Рік за роком ми очікуємо на відкриття трансферного вікна, наче на якесь диво. Як взимку, так влітку щиро жадаємо, аби хтось з українських гравців поповнив ряди команди із топового європейського чемпіонату. Зокрема, по-особливому, це стосується Андрія Ярмоленка, якого куди лишень не сватали, починаючи із “середняків” і завершуючи грандами світового футболу. Варіативність таких “качок” найрізноманітніша. Проте, що важливіше, тотожними серйозним пропозиціям, що надходили до офісу киян, вони 10 mg cialis dosages. скоріш за все не були.
Проте, тут варто усвідомити, що розуміння “серйозні пропозиції” у керівництва киян часто буває якимось ірреальним. Інколи створюється таке враження, що кожен з гравців столичної команди, що привернув увагу якогось колективу (а якщо ще з пристойним бюджетом), одразу зростає у вартості пропорційно зацікавленості останніх.
Як наслідок, вартість футболіста абсолютно необ’єктивна і покупець цілком справедливо розширює свій кругозір на інші східноєвропейські чемпіонати. Де команди звикли не корчити із себе бозна-що (“а у нас ж славетна історія, що ж ми так…”), а працювати на продаж футболістів, роблячи собі ім’я і даючи шанс гравцю прогресувати.
Тим паче, що фінансовий стан “біло-синіх” останнім часом далеко ненайкращий. Яскравим прикладом цього є відсутність будь-яких дорогих трансферів. Коли продаж Андрія здатен суттєво розвантажити зарплатну відомість, що складає три мільйони євро на рік, і дозволяє провернути декілька непоганих трансферів на підсилення колективу Хацкевича.
Однак і тут все неоднозначно. Пригадайте хоча б декілька вдалих придбань селекційної служби столичних, що зуміли закріпитись у стані “біло-синіх”, а згодом принести, окрім ігрового, фінансовий плюс. Таких, на жаль, немає. Всі старання скаутів виглядали незрозумілими, адже після підписання контрактів виявлялось, що головний тренер просто-напросто не бачить дуже і дуже непоганих виконавців у своїй команді і в кращому випадку на них очікує лава запасних. Що за непрофесіоналізм і незлагодженітсть у діях одного із двох грандів українського футболу? Коротше кажучи, диву даєшся.
Само cобою, помилки бувають, але ж не може бути так, що футболісти, які приїжджають до столиці України ледь не з фанфарами, через декілька місяців стають тінню самих себе, не виправдовуючи жодної вкладеної у них копійки. А найсмішніше те, що в орендах вони показують свій високий рівень, а в “Динамо”, от чомусь не “пре” та й все. От так вже декілька років поспіль “не пре” Ярмоленку із трансферними пропозиціями.
Хоча той ж “Сток” проявляв серйозну зацікавленість українцем. Проте, ми ж самі розуміємо, де “Динамо”, а де колектив із Сток-он-Трента. Адже у нас звикли тільки до “Реала”, “Барси” і на такі міцні “середнячки” дивляться зверхньо, не дооцінюючи потенціал такого трансферу.
Саме у такому випадку можна було отримати із десяток мільйонів євро на свій рахунок і подальшу промоцію у Європі. А сам спортсмен мав б конкретну можливість спробувати себе у європейській першості і в разі успіху потрапити у куди сильніший колектив. Тим паче, що в останньому, зважаючи на такий шлях, було б куди легше закріпитись, адже із новою країною, її особливостями і чемпіонатом футболіст вже на “ти”. На жаль, у нас цього не розуміють і дивуються, що чеські і польські команди продають своїх лідерів за “копійки” і частенько не у гранди, маючи приємні бонуси від подальших переходів гравця.
На противагу їм у нас хочуть все і одразу – виваженому європейському покупцю така позиція незрозуміла. Так, якраз виходить із “Ромою”, яка наче домовилась про перехід із киянами. Проте тут вже вилізла болячка у вигляді зарплати українця, на пониження якої він йти не готовий. Андрій сам себе заганяє у глухий кут, роблячи все для того, аби так і не спробувати на смак футбол за межами України. Хоча, звичайно, що, окрім грошей, є й інші фактори, що здатні стати на перешкоді відходу з “Динамо”.
А саме це страх провалитися і відправитися, по суті, на “футбольну пенсію”, дограючи десь у Туреччині або десь-інде. Нікого не здивую, але такий ризик є завжди. Особливо, зважаючи, на ненайкращі виступи іншого нашого вінгера Коноплянки. Останнього іспанська преса на початках порівнювала з художником в Монпарнасі – настільки він вражав своєю грою. Але згодом шось пішло не так і, як то кажуть, маємо те, що маємо. І це відчутно насторожує.
Однак у чому сенс завжди грати проти умовних “Олімпіка”, “Карпат” чи “Сталі“, якщо ти ніяк не прогресуватимеш? Ярмоленко вже вичавив максимум із рідної Прем’єр-ліги. Тому потрібно ризикувати і рухатись далі, виходячи із цієї зони комфорту.
Без сумнівів, відчувати себе незмінним гравцем основи киян і бути лідером команди дорогого вартує. Але кожен із нас розуміє, що Ярмоленко здатен на більше і важливо не згаяти цей час, якого залишилось зовсім небагато, аби зарекомендувати себе в Європі. І, як наслідок, відчинити двері до найсильніших футбольних ліг іншим українським виконавцям. Врешті-решт, ставши для них прикладом успіху.