2020-й, іди вже нахуй!

“Брутальний Футбол” говорить про печальне, але надзвичайно важливе.

2020 рік видався складним і виснажливим. Коронавірус, Санжари, пандемія, карантин, Black Lives Matter, зґвалтування в Кагарлику, луцький терорист, легалізація грального бізнесу, Джо Байден, смерть Кернеса (насправді одна із небагатьох світлих плям), ринок землі, ФОПи — словом, було важко. Ще одна прикра сторінка — смерті. Ми втратили чимало гідних людей, зокрема у футболі — як вітчизняному, так і світовому. Пригадуємо тих, хто зробив нашу гру кращою, але, на жаль, вже не з нами.                                                                                             

Роб Ресенбрінк (3 липня 1947 — 24 січня 2020 року)

Роба Ресенбрінка часто порівнюють з Йоханом Кройфом — легенди навіть візуально схожі. Вінґер виховувався в амстердамському “ДВС”, двічі брав Кубок володарів кубків з “Андерлехтом” і удостоївся “Срібного м’яча”. Словом, хтось дійсно міг би охарактеризувати Ресенбрінка “Летючим голландцем” на мінімалках. Що не дуже коректно — він запалював не гірше, показово ставши ключовим гравцем на ЧС-1978. Кройф, побоюючись переслідування хунти, не поїхав до Аргентини і Роб спокійно сприйняв ношу лідера — фактично самотужки протащив “помаранчевих” до фіналу.

В 2012-му Ресенбрінку діагностували м’язову атрофію, через три роки універсал вийшов на публіку та зізнався, що страждає страшним недугом. Ця ж зараза стала причиною смерті.

Лоренсо Санс (9 серпня 1946 — 21 березня 2020 року)

У березні ми розповідали про Лоренсо Санса — експрезидента мадридського “Реалу”, одного з архітекторів довгоочікуваного тріумфу в ЛЧ-1997/98. Шкода, що приводом для спогадів якраз послужила трагічна новина — коронавірус зробив свою справу.

“Вершкові” не могли перемогти на міжнародній арені впродовж тридцяти двох років, однак завдяки стратегії функціонера взяли сьомого “вуханя” і повторили досягнення через два сезони. Загалом Санс залишив по собі багату спадщину — п’ять медалей найвищого ґатунку, плюс зібрав драйвову банду, яка ще довго була кістяком “меренґес”.

Мішель Ідальго (22 березня 1933 — 26 березня 2020 року)

До появи Мішеля Ідальго збірна Франції в найкращому випадку могла похизуватися бронзою ЧС-1958. Тренер, призначений у 1976-му, поступово все перевернув догори дриґом. “Галльські півні” провалилися в Аргентині, не кваліфікувалися на Євро-1980, зате дійшли до 1/2-ї ЧС-1982, де були зупинені ФРН.

У 1984-му Ідальго відшліфував склад і блискуче пройшов дистанцію домашнього Євро. Керовані ним Патрік Баттістон, Ален Жирес, Жан Тігана, Бернар Лякомб, Домінік Рошто і Мішель Платіні фактично в півноги завоювали для Франції дебютний кубок. Особливо відзначився останній — в п’яти матчах Платіні “розродився” дев’ятьма голами (рекордний показник, оформлений впродовж одного форуму).

Можна сказати, що Франція існувала до і після Ідальго — коуч вніс команду до пантеону великих і покинув її непереможеним. Смерть настала з природніх причин.

Радомир Антич (22 листопада 1948 — 6 квітня 2020 року)

Радомир Антич мав сталеві яйця — тренував “Реал”, Атлетіко” і “Барселону”. Унікальний випадок, причому серб всюди заслужив кредит довіри: витягнув “вершкових” після провалу імпульсивного Джона Тошака і здобув з “матрацниками” чемпіонство та кубок Іспанії. В 2003-му Радомир кинувся рятувати каталонців, знищених Жоаном Ґаспаром і Луї ван Галем, чим закріпив за собою звання антикризового менеджера — “Барселона” з двадцятого місця перестрибнула на шосте та гарантувала путівку в Кубок УЄФА. Єдина боротьба, де балканець пас задніх, у підсумку була програна панкреатиту. 

