Спонтанні рішення, мабуть, найкращі у світі. Так, не довго думаючи, ми вирішили відправитися у невеличкий онтур у Моршин, де у цю суботу свій поєдинок проводила “Скала” (U-19) проти однолітків із “Вереса”. Певною мірою, нас очікувало дербі місцевого масштабу. І йдеться навіть не про західноукраїнську локацію, а про львівську обласну. Адже молодіжні команді “Вереса”, за кулуарною інформацією, фінансуються власником “Львова” Романом Михайлівим. І нам, чесно кажучи, є чим із вами поділитись після побаченого.
Як годиться, свою подорож, розпочали із однієї з львівських автостанцій, де завчасно, придбавши квитки, спокійно дочекались свого комфортного автобуса. Щоправда, що коїлось далі – шокувало. А саме, виїхавши напівпорожнім Neoplan-ом, буквально, за декілька зупинок (ще у Львові!) набилось стільки люду, що автоматичні двері доводилось зачиняти вже вручну і це все під акомпанемент із криків водія (львівська класика).
І так півторагодинне випробування для людей у непристосованому для стояння автобусі добігло свого благополучного кінця у Стрию. Після якого у напівлегкому і невимушеному стані наш транспорт продовжив свій маршрут до фінальної точки – Моршина.
Курортне містечко зустріло нас чудовою і теплою осінньою погодою. Яка лише під вечір, змінивши своє обличчя, вирішила нагадати, що зима близько. Так, ми ще із вікна автобуса запримітили на кілька секунд місцевий стадіон, що знаходиться у надзвичайно комфортній локації – зовсім поряд із залізничним вокзалом та автостанцією. Тому проблем із орієнтування куди йти не виникло жодних.
Ба . більше, по дорозі ми не оминули можливості заглянути одним оком на місцевий вокзал. Останній, до речі, приємно здивував – світло, чисто та охайно. Тим паче, що із зовнішньої сторони будівлі проводиться ремонт, де основну долю уваги приділено сходам, що повинні напряму із вулиці вести на другий поверх будівлі.
Не встигли звідти вирушити далі, як помітили, що всюди у місті киплять ремонтні роботи, навіть тягач, який безневинно зупинився на декілька хвилин на станції і то відправився в дорогу, гудучи нам на прощання.
Безперечно великим плюсом для міста є його розвиток і покращення інфраструктури, але… Але забудьте про це, коли йдете до стадіону, адже ви або крокуєте по витоптаній трав’яній стежинці, або по асфальтованій дорозі із насичиним транспортним рухом. Третього, а саме нормального тротуару, як-то кажуть, не дано.
На щастя, проблем із тим, аби за годину до матчу відшукати вхід на “Медик” не виявилось жодних. Тому із спокійною душею ми пошкандибали до найближчого супермаркету. Звичайно, що нам судилось відстояти довжелезну чергу, адже із чотирьох кас, само собою, працювала лише одна (по-іншому не могло й бути). Ну і наслухавшись скарг від місцевих жителів, що ті працівники такі-сякі, розплатившись на касі, попрямували до арени.
Перш за все, на що ви звернете свою увагу, опинившись на території стадіону, так це на класнючий ретро автомобіль “увібраний” у командні кольори і символіку “Стрия”. Щоправда, сумніваємось, що він на ходу, проте справжній гріх пройти повз такої краси і не поділитись нею із світом. Далі більше, а саме неподалік від трибун знаходиться тренувальне поле, де в той час м’яча ганяла малеча.
Не омину й того, що по місту можна було зустріти плакати, які повідомляли про суботню гру не тільки U-19, але й молодших за віком представників “Скали”. Щоправда, місце проведення зустрічі колективів U-16 і U-14 на плакаті було відредаговано прямісінько маркером. Як, то кажуть, “нуашо”.
Якщо говорити про стадіон, то “Медик” доволі комфортна арена, яка вміщує близько тисячі осіб. Приємним бонусом є те, що трибуни, які знаходяться лише із однієї сторони, накриті, тому парасоля річ тут далеко не із розряду маст хев. Та й важливо, що сам газон знаходться на пристойному рівні.
Хоча склалось враження, що земля в центрі поля трішки припіднята, якщо порівнювати із крайніми точками трав’яного покриття. Проте на футбол це суттєво ніякого впливу не мало, тому мої побоювання виявились даремними.
Люд активно почав підтягуватись на гру десь за двадцять хвилин до її початку. Приємно, що на трибунах були присутні як дорослі, так й діти. Зокрема, декілька дядьків, що сиділи позаду мене задавали тон на секторі протягом усього поєдинку. Не забуваючи при цьому тролити єдиного фаната “Вереса”, що емоційно вимагав у арбітра зустрічі практично за будь-яке порушення на “червоних”, жовту картку. Просиш-просиш, то отримуй! Наприкінці матчу гравець саме рівнян побачив перед собою другу жовту і відправився відпочивати. Карма, їй Богу!
Не обійшлася зустріч без жорстких зіткнень і справжньої чоловічої боротьби. Так, рівняни вже на тринадцятій хвилині першого тайму змушені були робити вимушену заміну. Пошкодження зазнав Станіслав Чепа, якому ми зичимо якнайшвидшого одужання.
А взагалі від місцевих вболівальників на таку бурхливу реакцію гостьового фаната можна було почути: “Тихо будь! Так з п’ятьоркою підеш додому!”. На той момент “Скала” вже вела у рахунку 2:0. Однак, все ж зазначимо, що той продовжував перебувати із командою від стартового до фінального свистка, підказуючи своїм футболістам, як діяти краще в тій чи іншій ситуації. Хоч без “п’ятьорки” відправився до Рівного – і на тому спасибі.
Але, кладучи руку на серце, зізнаємось, що це мало чим допомагало. Жодного натяку і конструктиву на позитив у грі “Вереса” (U-19) немає. Провальний виступ за схожим сценарієм як проти однолітків з “Карпат”, так і проти “Скали”. Все той ж пропущений швидкий гол, далі паніка і втрата концентрації і, як наслідок, неможливість нормально вийти в позиційну атаку протягом усіх дев’яноста хвилин.
Безперечно заслужене 3:0 на користь команди Бакалова і повна домінація “блакитних” у двох таймах. Хоча варто віддати належне гостям, які у другій половині намагались більше контролювати м’яча і навіть завдали декілька ударів в сторону воріт господарів поля.
Не забуваймо ще про диктора на стадіоні, який на такому рівні це взагалі космос. То чолов’яга забуває вимикати мікрофон, кричучи на рівні із всіма. То із колонок стадіону чути, як запускається Windows, або відмовляється закриватися програма із характерним на те пищанням. Одним словом, публіка була задоволена.
Поєдинок завершився й всі розбрелись хто-куди. Ми вирішили ще трішки почілити у Моршині, надибавши чудовий парк, схоже, що із безробітними після переходу Ярмоли котами Леоненка. А якщо серйозно, то тваринки звикли до людей і без жодних побоювань, виманюють у людей ласощі, взамін на те, аби їх погладили.
Надибавши ще кілька постерів із рекламою… тут пауза… “Моршинської” (як неочікувано!), спокійно вийшли до автостанції, де на нас чекав довгоочікуваний автобус до Льовова.
Якщо підвести риску, то Моршин залишив по собі приємне враження містечка із чудовою туристичною і футбольною перспективою. Місцем, де люблять та обожнюють футбол і мріють коли-небудь побачити команду зі свого регіону у Прем’єр-лізі.
P.S. Увесь день ходив по Моршині із пляшкою “Трускавецької” – живий, здоровий. Що, не смішно? Ну ок…
