Головними футбольними зірками XX століття частіше всього називають Пеле, Марадону або Кройфа. Про нападника “Бенфіки” та збірної Португалії Еусебіу згадують не зразу, а даремно. Цей темношкірий форвард свого час (60-70-ті роки) бив усі можливі рекорди як у складі збірної, так і в клубних турнірах. Саме при ньому національна збірна Португалії, яка не хапала зірок до того, стала однією із найсильніших у світі (бронза ЧС-1966), а “Бенфіка” чотири рази грала у фіналах Кубку європейських чемпіонів (в 1961 році він був не заявлений у складі “орлів”, які виграли європейський трофей), один із яких був для неї вдалим.
Еусебіу — перлина світового футболу. В 1965 році він був нагороджений “Золотим м’ячем”, а через три роки став володарем першої в історії “Золотої бутси”. Але всього цього могло і не бути, якби “Спортінг” виграв боротьбу у “Бенфіки” за талановитого нападника зі свого мозамбікського фарм-клубу.
“Орлятко” із Мозамбіку
“Все, чого добився в житті, я зобов’язаний собі, товаришам по команді та “Бенфіці”. Я був найкращим гравцем світу, найкращим бомбардиром світу та Європи, я здобув все, крім чемпіонату світу. Я почав свою професійну кар’єру у 19 років і любив свій клуб. Інколи я думав: “Якщо поїду звідси, буду заробляти більше, але коштує чи це цього?” Я повинен був перейти в “Інтер” зразу ж після мундіалю в Англії й ми з жінкою вже придивилися дім біля озера Комо, але я залишився і ніколи не шкодував про це. Клуб дав мені трофеї, дав гроші й світу славу”, – в одному зі своїх останніх інтерв’ю казав Еусебіу.
Батько “Чорної перлини” (або “Чорна пантера”) був ангольцем, мати – уродженка Мозамбіку, а він — четверте дитя у сім’ї. У 8 років він залишився без старого (помер від правця). Тому дитинство у майбутнього володаря Золотого м’яча було не простим. А перші м’ячі, якими він з друзями грав у футбол, були зроблені зі шкарпеток набитих газетами. В 11 років Еусебіу зі своїми товаришами створив команду під назвою “Бразильці”, а вже у 16 років його, після ЧС-1958 року, майбутню зірку світового футболу нарекли “Пеле”.
Взагалі в 50-ті роки в Мозамбіку процвітали фарм-клуби трьох китів португальського футболу (до 1975 року Мозамбік була колонією Португалії): “Спортінгу”, “Порту” та “Бенфіки”. У свої 15 років він приєднався до “Спортінг Лоренсу-Маркіш” (фарм-клуб “Спортінгу”), де практично нічого не платили. “Ми грали за кока-колу та бутерброди”, — розповідав Еусебіу. Але як трапилося так, що фанат “Бенфіки” був вимушений грати за фарм-клуб свого супротивника? Як це не банально тоді виглядало, але його “забракували” тренери “Групо Депортіво Лоренсу-Маркіш” (фарм-клуб “Бенфіки”).
“Коли ми з друзями намагалися записатися в академію “Депортіво”, тренер нам постійно відмовляв. Мій товариш пропонував записатися нам до “Спортінга”. І ми пішли туди. Розгойдали тих місцевих, забивши їм 7 чи 8 голів. Наступного дня до нас додому прийшли представники “Спортінга” і запропонували перейти до їхнього клубу, але я не хотів, адже був, як і мій батько, фанатом “Бенфіки”, – згадував Еусебіу.
Однак йому довелося трохи понад рік відіграти у клубі свого заклятого суперника, бо так вирішила його мати.
“Вона нічого не розуміла у футболі! Вона казала, що це все на рік, аби перевірити, буде мені там добре чи ні. В першій же грі моїм суперником був “Депортіво”. Я забив три м’ячі та навіть не святкував їх, плакав”, — з сумом згадував про цей епізод з дитинства легендарний португалець.
Мабуть, все так і залишалось, якби одного разу до столиці Мозамбіку не завітала одна з бразильських команд, тренером якої був Карлос Бауер. Після товариської гри із фарм-клубом “Спортінгуа”, Бауер примітив Еусебіу і захотів його придбати собі. Керівництво клубу не погодилося, тому Карлос запропонував звернути увагу на молоду “Чорну перлину” своєму другу, відомому тренеру Белу Ґуттманну, який очолював “Бенфіку”. Перед цим легендарний угорський спеціаліст тільки-но виграв чемпіонат з “Порту” і, зробивши тренерський кульбіт, став наставником “орлів”.
