Голкіпер в цілому – це істота іншої породи. Коли рятує – він улюблений і шанований усіма: в цих випадах на нього ледь не моляться, він – в авторитеті. Але варто воротарю занервувати й на нього починають валитися всі помилки.
На перетині 60-70-хх років XX ст. в Радянському Союзі як мінімум п’ять голкіперів могли претендувати на роль першого номера в збірній. У той час школа була одна – яшинська. Лева багато хто намагався наслідувати, але і своя “родзинка” була у кожного. Ось Рудаков, наприклад, на виходах був бездоганним. Сам диктатор Франко тиснув йому руку, а на чемпіонаті Європи 1972 року він увійшов до складу символічної збірної.
З іншого боку, тодішня держава, честь якої Рудаков захищав на європейських аренах, дуже дешево цінувала перемоги спортсменів. За Кубок володарів Кубків давали лише по 260 доларів на кожного, а за Суперкубок – по 140 доларів і 500 рублів.
Від московських пустирів до київських “синьо-білих” кольорів
Євген Рудаков народився в робочих кварталах Москви, де пацани із післявоєнного дитинства ганяли м’яча на пустирях з ранку і до вечора. Довготелесого і худого Євгена (його ще називали “Шнуром”) завжди ставили в рамку. Як пізніше згадував сам воротар: “Скільки себе пам’ятаю, стільки й був голкіпером”.
Школу дитячого футболу він пройшов в московському “Торпедо”. Та “чорно-біла” команда була єдиною, хто представляв ту половину великого міста, яка розташована південніше Москви-ріки. Інші клуби – “Спартак”, “Динамо”, ЦСКА і “Локомотив” – обживали північ міста, де перебувають і по цей час.
Чесно кажучи, родина Рудакових взагалі були дуже спортивною. Старший брат Євгенія, Юрій, був волейболістом, а сестра Тамара – баскетболісткою.
Після завершення дитячої футбольної школи “Торпедо” Рудаков почав грати за дубль московської команди. Одного разу головний (старший) тренер автозаводців Віктор Маслов (“Дід”) відверто поговорив з юним голкіпером і пояснив йому, що на нього не розраховує в майбутньому. В команді й так була міцна обойма кіперів (Денисенко, Поліканов, Шаповаленко та інші), тому молодому Євгену поки, що точно не світило місця в основі команди. Маслов порадив Рудакову не чекати у моря погоди, а перебратися в іншу команду, можна і в слабшу, але повчитися справжньому футболу, не гріючи “банку”.
Молодий голкіпер погодився з порадою тренера і в 1961 році перейшов у друголіговий миколаївський “Суднобудівник”, в якому вже через рік став основним. Молодий і перспективний спортсмен сподобався легендарному воротарю Антону Ідзковському, який запросив Рудакова на перегляд у “Динамо”.
“Я страшенно зрадів, – згадував Євген, – І… злякався: чи зможу, чи маю я моральне право претендувати на ворота київського “Динамо”? Тому відмовився. Потім мене знову запросили й знову відмовився. Лише після третього разу, коли знову запросили, я зрозумів, що кияни на мене дійсно розраховують”.
Є інша версія того, як Рудаков потрапив до “біло-синього” клубу. Антон Ідзковський привіз його на перегляд до Києва. Але “динамівським” тренерам він не сподобався. Голкіпер почав збирати речі, коли в справу втрутився Коман, який вмовив керівництво клубу дати шанс Євгену.
Молодому футболісту довірили місце в дублі. На самому початку його “динамівської” кар’єри помилок було багато, він пропускав найкурйозніші м’ячі, його освистували вболівальники. Але він на це не звертав уваги.
“Кажуть, поки не пропустиш все, що тобі продиктовано, хорошим голкіпером не станеш. Головне, щоб вистачило терпіння у тренера”,
казав Рудаков.
У тренера терпіння вистачило. Велика заслуга в процесі становлення Євгена належить, звичайно, Ідзковському. Саме він на практиці показав молодому голкіперу, що значить для нього фізична підготовка і як досягати піку спортивної форми. На тренуваннях він нещадно ганяв Рудакова до “сьомого поту”, ставив правильну техніку. Євген так наполегливо працював, що “кількість”, хоч і повільно, але неухильно почала переростати в “якість”.