Василь Федорюк (14 лютого 1948 — 7 квітня 2020 року)

Василь Федорюк — легендарна людина для чернівецького футболу. Хоча б тому, що за його президентства “Буковина” вперше і востаннє знаходилася в еліті — з 1992-го по 1994-й роки. Ще один плюсик — два потрапляння в 1/8-му кубка України. Сьогодні “жовто-чорні” про подібні звитяги лише можуть мріяти. На жаль, пан Федорюк став жертвою коронавірусу — його життя обірвалося у сімдесятидворічному віці.

Пітер Бонетті (27 січня 1941 — 12 квітня 2020 року)

За плечима Пітера Бонетті 729 поєдинків у складі “Челсі”, кубок Англії, кубок англійської ліги, Кубок володарів кубків. Вражаючий доробок, еге ж? Грація і приголомшлива реакція приклеїли до голкіпера почесне прізвисько “Кіт” — так він вправно стояв на лінії. Гадали, красива історія? Попри регалії англійська публіка методично і безжалісно знищувала репутацію Бонетті — все через епізод у чвертьфіналі ЧС-1970.

Збірна Англії зіткнулася з ФРН і була готова видряпати очі, аби лишень довести, що в 1966-му справедливо виграла кубок світу. Не вийшло — німці, поступаючись 0:1, майстерно перевернули хід зустрічі та зафіксували на табло 3:1. Розгорівся небувалий скандал — шукаючи винуватців, преса логічно вказала на Бонетті, який, на свою біду, підміняв Ґордона Бенкса. Основний воротар отруївся, тож Коту довелося вигрібати — і байдуже, що за сприятливого рахунку Альф Ремзі демонстративно забрав з гри Боббі Чарльтона. Ну невже б журналісти зізналися, що цим вчинком тренер самотужки знищив середню лінію “трьох левів”? До того ж Бонетті пропустив  курйозний м’яч — Уве Зеелер наніс удар по просто немислимій траєкторії.

Вболівальники плювалися у бік Пітера ледь не до останніх років його життя. Що абсолютно не дивує — хіба в настільки жалюгідної командочки, головним козирем якої є сумнівний ЧС-1966, може бути адекватна аудиторія?

Норман Гантер (29 жовтня 1943 — 17 квітня 2020 року)

Норман Гантер — один із найвідоміших бруталів, яким в 60-х-70-х перед сном лякали футболістів-початківців. Захисник “Лідса” наводив жах на конкурентів — якщо бачив, що втрачає позицію, то міг спокійнесенько з’ясувати стосунки прямо на полі. Але не думайте, що це типовий бидлан — Гантер був вірним помічником Дона Ріві (першокласного спеціаліста і знаменитого суперника Браяна Клафа), відстоював власні ідеали, бився за честь клубу і роздягальні. Зрештою, всі питання знімають виграні ним трофеї — два чемпіонства, стільки ж Кубків Ярмарок, кубок ліги, кубок та Суперкубок Англії. Родзинка на уявному торті — ЧС-1966. Овва!

На початку квітня Гантер був госпіталізований через коронавірус і, на жаль, не впорався з хворобою.

Юрій Дячук-Ставицький (26 січня 1947 — 24 червня 2020 року)

Спортивний директор, генеральний директор, помічник головного тренера, виконуючий обов’язки — побутує небезпідставна думка, що Юрій Дячук-Ставицький і був “Карпатами” (хіба не прикметно, що після смерті функціонера львів’яни агонізували і переродилися в уродливу форму?). Дячук-Ставицький застав найвизначніші і найтемніші сторінки — відродження, бронзу, фінал кубка України, пониження, єврокубки; за необхідності біг на допомогу і неодмінно витягував “зелено-білих” з глибокої сраки. В 2017-му Юрій Михайлович взяв паузу через поганий стан здоров’я — менеджер боровся з онкологічним захворюванням, яке, в кінці кінців, взяло верх.