Шукайте жінку або початок пригоди африканця в Португалії
Отже, Карлос Бауер зацікавив Ґуттманна, розповідаючи йому про Еусебіу. Про швидкість хлопця (100 метрів за 10,8 секунди, при світовому рекорді 10,1 секунда), про його енергійність, та зарядженість на гру. Тренер “Бенфіки” на той час проводив певні зміни в клубі. В першу чергу – омолоджував склад. Тому Ґуттманн особисто злітав до Африки, щоб упевнитися в унікальності Еусебіу. Бела одразу ж наказав спортивному директору клубу зв’язатися з делегатами “Бенфіки” у Мозамбіку, школою “Депортіву” і почати переговори. Справа ускладнювалася тим, що нападник грав за фарм-клуб “Спортінга”, а там пильно стежили за своїми талантами у закордонних командах.
Як розповідав потім сам Еусебіу, його матері пропонували різні суми контракту, аби хлопець лише грав, чи то за “Спортінг”, чи то за “Бенфіку”. В результаті довгих переговорів, “орли” запропонували контракт на 3 роки із зарплатою 250 ескудо (майже 2000 євро на сьогодні). “Спортінг” у двічі більше, але їх пропозиція надійшла досить пізно. Вже тоді, коли мати та хлопець дали згоду “Бенфіці”. Треба зазначити, що на той час футболісти “біло-зелених” отримували близько 100 ескудо. У “орлів” ситуація із платнею була десь на такому ж рівні.
“Мати поклала гроші в місцевий банк з умовою, що якщо її син не переїде до Португалії, але стане великим футболістом, вона поверне гроші. У неї було добре серце. “Спортінг” намагався роздути з цього історію, що я їх обдурив. Насправді вони хотіли отримати мене безкоштовно, а “Бенфіка” погодилася платити”, — згадував футболіст.
Втім, ця згадка була сказана пізніше, а тоді в Португалїі, в кінці 1960 року, ця справа приховувалася керівництвом “Бенфіки”. “Орли” не бажали відкритої конфронтації зі “Спортінгом”. Тому в жодному документі не фігурувало справжнє ім’я гравця, натомість використовувався жіночий псевдонім “Рут Малоссо”.
“Я досі не розумію, чому мене називали жіночим іменем, але “Спортінг” дійсно нічого не підозрював”, — згадував Еусебіу.
До керівництва “Бенфіки” дійшли чутки, що “біло-зелені” хочуть викрасти молодого таланта з африканської колонії та нишком привезти до Португалії. “Орли” зіграли на випередження і самі привезли Еусебіу в країну. Поселили його в готелі за 300 км від Лісабону. Футболіст довго просидів там. Потім через декілька тижнів він почав тренуватися з першою командою “Бенфіки”, а ще через пів року клуб його офіційно зареєстрував.
В цей час між двома клубами “Спортінгом” та “Бенфікою” йшла ворожнеча. “Біло-зелені” стверджували, що “орли” вчинили нечесно, і що молодий нападник вже має контракт з ними, хоча сам Еусебіу заперечував існування такого документу. Якби там не було, через 6 місяців після операції “Рут Малоссо” “Бенфіка” виплатила компенсацію “Спортінгу Лоренсу-Маркішу” і Еусебіу на 15 років став частиною великої команди.
Деякі епізоди із футбольного життя “Чорної пантери”
Розповідаючи про легендарні звитяги “Чорної пантери” (“Чорної перлини”), варто зупинитися не деяких його моментах, які надалі лише вдосконалювали його легендарне та насичене футбольне життя. Стиль гри Еусебіу характеризували небезпечні атаки та феноменальна швидкість. Він однаково добре володів обидвома ногами. Нападник, ріст якого був 175 см при вазі 73 кг, мав неймовірно потужний удар, який вражав суперників не тільки з близької відстані, але і з дальньої теж. Еусебіу в “Бенфіці” був штатним пенальтистом, реалізувавши 97% ударів.
Для дев’ятнадцятирічного Еусебіу один із його перших поєдинків одразу ж став легендарним. На виставкому турнірі у Парижі “Бенфіка” зустрічалася з “Сантосом”, де грав сам Пеле. Спочатку Еусебіу був у запасі. Після першого тайму португальці поступалися бразильцям 0:3. Коли “Чорна пантера” вийшов на заміну, то протягом 20-хвилин забив “Сантосу” три м’ячі. Правда потім бразильці забили ще 3 і виграли той матч — 6:3.