Цікаві моменти гри
У “Динамо” завжди була жорстка конкуренція. Рудаков грав в той час, коли в команді знаходився дублер Яшина і голкіпер основи клубу – Віктор Банніков. Тому пару років Євгеній більше грав за дубль, а ніж за основу.
В 1964 році наставником київського “Динамо” став давній знайомий Рудакова – “торпедівець” Віктор Маслов. З подачі “Діда” голкіпер з’явився в основному складі в матчі проти “Крила Рад” і відстояв на “нуль” той поєдинок. Вдало склалися і дві наступні гри, а ось в четвертій зустрічі – сталася осічка. У поєдинку зі своїми колишніми одноклубниками – “торпедівцями” – Рудаков не зміг продемонструвати необхідного рівня і “Динамо” програло москвичам з рахунком 1:2. Після цієї поразки Маслов відправив Євгена до дубля.
Доленосним в житті голкіпера став сезон 1966 року. Головний страж воріт киян Віктор Банніков відправився разом зі збірною Союзу на чемпіонат світу до Англії. Коли він повернувся, то побачив, що місце в воротах дуже вдало займає вчорашній дублер – Рудаков. Тоді у 29 матчах він пропустив 10 м’ячів, причому 22 поєдинки зіграв на “нуль”.
Дуже цікаво склалася доля у самого Баннікова. Він, вихованець київського “Динамо”, свою кар’єру закінчував у московську “Торпедо”. В той самий час, як вихованець цього ж клубу, закінчував свою кар’єру в “Динамо”. Якщо серйозно порівнювати цих двох гравців, то їх об’єднує той факт, що обидва вони – лідери в голкіперській майстерності свого часу. При цьому вони дотримувалися абсолютно різної техніки захисту воріт. Якщо Віктора відрізняла рідкісна стрибучість, то Євгеній, маючи перевагу у зрості, відповідав абсолютно іншими критеріями – надійністю і простотою. Рудаков вважав, що голкіпер повинен бути по-доброму “звіром”: кричати, ганяти своїх захисників як “сидорових кіз”… Тому його девізом стали такі слова:
“Воротар не стоїть у воротах, він грає”.
Коли до команди прийшов Лобановський з Базилевичем, то збільшилося навантаження на тренуваннях. Він брав участь у всьому і на рівні з усіма. Крос – так крос, тест “Купера” – тест “Купера”, хоча здавалося, навіщо голкіперу це все, адже в поєдинку йому не треба було стільки бігати. Однак Рудаков на тренуваннях себе не милував.
За свою клубну кар’єру Євген, крім того, що ставав 7-кратним чемпіоном Союзу і номінантом на “Золотий м’яч” у 1975 році, він ще був володарем Кубку володарів Кубка і Суперкубка УЄФА. Спочатку в фіналі був битий угорський “Ференцварош”, а потім, у двох матчевій серії на Суперкубок – мюнхенська “Баварія”.
Так ось, для довідки – тим сучасним футбольним “суперзіркам”, які із себе корчать видатних гравців і вимагають захмарних контрактів та гонорарів. Розповідає Рудаков:
“Фінал Кубка володарів Кубку відбувався у Базелі, і наші керівники у Швейцарії довго консультувалися телефоном з Москвою щодо фінансів, скільки за гру повинні були отримати київські футболісти. Ніхто не знав, скільки нам заплатять за перемогу. В результаті зійшлися на сумі у 260 доларів на брата. Потім, у вересні, ми двічі обіграли в Суперкубку УЄФА мюнхенську “Баварію”. В Німеччині всі “динамівці” отримали по 140 доларів, а в Києві – по 500 рублів”.
Треба відзначити, що на той час в Радянському Союзі середня зарплата дорівнювала 148 рублів, а один долар – 75 копійок. Навіть з урахуванням поправок на гіперінфляцію, в порівнянні із сьогоднішніми запитами футболістами – просто без коментарів…
Його нездійснена мексиканська мрія, похвала від диктатора Франко та найкращий на Євро-1972 року
Рудаков майже завжди грав в “динамівському” светрі, навіть виступаючи за збірну в інших країнах. Тоді це не заборонялося, тому що забобонні голкіпери воліли грати в щасливому для них одягу.