Володимир Трошкін (28 вересня 1947 — 5 липня 2020 року)

Володимир Трошкін запрошувався в “Динамо” Віктором Масловим, ріс під наглядом Олександра Севідова і став монстром за керма Валерія Лобановського. Коли трудишся з метрами, то і належний фідбек — цілий комплект внутрішніх кубків, КОК-1975 і той самий Суперкубок Європи проти мюнхенської “Баварії”. В подальшому захисник тренував, став заслуженим тренером і увійшов до ФФУ, нинішньої УАФ, де займався питаннями трансферної політики.  

Володимир Сальков (1 квітня 1937 — 9 липня 2020 року)

Уродженець Сталіно (сучасний Донецьк) віддав “Шахтарю” десять років. Чіпкий, наче бульдог, витривалий, швидкий, тактично грамотний, впевнений і сміливий — навряд чи хтось сперечався, коли універсалу була вручена капітанська пов’язка. Дворазовий переможець Кубка СРСР. Ставши тренером, працював з “помаранчево-чорними” (кубок України 1994/95), помічником у збірній СРСР, СНД і Узбекистану, з 2003-го по 2007-й був спортдиректором московського ЦСКА.

Джек Чарльтон (8 травня 1935 — 10 липня 2020 року)

Брат Боббі Чарльтона був менш талановитим — матір майбутнього чемпіона світу щиро здивувалася, коли на її поріг навідався скаут “Лідсу”. Елізабет “Сісі” Чарльтон декілька разів перепитала, чи не помилився представник клубу — на відміну від швидконогого Боббі Джек представляв собою громіздку шафу, нездатну пробігти й десяти метрів.

З плином часу захисник довів, що технічні недоліки можна компенсувати працьовитістю і, як не дивно, обізнаністю — за допомоги ґрунтовних досьє Дона Ріві Чарльтон прекрасно знав кожного суперника і арбітра ліги. Користуючись настановами, передовими на той момент, Джек виріс в серйозного, вишколеного футболіста. Якого високо цінував Альф Ремзі — центрбек взяв участь у тридцяти п’яти матчах, заслуживши золото ЧС-1966 і бронзу ЧЄ-1968.

Володимир Лозинський (6 січня 1955 — 17 липня 2020 року)

Ще один прославлений “динамівець”. Володимир Лозинський захищав кольори харківського “Металіста”, київського СКА, “Кривбасу” та кременчуцького “Кременя”, але всі знають, яка саме команда була головною в його житті. Лозинський став прямою заміною Трошкіна та гідно впорався із завданням — шість нагород на дорозі не валяються. З 2007-го по 2010-й виконував функцію селекціонера в стані “біло-синіх”.

Антон Худаєв (13 березня 1972 — 25 липня 2020 року)

Антону Худаєву було сорок вісім років, з яких понад двадцять присвячені “Металісту” і національній збірній України. Ашот, як люб’язно називали лікаря, став символом харків’ян епохи Ярославського, стояв біля витоків “Металіста-1925”, а з 2016-го знаходився у таборі головної команди країни (також працював у 2010-му за Мирона Маркевича). Його забрав коронавірус, вразивши 70 відсотків легень — втручання найкращих медиків не врятувало. Хтось ще гадає, що пандемія вигадана і краще боротися не з нею, а самим карантином? Ну-ну.

Сергій Ателькін (8 січня 1972 — 1 жовтня 2020 року)

Сергій Ателькін був сміливим, з характером, у певному сенсі, несистемним — не боявся відстоювати власну думку, яка могла мати розбіжності з “політикою партії”. Не всі зважаться висловити незадоволення тренером, піти в оренду, повернутися і виглядати краще. Природжений “вбивця” карного майданчику, на що натякають чотири кубки України (у одному з них Ателькін вразив ворота “Дніпра” і приніс трофей) та успіхи на міжнародній арені. В розіграші КОК 1997/98 нападник “порадував” суперників п’ятьма банками — постраждали “Зімбру”, “Боавішта” і “Віченца”.

Незважаючи на поразку італійцям, перформанс українця став путівкою за бугор — як підсумок, трансфер оформив “Лечче”. На Апеннінах в Ателькіна не пішло — через прикре пошкодження і внутрішні розбірки в клубі. В 1999-му отримав статус вільного агента і подався назад до Донецька, де продовжив “клепати” м’яч за м’ячем. В 2003-му оголосив про відхід з професійного футболу — останньою зупинкою виявився донецький “Металург”.

