“БФ” живе по-новому! До вашої уваги, наші брутальні читачі, черговий випуск рубрики “Культурний футбол”! В ній ми розмовляємо з різними відомими цікавими людьми (письменниками, поетами, художниками, співаками, акторами, журналістами, бізнесменами, активістами тощо), які мають що сказати про нашу улюблену гру – футбол.
Сьогодні ви прочитаєте думки відомої української журналістки та літературознавця Ірини Славінської!
Ірина Славінська
Українська журналістка, ведуча, перекладачка та літературознавець. У 2010 році отримала грант SCOOP для дослідження крадіжок і підробок на українському арт-ринку. У травні 2014 року вийшла книга Ірини Славінської «Історії талановитих людей» про 11 українських сучасників, які надихають авторку.
– Ірино, дякую, що погодилися побалакати зі мною для рубрики «Культурний футбол». І сьогодні відстоювати інтереси культури будете ви 🙂 Скажіть, як ви вважаєте, футбол в цілому – це соціокультурне явище? І чому?
– Для мене особисто футбол має два крила. Одне крило футболу – це дуже комерціоналізована гра, де ходить багато грошей, і де власне спорт набуває ознак шоу-бізнесу. Друге крило футболу – спортивна практика окремих людей у команді з окремими людьми. Ця частина мені цікавіша, тому що тут ми маємо до діла з купою цікавих сюжетів – дворова культура, комунікативні практики, любительський спорт… та що завгодно.
– Наскільки популярна ця гра у ваших колах спілкування? От пересічним людям складно було б уявити якогось письменника чи художника, який вечорами, перед матчем своєї команди, одягає на себе її кольори і йде на сектор ультрас (або просто на трибуни), щоб підтримати її. Чи є серед ваших друзів і знайомих саме такі люди?
– Серед письменників і письменниць є чимало і футболістів, і фанатів. Серед найбільш відомих можна назвати Сергія Жадана, але наша літературна футбольна команда насправді набагато більша. Серед моїх друзів, які письменниками не є, також трапляються і любителі поганяти м’яч на вихідних, і палкі вболівальники. Мені особисто пристрасть уболівання не дуже близька – я взагалі не дуже добре ставлюся до спорту як спектаклю, до демонстрації видовища можливостей людського тіла.
Натомість я переконана, що справжні здобутки волі творяться в спортзалах, бігових алеях парків, на стадіонах спальних районів. Можу як окрему історію про футбол згадати дніпропетровську «Сестринську сотню», котра, аби висловити повагу до дніпропетровських ультрас, певний час ходила на матчі своєї домашньої команди на місцевий стадіон. Посестри створювали спеціальні плакати для кожного матчу, голосно підтримували своїх. Але ця історія – не про любов до футболу, а про солідарність.
– Чому багато ЗМІ майже завжди створювало картинку «ультрас-маргінали», хоча ці хлопці бились за Павліченків, і найбільше отримували від мєнтовського «бєспрєдєлу», а на Революції і війні ми побачили «ху із ху». Ультрас – на війні, волонтери і тд. Чи не розумніше було б не воювати проти них, а навпаки – подружитись?
– В постановці цього запитання я бачу проблему. «Майже завжди створювало картинку» і «багато ЗМІ» – це не релевантно. Так само як . не релевантними є займенники «всі» чи «ніхто». Не буває великої монолітної більшості. «Всі» ультрас без винятку не можуть бути героями або злочинцями. Не буває так, що «ніхто» з медіа не може зрозуміти складності та багатоманітності цього соціального прошарку. Думаю, «не воювати, а подружитись» – це надмірне спрощення, і ситуація насправді складніша.
– В чому феномен любові, чи прив’язаності, до улюбленого клубу, на вашу думку?
– Я думаю, це звичайнісіньке прадавнє бажання асоціюватися з більшою спільнотою «своїх». Добре, що тепер людина доволі вільна у виборі того, за яким маркером обирати «своїх». Як колись пожартував мій лондонський колега Пітер Померанцев, будь-які космополітичні ідентичності перестають такими бути, щойно починається футбольний матч, де грає «своя» команда.
– Чи є у вас улюблена команда і улюблений футболіст?
– Улюбленої команди чи футболіста я не маю, тому що не вболіваю та зазвичай не дивлюся футбол. Хоча, коли потрапляю в місце, де показують гру, то можу втягнутися та стежити за грою – не вболіваючи ні за кого, просто споглядаючи спектакль.
– На вашу думку – чи варто нашій збірній, за умови проходу до фінальної частини Чемпіонату світу в Росії 2018 року, їхати на нього? Чи потрібно бойкотувати?
– Саме через те, що я такий чайник, мені важко відповісти на запитання щодо бойкоту Чемпіонату світу в Росії. Можливо, неучасть у такому чемпіонаті може мати якісь фатальні наслідки для українського футболу? Якщо таких наслідків не буде, то я не розумію, що наша збірна має робити на стадіонах країни-агресора.
– Ви писали рецензію на книгу «Письменники про футбол» і вказали там, що це книга не про футбол, а про людей. Як ви думаєте, в сучасному футболі, що є на першому місці – людина, спортивний інтерес чи гроші?
– В сучасному великому комерційному футболі на першому місці гроші, звичайно. Але якщо говорити про футбол як певну спортивну та соціальну практику, то він дуже про людину та наше суспільство.
– Який у вас найпам’ятніший момент, пов’язаний з футболом?
– Напевно, це досвід перегляду якихось фінальніших етапів чемпіонату 2008 року. В той час я була у Франції в дуже міжнародній компанії молодих людей, серед яких було чимало вболівальників. І це було цікаве занурення в людські пристрасті. Другий дуже сентиментальний досвід – зустріч у Одесі 14 липня маршу київських вболівальників перед матчем “Динамо”-“Шахтар”. Це був дуже гучний і музичний привіт з дому – просто в перший день морської відпустки. Києве мій 🙂
– Що хотіли б сказати і побажати читачам нашого сайту і, зокрема, читачам рубрики «Культурний футбол»?
– Хочу побажати любов до спорту виносити поза межі дивану та займатися спортом. Любов до країни виносити за межі любові до улюбленої команди та палко вболівати не тільки за футбольні здобутки. Одним словом, засукати рукава та почати робити реальні речі. Малими кроками до великої мети.
Розмовляв Вадим Дідик, спеціально для рубрики “Культурний футбол”.
