забитого гола. Цей м`яч провів другокурсник учительської семінарії Володимир Хомицький, який діяв на лівому флангу поля. Тактики й стратегії у діях футболістів майже не було – головним завданням було проштовхнути м`яч повз воротаря у ворота. За стійки воріт були два прапорці, увіткнуті в землю”.

Так, львівському “Соколу” знадобилося тільки шість хвилин (є ще дані про сім хвилин), щоб так швидко поставити крапку у протистоянні із суперником. Наголосимо, що, слідуючи із довідок, колективи розумілися на примітивній теорії – розміщенні на флангах та грі в пас, тож в діях футболістів можна було простежити нотки колективності.

“Настала черга футбольного матчу. На гру вийшли дві дружини противників, які відрізнялися тільки кольором спортивних шортів – це були краківська та львівські команди, мета цієї дуже цікавої гри полягала у тому, щоб забити м’яч ногою у ворота супротивника. Перша та друга команди вважали основним завданням намагатися першим забити гол. Початок гри на стадіоні “Велетень” засвідчив те, що перша і друга команди горіли бажанням перемогти. Але сили були рівні”, – ось як проаналізував побачене кореспондент Himnastychny Putivnyk Фішер.

Команди грають у футбол

“Розпочата боротьба несподівано завершилась, але горді з цього результату дві команди пішли з поля гідно і у згоді, як належить благородним противникам та учасникам гри. Велика зацікавленість глядачів час від часу чергувалась вибухом радості, яка була небезпідставною. Гра у футбол найкраще підходить молоді, як один із досконалих засобів, що стимулює до руху і виробляє гнучкість, самоконтроль і витривалість”, – підсумував журналіст.

До речі, про Хомицького – Володимир так описав власні враження у спогадах: “Мене призначили на лівий край, де я і стояв неподалік від загального гурту гравців, що скупчились біля краківських воріт, на які в цей момент йшла рішуча атака. Раптом з того натовпу вилетів м’яч і покотився просто мені під ногу. Не роздумуючи довго, я замахнувся правою ногою і сильно вдарив. М’яч пролетів над гравцями обох команд і несподівано з’явився перед краківським воротарем. Він встиг піднести руки, але було запізно – м’яч його вже минув. В цю ж мить я почув голосний крик – це тріумфували львівські вболівальники, а гості висловлювали своє незадоволення”.

Хомицький власною персоною

Як бачимо, опис Хомицького дещо відрізняється від репортажу Фішера, адже обурені краків’яни, розраховуючи на реванш, спробували тиснути на Виробека, наполягаючи на продовженні зустрічі. Ситуацію владнали керівники програми, нагадавши про розпорядок: “Хлопці, ви вже показали, гол забили. Ми зрозуміли, що це таке. Прошу зійти”.

І хто ж знав, що шість хвилин та незграбно забитий м’яч шістнадцятирічним підлітком дадуть старт історії українського футболу? Довгий час історики між собою сперечалися на рахунок ідентифікації – польські колеги наполягали, що Володимир своїм ударом започаткував хронологію виключно польського футболу. У 1988 році польська влада відновила надгробок на могилі Хомицького (Володимир пережив Другу світову війну та помер у 1953 році у сілезькому містечку Хоцянів), на якому залишений напис: “Першого гола у цьому матчі і, взагалі, в історії польського футболу забив Володимир Хомицький”. У 1999 році, після суперечок, викликаних на історичному підґрунті, ФФУ офіційно прийняла дату 14 липня 1894 року точкою відліку вітчизняного футболу. З того часу минуло 123 роки, і хто знає у яких барвах до нас дійшов би футбол, якби не удар юного учасника “Соколу”.

 

 

 

 

 

 


Menu Title