Займав посаду тренера-селікціонера в “Шахтарі” і “Львові”, куди прийшов у липні 2020-го. У жовтні Сергія Валерійовича не стало — проблеми з серцем…

Ноббі Стайлс (18 травня 1942 — 30 жовтня 2020 року)

Один із малюків Басбі, герой ЧС-1966 (закрити Еусебіу в півфіналі — дорогого коштує), володар КЄЧ-1967/68. Ноббі Стайлс за одинадцять років перебування в “Манчестер Юнайтед” пересік рубіж в триста поєдинків та на клубному рівні був винагороджений шістьма кубками. Після завершення кар’єри опорник тренував (“Престон Норт Енд”, “Ванкувер Вайткепс”, “Вест Бромвіч Альбіон), з 1989-го по 1993-й входив до штабу “МЮ”, де відповідав за молодіжку. Девід Бекхем, брати Невілли, Нікі Батт, Пол Скоулз і Раян Ґіґґз — це частково його робота.

Рей Клеменс (5 серпня 1948 — 15 листопада 2020 року)

Рей Клеменс — знаковий голкіпер епохи Бутруму. Гравець приєднався до “Ліверпуля” Білла Шенклі і на цілих чотирнадцять сезонів зняв питання стосовно першого номера на лінії. Разом із мерсисайдцями Клеменс оформив вісімнадцять титулів, серед яких виділяються три Кубка європейських чемпіонів, два Кубка УЄФА і Суперкубок Європи.

Станом на 1981-й Клеменс чергувався з Брюсом Гроббеларом і усвідомив, що не готовий миритися з потенційною роллю дублера. Тоді ж перейшов до “Тоттенгема” Кіта Баркіншоу, з яким підняв над головою Кубок УЄФА, кубок і Суперкубок Англії — так, колись “шпори” вміли перемагати!

Рейнальдо Телес (14 лютого 1950 — 25 листопада 2020 року)

Мало хто знає цього дядечка, проте ми не маємо морального права ним нехтувати. Без Рейнальдо Телеса “Порту” не доріс би до рівня, яким володіє зараз — функціонер присвятив команді більше п’ятдесяти років у тій чи іншій ролі та допоміг запустити конвеєр з виховання молоді. Найцікавіше те, що замолоду Телес представляв боксерську секцію “драконів”, але це не завадило йому досягнути небачених успіхів саме у менеджменті, тісно пов’язаному з футболом.

У жовтні невтомний сеу Рейнальдо захворів коронавірусом та потрапив до групи ризику. У листопаді колишнього адміністратора, віцепрезидента, члена виконавчої ради та невиконавчого директора не стало.

Дієґо Марадона (30 жовтня 1960 — 25 листопада 2020 року)

Чи є сенс розповідати про Марадону? Гадаємо, ні. Хтось вважає форварда генієм, дякує за “Наполі” і культовий дубль Англії, а комусь він видається закінченим наркоманом, готовим ледь не смоктатися з Фіделем Кастро і Владіміром Путіним. Словом, скільки людей, стільки й думок.

Папа Буба Діоп (28 січня 1978 — 29 листопада 2020 року)

Для міленіалів Папа Діоп є своєрідним символом юності. Всім плювати, як сенегалець виступав у “Лансі” чи “Фулгемі” — воістину, їх без Вікіпедії не згадати. А от ЧС-2002, де опорник провів панахиду за французами (на секундочку, чинними чемпіонами) і двічі вразив ворота у пекельному двобої з уругвайцями (3:3), для багатьох став першим.

Тож не дивно, чому втрата Діопа зачепила людей — це щось рідне, ототожнюване з бабиними пиріжками, розбитими колінами і першим поцілунком. Шкода, що виконавець покинув світ так рано: бічний аміотрофічний склероз (цією пошестю страждав вельмишановний Стівен Гокінг) — це не жарти.

Віктор Понєдєльнік (22 травня 1937 — 5 грудня 2020 року)

Як би ми не зневажали “совок”, перед Віктором Понєдєльніком варто зняти капелюха. Автор “золотого” голу, забитого Югославії у фіналі Євро-1960, збудував блискучу кар’єру в ростовському СКА.

