А все розпочалося з цього:
(Тоді нас Міша ще не щемив)
Рівно три роки тому відбувся фінал Євро-2012. Тоді ще не було війни, трагедій та зими, що нас змінила. Натомість – посмішки, очікування та екстаз. Особливо, коли пригадуєш неймовірну гру Андрія Шевченка у матчі проти команди Еріка Хамрена, коментарі Віктора Вацка та атмосферу на трибунах НСК “Олімпійський”. Навіть того малого, що потрапив у об’єктиви всіх камер країни після влучного удару Шеви.
При підготовці ми довго “запрягали” – преса постійно жахала небайдужих до футболу тим, що такий європейський турнір у нас можуть відібрати та “перенести” до Німеччини. Але ми відповіли гідною організацією та щиро здивували чиновників із УЄФА.
Правда, були і свої нюанси – бухі шведи із дешевим за їх мірками пивом, горілий methocarbamol street value. дах “Олімпійського” та проблеми у освоєнні англійської нашими міліціонерами та, зрештою, усім державним апаратом. Мабуть, це була, дійсно, травма мозку 🙂 Однак, все це дрібниці у порівнянні із загальним тлом, який просто зачарував – Львів, Харків, Донецьк та столиця продемонстрували себе справжніми європейськими містами, із своєю культурою та традиціями.
Словом, це був драйв та справжня футбольна казка, апогеєм якої став інтригуючий епілог, себто фінал. Із сльозами Балотеллі, що забив феноменальний гол Ноєру, Пірло, який геніально пошив у дурні Харта, та іспанців, що… Коротше каєучи, виграли 4:0. Інтригуюче саме емоціями, бо тодішня “Фурія” була практично непереможна.
Вінсенте дель Боске тріумфував, та й ми пишалися своєю збірною, що видала хорошу гру. На зле Кашшаї.
