Коли партнери по команді ще щось там робили, я стояв в «парадному» одязі і в мені вже важко було впізнати будівельника. «Ти вже йдеш?», – запитав Коля. «О 19:30 генуезьке дербі – «Дженоа» – «Сампдорія», – відповів я. Колеги по роботі не надто цікавляться футболом, тому, припускаю, що зі сказаного мною вони зрозуміли лише «19:30». «Шо, шо?», – перепитав Вася. «Та футбол якийсь напевно», – висловив правильний здогад Микола. Я потиснув хлопцям руки на прощання і поспішив, аби встигнути. Встиг. Встиг навіть попри те, що по дорозі довелося затриматися купуючи журнал «Футбол» і цигарки.
Та вдома чекав неприємний сюрприз – усі два телевізори були окуповані. В залі мама дивилася якусь програму по СТБ, а тато на кухні, ясна річ, слухав новини. У строці під ведучим показувало точний час – 19:30.
«Їсти будеш?», – запитав тато. «Та буду», – відповів я. Сіли ми їсти і я з подивом дізнався від ведучого, що долар вже 32 гривні. Потім про Яценюка щось розказували, але не дослухав. «Я в ванну» сказав тато. «Слава Богу», – подумав я і перемкнув на дербі. Йшла восьма хвилина гри. Голів ще не було.
Генуезьке дербі, якщо згадати ті попередні, що довелося бачити, на мою думку найдербічніше дербі з усіх протистоянь місцевого рівня. Тобто команд з одного міста. Декілька років тому, навіть попри благання мера міста, «Дженоа» не програла «Сампдорії» і послала сусідів у серію на букву Б. Та «Самп» мусила повернутися. Повернутися, щоб повернути поєдинки, коли футболісти віддають на полі максимум зусиль, а гра інколи триває до надцятої краплі крові. Звісно ж, не без травм і не без вилучень. Цього разу все було якось не так. Узагалі не так. Багато, дуже багато як для традиційно жорстко-жорстокого футболу красивих комбінацій було показано. Та все одно шкода, що толком матч подивитися так і не вдалося.
«Помиєш посуд», – сказав батько, ідучи в ванну, і я попрямував до умивальника на кухні. Посуду назбиралося чимало – з15-ої по 37-у хвилини. Добре, що коментатор адекватно реагував на події на полі і завдяки підвищенню голоса з телевізора я не пропустив двох голів впродовж двох хвилин і суперпромаху Окаки, який, ніби оправдовуючи своє прізвище, з півметра пробив майже вертикально. Подібний момент, хоча й не настільки зручний як у Окаки, на 86-й хвилині не реалізував Обіянг. Так що «Сампа» втратила перемогу. Хоча «Дженоа» також generic tadalafil manila. атакувала класно. Щоправда настільки вбивчих позицій, про які згадано, не мала.
Після першого тайму, разом зі свистком на перерву, я вхопив каву і – в коридор на перекур. Плани були такі – за 15 хвилин покурити, сходити в туалет і прийняти душ. Тільки я вмостився на унітаз, як задзвонив телефон. «Ало, що робиш? Не дуже зайнятий?», – почулося з динаміка. Зважаючи на ситуацію в якій опинився, я дещо розгубився, як то правильно відповісти. Та щось там вигадав. У підсумку проговорив хвилин з 10. Футбол ось-ось мав початися, а я тільки йшов в душ. Думав – помиюся швиденько і в телек, але маю дурну звичку одразу прати шкарпетки, які скинув. Ну і труси також. На «Луїджі Ферраріс» я повернувся на 62 хвилині. Команди за моєї відсутності чемно не забивали, так що чогось аж надто важливого я не пропустив.
Але й мого повернення вони також не помітили, бо більше голів у цій грі так і не було. Хоча були моменти.
1:1 – «Дженоа» і «Сампа» на 6 і 7 місцях, і до Лігоєвропейського місця, на якому зараз «Фіорентина», їм лише 3 очки. Все ніби класно, все правильно, показана красива гра. Але це не те дербі, на яке я так спішив. Недостатньо боротьби, недостатньо дербійного запалу. Недостатньо злості. А може, я його просто неправильно дивився?