Що лише підкреслювало потужність нападника. Регулярно відмовляти московським клубам, залишитись вірним провінції і все одно закріпитися в лавах тодішньої збірної — нонсенс.

Окрім континентального золота, здобутого на полях Франції, Віктор Володимирович мав у активі бронзу ЧЄ-1964. Він став першопрохідцем і пішов з життя останнім серед учасників кампанії шестидесятирічної давнини. Прикрий і по-своєму красивий символізм.

Алехандро Сабелья (5 листопада 1954 — 8 грудня 2020 року)

Алехандро Сабелья був непоганим гравцем і доволі талановитим коучем. Свого часу аргентинець товаришував з Марадоною, продавався хунтою в “Шеффілд Юнайтед” і загалом запам’ятався на Туманному Альбіоні.

Повісивши бутси на цвях, Алехандро став на тренерську стежину. Працював мало, проте ефективно — це засвідчують Кубок Лібертадорес (2009) і Апертура (2010) з “Естудіантесом”, а також потрапляння до фіналу ЧС-2014.

Останні роки хворів, мав проблеми з кров’яним тиском і серцем.

Паоло Россі (23 вересня 1956 — 9 грудня 2020 року)

До поїздки на ЧС-1982 Паоло Россі був неоднозначним персонажем — стабільно розривав за “Віченцу”, але водночас фігурував у корупційному скандалі (Тотонеро), за що отримав дворічну дискваліфікацію і декілька місяців за решіткою.

А от після Мундіалю в Іспанії Россі наче поринув у фантастичний сон. Що закономірно — не кожному дано відвантажити шість голів, очолити бомбардирський залік і виграти турнір. На цьому казка не закінчилася — італієць був нагороджений “Золотим м’ячем”, після чого миттю виправив бідове становище в “Юве”, сформувавши зв’язку з Мішелем Платіні та Збігневом Бонеком.

Як стверджують італійські ЗМІ, великий страйкер помер від раку легень.

Жерар Ульє (3 вересня 1947 — 14 грудня 2020 року)

Довгий період Жерар Ульє боровся з проблемною аортою. В 2001-му француз ледь не помер через її розшарування — на щастя, медики витягли фахівця з того світу. Через дев’ятнадцять років біда таки сконала метра — 13 грудня він переніс складну операцію, яка, як бачите, не принесла бажаних плодів.  

Про крутість Ульє говорить його багаж — два чемпіонства Ліги 1, відзнаки, вручені Францією і Великою Британією, тріумф французької молодіжки на ЧЄ-1996 U-18. Ну і, звичайно, “Ліверпуль” — запальний Кубок УЄФА проти “Алавесу”, Суперкубок УЄФА, кубок Англії та два кубка англійської ліги. В 2002-му Жерар міг стати Юрґеном Клоппом — “скаузери” впритул наблизилися до виграшу АПЛ, але програли золото “Арсеналу” Арсена Венґера.

Петро Слободян (2 липня 1953 — 15 грудня 2020 року)

Петро Слободян грав у тернопільському “Авангарді”, “Дніпрі” Віктора Каневського і московському “Локомотиві”. А ще київському “Динамо”, де протримався п’ять років і запам’ятався з позитивного боку. Що тут говорити, якщо в дебюті нападник двічі засмутив санкт-петербурзький “Зеніт”. Ще один показовий епізод — еталонна опіка у Суперкубку Європи з “Баварією” (спробуйте закрити Франца Беккенбауера!).

На початку нульових Слободян орудував київською “Оболонню”. Плідна співпраця окупилася — “пивовари” сприймалися бойовитим середняком. В 2006-му Петро Петрович кинувся витягувати колектив з Першої ліги і двічі наблизився до підвищення в класі — в 2008-му йому не вистачило якихось двох очок, щоби втілити завдання.

Хотілося б завершити матеріал на піднесеній, духопідйомній ноті, як це завжди роблять перед самісіньким Новим роком. Ну так, “пора розпочинати з чистого аркушу”, “все минеться”, “вистоїмо” — що ще постійно лунає з телеекранів?.. Коротше кажучи, 2020-й, іди нахуй і не обертайся.