Перший день
Мммм… так. І х…й його знає, як ту статтю написати. Коротше, виїзд, типу, вдався. Вдався класно. Але футболу в ньому було мало. Всього-на-всього 90 хвилин за 4 дні. Взагалі-то я ще й досі додому не доїхав. Може, хіба завтра. Подивимось.
Ага. І одразу попереджу того чувака, що критикує мої статті і хоче аналітики — можеш далі цього не читати. Воно тобі нах…й нада. Ну, і за стиль вибач — не хочу я під тебе підтасовуватися. Ну, а тепер, типу, про футбол.
Коротше, 4 дні просрації (написано без помилок). Пробухали, словом, ми наш виїзд. Але настільки вдало, що ніхто на нікого не злиться. І є що згадати, і буде що дітям показати. Ну типу ми неодноразово фоткалися. Я фоткав, тому мене в кадрах і немає. [Стільки пафосу, ніби ти в Північну Корею виїзд катнув. — ред.]
Блін, я бухаю і пишу. Вопше-взагалі останні 4 дні тільки то й роблю, що пишу і бухаю. Сорі. [Замахав вибачатися, давай до суті. — ред.]
Другий день
Вже не п’ю. Зібрався. Вибачайте за вчорашню інформацію. Отож.
Все почалося з вокзалу. Бо квитків на Київ не було. Я залишився чергувати, сподіваючись, що вночі щось із квитків таки з’явиться. Не з’явилося. Єдиний позитив — спілкування з бомжем і його колегою, огрядним типом культурного вигляду. Не знаю, як вони скомбінувалися, але їх єднало одне — бажання випити. Я їм вирішив допомогти — дав дві гривні, через що той, що бомж, мене насварив, що замало . даю. А той другий, що огрядний, постійно за товариша вибачався, при тому часто повторюючи: «але ти розумієш, крім тебе нам грошей більше ніхто не дасть». Ну, якщо я виглядав на мільйонера, то дякую вам, Панове Пияки. Бо насправді в мене залишалась лише десятка.
Але ми виїхали. Виїхали о 9-ій ранку з вусатим провідником із Коломийщини у нульовому вагоні. Ну, і з літрою горілки — бо в дорозі всяке може трапитися. В Тернополі наша команда сформувалася остаточно: до трьох підсів четвертий, а от до якої станції ми не спали — я не пам’ятаю. Пам’ятаю, що в команді провідників відбулася заміна і нас у Київ відправляла вже симпатична білявка бальзаківського віку.
Київ
В Києві ми одразу пішли шукати «Диван». То кафешка, типу. [Взагалі-то, ресторан, але хай уже. — ред.] Але там було все зайнято. Поїхали до стадіону. Почали шукати вільну кафешку [Кого ти дуриш? Ви шукали алкомаркет! — ред.] і опинилися навпроти Конституційного суду. Там дуже вигідне розташування — продуктивно-алкогольні магазини і невеличкий п’єдестал, де можна швиденько бахнути, щоби судді не бачили. Ну або не напросилися в компанію. Бо хто його, тих суддів, знає, які вони.
І тут прийшла Катя, яка принесла нам квитки. Дуже позитивна чувіха, так що окрім задоволення від квитків отримав задоволення від спілкування з нею. 0,2 на двох пішло дуже швидко і ми пішли на стадіон. Катя не пила.
Футбол
Рахунок 1:1 – все вирішиться в матчі-відповіді. Сподобався Салах і не сподобалося безалкогольне пиво за 25 гривень. Ну, і Ярмола найгіршим із футболістів був у цей день. Але, сподіваємось, він виправиться у Флоренції.
Після футболу
Варіантів два – Дарниця або Вишгород. І ми опинилися у Вишгороді. Може тому, що там дівчата були, а може, так зірки склалися. Але ми доїхали двома авто поділившись на три і два. Класне місто. Більшість інфи про нього я дізнався з газети «Вишгород». Сиділи ми там у квартирі із совковим ремонтом і муляжем каміна, грали в якусь дивну гру де, наприклад, потрібно було себе бити по голові чи присідати на одній нозі і показувати знаменитостей, щоби твоя команда це відгадала. Ну, й пили горілку, ром і сік. І дуже дякуємо дівчатам за картоплю з м’ясом — було дуже смачно. Хто переміг у тій грі — не знаю. Вибув із неї завчасно у зв’язку з особистими обставинами.
Далі
Третього дня я прокинувся перший. Подивився на дівчину в чорних трусах, налив собі сотку і пішов покурити на балкон. Потім усіх прокинув і ми під акомпанемент Гіги, «Ван Гога», «Фантома 2» і ще там когось шукали вільні квитки на Львів. Потім троє з нас поїхало на вокзал по ті самі квитки, а четверо — два чуваки і дві дівки пішли на якесь озеро [А не водосховище? — ред.]. Контакт ми з ними майже втратили, але є надія, що хлопці зорієнтувалися, що там робити. Ну або дівчата. Зорієнтувалися.
Назад на Дарницю
На вокзалі ми таки домовилися зустрітися зі ще одним нашим журналістом, який був налаштований також їхати додому, оскільки сам околокиївський. Але після того, як з’ясувалося, що в нас квитки на 4:30 і після піци з пивом і якоюсь горілкою, нас запросили на Дарницю в гості. Там ми перед парком випили калуського пива (від слова Калуш, а не Калуга) [Якби це було від слова Калуга, то було би Калузьке через «Z». — ред.], зачекали, поки якийсь чувак зустрінеться з нами і поїде освідчуватися своїй дівчині. Пішли на квартиру. Ага, ще в парку нас одна людина обізвала. Дізнавшись, що ми журналісти БФ, він сказав: «А я думав, що ви серйозні люди». Ми сказали, що ми таки справді серйозні, і пішли через парк у гості. Там спочатку літра, а потім пів літри. Розмова з людиною з Луганська, яка всіх луганських обматюкала за їхню недалекість. Ну і все то під акомпонемент «Скрябіна», Цоя і «Лесика Бенда».
Я їду до…
На київському вокзалі ми зустріли того самого вусатого провідника з Коломийщини, який потім змінився на жінку. Такої заміни провідників я ще не зустрічав, ну але… В Хмельницькому дуже класне живе пиво продають — півторачка за 30 гривень. Але воно реально дуже смачне.
Я їду додому
Вийшов у Тернополі. Писанина ну капєц як не йшла. Не виключено, що просто футболу було мало.
П.С. Мамо, кульок я привіз, у якому їсти брав.
П.П.С. Добре, що не ПМС. Дівчино, яку я гладив по голові у метро в Києві — я робив то щиро. Так що не потрібно було зразу тікати на першій же зупинці.
Що ж, уболіваємо разом за «Дніпро» та «Динамо» у матчах-відповідях.