Тбілісі – прекрасне місто з розкішними краєвидами, смачною кухнею та гостинними людьми від яких завжди пахне вином, мов від нащадків Діоніса. Але в столиці шашликів і хачапурі знайшлось місце і футболу. “БФ” вирішив відчути саме цей елемент Грузії на собі і відправився в гості до команди номер один в країні – “Динамо” Тбілісі. Роман Масловський розповідає, як це було.
Грати, не втрачаючи грузинської душі
Перш за все, слід сказати, що в грузинів футбол в останні роки не користується популярністю. Засилля в Тбілісі турків змусило спорт, зокрема футбол, відійти на другий план і, на жаль, час Каладзе та Арвеладзе вже давно минув, а нові гравці такого масштабу ще не виросли. Але, повірте, футбол у Грузії аж ніяк не мертвий. Ним захоплюються хлопці від Батумі до Казбегі, де на висоті більше 2000 метрів над рівнем моря хлопці без проблем ганяють м’яча на заасфальтованому полі та почувають себе абсолютно щасливими.
Що стосується старшого покоління шанувальників «Динамо» Тбілісі, то вони згадують історії з минулого про Кубок кубків 1981-го року, які були безславно закреслені радянською владою та розказують про перемоги на внутрішній арені, які залишаються непоміченими для європейських вболівальників. Але грузини доволі оптимістично налаштовані та говорять, що клуб і його історія скоро загримлять на просторах Європи, бо в їхньої команди є те, чого нема в інших – нескореного грузинського духу.
Якщо торкатись фінансування клубу, то варто згадати людину, яка стала флагманом переродження команди. Це звісно ж Бадрі Патаркацішвілі, що на початку двохтисячних вивів команду із «радянщини» та дав можливість клубу розвиватись завдяки його фінансовій підтримці. За словами місцевих, тбіліський бізнесмен, любив футбол до втрати свідомості та робив все для команди, проводячи на базі не менше часу ніж тренерський штаб. Після його смерті у 2008-му, його вдова продала клуб за символічну ціну людині з непевною репутацією – Роману Піпії. Новоспечений власник «Динамо», горілчаний магнат вже кілька років знаходиться «де-юре» у розшуку, «де-факто» ж проживає у Франції, звідки й надходить фінансування у тбіліську команду, включно з розвитком місцевої академії, яка лише стає на ноги, бо існує з 2013-ого року і видатними випускниками поки похвалитись не може. Але це не заважає грузинам нею пишатись.
До сьогодні, ледь не кожен фанат вважає своїм обов’язком розповісти про той літній день 7-ого липня, коли він чи вона побачила на власні очі Кріштіану Роналду, Андрія Шевченка та ще цілу плеяду легенд, які приїхали на відкриття. Варто зауважити, що тбіліські вболівальниками дуже цінують такі зустрічі, бо великий футбол до них доїжджає нечасто.
Не обійшлось у фінансових справах клубу без українського впливу. В сезоні 2011-2012, тоді ще банк всім відомого любителя кави «Приватбанк» став офіційним спонсором клубу. Ця співпраця не буда довгою, за неясних причин річний контракт не було продовжено і «Приват» вийшов із грузинського футболу.
Але не фінансами єдиними, українці підтримують грузинський футбол. Зовсім недавно свій вклад у розвиток «синьо-білих» зробив колишній тренер ужгородської «Говерли» В’ячеслав Грозний, який не пропрацював у Тбілісі і 5-ти місяців, але запам’ятався як перший український тренер на тбіліських полях. На цьому синьо-жовтий десант в Тбілісі не закінчується, бо в обоймі нинішнього тренерського штабу є вихованець полтавської «Молоді», який минулий сезон провів у чернігівський «Десні» захисник Богдан Мишенко. Поки закріпитись в основному складі за 3 матчі йому не вдалось, але в 22-річного латераля є всі шанси для того, що стати своїм у Грузії, на відміну від свого земляка Сергія Литовченка, який вже встиг освоїтись в минулому клубі «Зугдіді», де був основним кіпером і привернув до себе увагу столичних скаутів. Тому наших в Тбілісі також вистачає.