Фінал Кубку європейських чемпіонів 1962 року став першим серйозним випробуванням для молодого нападника. Роком раніше “орли” змогли покінчити з гегемонією мадридського “Реалу” і завоювали свій перший єврокубковий трофей. Фінал 1962-го був для Еусебіу фантастичним. І справа не тільки в голах та в перемозі “орлів” з остаточним рахунком 5:3 (на рахунку “Пантери” дубль). На футбольному полі він зустрівся з кумиром свого дитинства. Річ у тім, що коли легендарний Альфредо Ді Стефано грав за “Реал”, Еусебіу був ще юнаком. Він шанував свого аргентинського кумира та вирізав з газет фотографії з його образом. У фіналі вони повинні були зустрітися обличчям до обличчя.
Португалець планував після матчу попросити у Ді Стефано на пам’ять його футболку. Коли аргентинець йому її дав, то Еусебіу як маленький хлопчик з радісними криками почав бігати по полю демонструючи всім свій подарунок.
Ще був один цікавий факт пов’язаний з фіналом КЄЧ—1962 року. Гравці “Бенфіки” заробили пенальті. До м’яча підійшов Еусебіу. І в момент, коли форвард підходив до “плямистого”, воротар “Реалу” кинув декілька неприємних слів в адресу португальця, одним із яких було “нігер”. Проблема була в тому, що гравець “Бенфіки” нічого не зрозумів, окрім капітана “орлів” Колуни, який сказав Еусебіу, що розповість тому значення цього слова, але після того, як той заб’є пенальті. Після матчу воротар іспанців підбіг до Еусебіу і почав вибачатися перед ним за свої слова.
Після фіналу Кубку європейських чемпіонів і перемоги над “Реалом” у молодого португальця була можливість покинути країну. Ним цікавилися “Інтер”, “Ювентус” та “Реал”. Але у ситуацію втрутилися фанати “орлів”. У клубу починалися фінансові проблеми, тому фанати організували збір коштів, щоб Еусебіу залишився. І пригрозили йому, що якщо він піде, то це буде розцінене ними, як зрада. В результаті гравець залишився.
Ще одним із яскравих футбольних моментів для Еусебіу став мундіаль 1966 року. Річ у тім, що надзвичайно технічного і сміливого хлопця, буквально зразу ж (по приїзді до Лісабону) почали залучати до збірної Португалії. За національну “дружину” він відіграв майже 13 років. Тренери збірної цінували в нападнику уміння самостійно вирішувати долю матчу.
Чемпіонат світу в Англії у 1966 році став для “Чорної пантери” зірковим часом. Піренейці вперше відібралися до фінальної частини турніру й пройшли груповий етап (Бразилія, Болгарія та Угорщина) без втрати очок. До речі, на тому ЧС збірна Бразилії навіть не вийшла з групи — хх в останньому турі “хлопнула” Португалія (3:1), а Еусебіу оформив дубль.
В 1/4 фіналу вже на 25 хвилині португальці “горіли” Північній Кореї 0:3. Приголомшені піренейці почали втрачати віру в себе, стали помилятися. В цей драматичний момент Еусебіу взяв всю гру на себе і вже до кінця першого тайму скоротив відставання до одного м’яча (2:3). Натхненні таким запалом від Еусебіо, решта португальців пішли вперед у другому таймі і в кінці матчу здобули перемогу (5:3). В результаті, програвши потім англійцям і перемігши Радянський Союз, Еусебіу разом зі збірною завоювали бронзові медалі.
Його легендарна вічність
У 1975 році (після 15 років у “Бенфіці”) Еусебіу покинув “орлів”. Далі у його кар’єрі були США, Мексика, Португалія і Канада. Після завершення кар’єри у 80-році легендарний португалець тренував дитячі команди “Бенфіки”. Потім займав у клубі різні адміністративні посади. Був представником португальського футболу на різних міжнародних форумах та злетах. У 1992 році біля стадіону “Ештадіу да Луж” (домашня арена “орлів”) був відкритий пам’ятник великому нападнику Еусебіу. 5 січня 2014 року (на 72 році життя) володар “Золотого м’яча” помер від серцевої недостатності. У зв’язку з цією подією португальська влада об’явила в країні триденний траур.
Через рік після похорону керівництво держави вирішило увіковічити пам’ять футболіста. Його залишки перенесли до церкви Святої Енгресії, відомої під назвою Національний пантеон в Лісабоні.
“Еусебіу – один з кращих гравців в історії футболу, особливо для людей мого покоління чи старших. Для Португалії його ім’я означає щось більше. Я познайомився з ним, коли він грав з моїм батьком у збірній. Він завжди пам’ятав про мій день народження і дарував мені футболки чи м’ячі. В останній раз, коли його бачив, це було на чемпіонаті Європи в Україні, він був вже після операції на серці. Вже тоді він міг насолоджуватися життям, він робив це як на полі, так і за його межами. Мені так було сумно, коли зранку я отримав інформацію про його смерть. Такі як він, ніколи не помирають. Історія не дає таким людям померти”, — Жозе Моурінью.