Були в кар’єрі Євгена і такі моменти, коли здавалося, що про футбол можна було забути. Наприклад, в 1970 році, збірна СРСР знаходилася в Колумбії, де проводила підготовку до мексиканського мундіалю. Відбувалася контрольна гра і саме в ній Рудаков зламав плече. Звичайно, що той чемпіонат світу пройшов без нього. Лікарі взагалі були обережні в прогнозах на одужання, багато хто передбачав кінець ігрової практики, але через рік голкіпер зміг повернутися на поле.
27 жовтня 1971 року в Севільї відбувся матч між збірними СРСР та Іспанією. Поєдинок відбувався у межах відбору до фінальної частини на чемпіонат Європи 1972 року. В цій грі господарям потрібна була лише перемога. Тим більше, що на самому матчі був присутній диктатор Франко.
Іспанці штурмували ворота Рудакова. Напруга не спадала ні на хвилину. Десятки ударів у ствір воріт, тотальна перевага у володінні м’ячем. Проте завдяки “динамівському” голкіперу господарі так і не забили жодного м’яча.
Іспанська преса прозвала Рудакова “дияволом”, а трибуни після гри, проводжали його до роздягальні під крики “Primo! Primo!”. Чудова гра голкіпера так вплинула на Франко, що після закінчення гри, він, разом з Рікардо Заморою підійшов до Євгена і зі словами: “Porteto de clase” потис йому руку.
Ще однією світлою сторінкою в грі за збірну є виступ на чемпіонаті Європи в 1972 році в Бельгії. В півфіналі збірна Союзу перемогла угорців з рахунком 1:0. На 53 хвилині, після розіграшу кутового гол, забив Коньков. А потім Рудаков сказав своє вирішальне слово: за 6 хвилин до кінця гри він відбив пенальті й таким чином вивів збірну до фіналу. На жаль, у вирішальному поєдинку дубль Мюллера та гол Віммера принесли перемогу збірній ФРН. Щоправда, через три роки Рудаков взяв реванш у німецького форварда “Баварії”.
До речі, Євген увійшов до символічної складу збірної Європи. І це було нормальним явищем. Взагалі в той період ні у кого не виникало сумнівів, що саме представник українського клубу чи українець за національністю повинен був увійти до складу Старого Світу. Адже в 1972 році чемпіоном Радянського Союзу була луганська (на той час ворошиловградська) “Зоря”, а в основному складі збірної грала переважна більшість або українців, або тих, хто представляв українські клуби: Рудаков, Трошкін, Онищенко, Коньков, Козінкевич, Колотов
“Так, Євген, треба завершувати”
Для Рудакова кар’єра завершилася після провального півфінального матчу киян проти “Боруссії” із Менхенгладбаха в Кубку чемпіонів. На шляху до цього “динамівці” вибили мюнхенську “Баварію”. В першому київському поєдинку український клуб переміг “Боруссію” (1:0), але вдома Гладбах взяв реванш (0:2).
Всі два голи були на совісті Рудакова. Перший гол йому забили після подачі з флангу. М’яч летів в район одинадцятиметрової позначки. Голкіпер, замість того, щоб дати захиснику першим зіграти на вибиванні, з криком: “Граю!” вийшов з воріт і збив свого ж футболіста. Обидва впали, а “круглий” потрапив до гравця суперника, який забив в порожні ворота. У другому таймі, помилка Рудакова на виході – і знову м’яч опинився в порожній рамці.
Після гри Лобановський підійшов до голкіпера і сказав: “Євген, ну скільки можна грати проти своїх?”. А Рудаков відповів: “Так, Васильович, напевно треба закінчувати”. Лобановський погодився: “Так, Євген, треба закінчувати”.
Його прощальний матч відбувся у вересні 1977 року на стадіоні “Динамо” в Києві.
P.S. За свою тренерську кар’єру він тренував лише івано-франківський “Спартак” (1979 рік) та “Кремінь” із Кременчука (1994 рік). А всі інші роки, присвятив дітям. З 1977 по 1988 роки працював дитячим тренером команди “Зміна”. А потім, з 1989 по 2011 рік працював тренером в Київському спортивному інтернаті. Помер від інфаркту, за два тижні до свого 70-ти річчя, 21 грудня 2011 року.