Решта команди складається в основному із місцевих, які готові вдень та вночі захищати свій дім, свою фортецю, бо честь для «динамвців» понад усе.
Адреса: Тбіліська фортеця
Динамівська база і арена, яку самі гравці називають фортецею знаходяться прямо в столиці. «Динамо Арена» імені Бориса Пайчадзе, та сама, що приймала Суперкубок УЄФА-2015 між «Барселоною і «Севільєю», знаходиться прямо в центрі міста, в трьохстах метрах від метро «Марджанішвілі», а навчально-тренувальний комплекс знаходиться на межі міста. Дорога до арени чимось нагадає вам пострадянські столиці, неначе тут “міксанули” Київ і Мінськ та додали до цього грузинський колорит у вигляді винних магазинчиків та місцевої зелені.
Сам стадіон теж виконаний у дусі: “вершина советской архитектуры”, але про це забуваєш, коли заходиш на територію. Арена хоч і виглядає пошарпано, але з першого слова персоналу відчутно, що тут поважають історію та традиції великого клубу Грузії.
Ведучи мене службовими приміщеннями, моя супутниця Ніно, розказала, що в останні роки вболівальницький інтерес до клубу впав майже вдвічі. Якщо брати найвищий показник відвідуваності у динамівському дербі Тбілісі і Батумі, коли можна було зустріти на матчі майже 30-ть тисяч глядачів, то на останньому такому матчі була зафіксована присутність 12-тьох тисяч фанів, І це ще на рахуючи менш значущі матчі на яких позначка відвідуваності ледь сягає 5-6 тисяч.
Останній раз аншлаг збирався на тому самому пам’ятному матчі за Суперкубок, коли 55-тисячна арена була забита вщент і ще біля 15 тисяч вболівали за красивий футбол під стінами стадіону. До речі, персонал арени охоче ділиться своїми спогадами . про приїзд двох іспанських делегацій, показуючи мов реліквію місце Мессі в гостьовій роздягальні арени імені Пайчадзе, згадуючи при цьому, що іспанці дуже і дуже вимогливі до всього: від стану газону до бренду води в роздягальнях.
“Але персоналу було тільки в радість працювати над підготовкою до матчу, бо іспанці приїхали до нас в гості, а для нас гість – це подарунок Бога”, – розповідала Ніно.
Ще одним спогадом в історії арени є товариський матч між ветеранами Грузії та Аргентини, який відбувся у 2008 році, Цей матч запам’ятався завдяки скандалу, який спричинив Дієго Марадона з приводу високих цін на квитки на гру (мінімальна ціна була 100 доларів). Ніно визнала, що така ціна для середньостатистичного жителя столиці аж ніяк не демократична, тим більше, що 2008 рік був не найкращий у фінансовому плані для країни. Тому матч був відкладений на 40 хвилин, керівництво арени погодилось знизити ціни та матч побачили майже 45 тисяч любителів футболу. А в домашній роздягальні «синьо-білих» тепер висить світлина Марадони, як символ борця за права вболівальників.
У всьому іншому стадіон виглядає цілком стандартно: дві роздягальні, дві тренерські, кімната для арбітрів, конференц-зала, яка поєднує в собі музей Слави тбіліського «Динамо» та підтрибунне приміщення, яке веде до чаші стадіону з натуральним газоном на полі.
Але разом із своєму стандартністю – арена аж ніяк нестандартна, бо саме цих коридорів торкнулась новітня історія футболу.
Стадіон немовби зберігає дух тієї самої зустрічі, в якій Коноплянка вперше у футболці «Севільї» вразив ворота «Барси» і грузини цю ауру дуже бережуть.
А загалом в Тбілісі вдалось відчути футбольну атмосферу, попри його спад в столиці. Де-не-де зустрічаються хлопчаки в фусбах улюблених клубів, в деяких дворах можна побачити баталії, яким би позаздрила Ліга Чемпіонів. І це все наштовхує на думку, футбол у Тбілісі просто чекає свого часу, щоб гучно повернутись на велику арену.
Роман Масловський, Тбілісі – спеціально для “БФ”
