Бразилець запам’ятався низкою фірмових штрафних, які воістину захоплювали дух. З нагоди дня народження генія “БФ” обрав удар, завдяки якому Пернамбукано заявив про себе у всій красі — 5 листопада 2003-го Олівер Кан пропустив карколомний м’яч і, таке враження, упіймав в’єтнамський флешбек.
Жунінью Пернамбукано — це любов. Якщо хтось скаже, що Девід Бекхем, Роналдінью чи Андреа Пірло — найвидатніші виконавці штрафних в історії, сміло плюйте цим людям в лице. Тому що всі перераховані футболісти так чи інакше поглядали в бік бразильця, сподіваючись перейняти техніку його ударів.
Той же Пірло на сторінках автобіографії зізнався:
“Я намагався наслідувати тому, як бив по м’ячу Жунінью Пернамбукано, і це спрацьовувало. Пошуки таємниці стали для мене нав’язливою ідеєю до такої міри, що займали мою кожну думку. Під час свого перебування в “Ліоні” ця людина творила абсолютно неймовірні речі. Він ніколи не помилявся. Ніколи. Я перевірив його статистику і зрозумів, що це не може бути просто випадковістю. Я уважно вивчав його, збирав DVD-диски, навіть старі фотокартки ігор, в яких він грав”.
Яка характеристика ще потрібна? Звичайно, неадекватні школярі заплюють монітор, навперебій вихваляючи Роналду та Мессі, однак і ці кадри плетуться позаду — згідно статистичних даних Пернамбукано реалізував рекордну кількість стандартів. Вдумайтеся, 77 “банок” із 136-ти загальних! Це легально?
Сам автор пояснив:
“Головне, щоб м’яч крутився в польоті. Я розбігаюся по прямій і б’ю по центру м’яча так, немов даю пас, але з більшою силою. Завдяки цьому він опускається різко, збиваючи воротаря з пантелику. Такий удар називається наклболом”. І додав, що не перший, хто вдався до подібної манери:“Я починав з того, що наслідував Марселінью з “Корінтіанса”. Він першим змусив м’яч танцювати в повітрі. Так що це не моя знахідка. Все почалося з Діді, який бив так на чемпіонатах світу 1958 і 1962 років. Відтоді кожен додав в його техніку щось своє. Я почав бити штрафні в тринадцять років, коли грав в мініфутбол, але стінки там стояли близько і забивав я рідко”.
А от з чим хейтери точно погодяться, то це з фактом, що латиноамериканець присвятив найкращі роки саме “Ліону”. По-перше, мало хто бачив Пернамбукано в дії за “Васко да Гаму”, по-друге, він дійсно видав феєричний період, захищаючи кольори “ткачів”. Перебуваючи на батьківщині, плеймейкер взяв золото Серії A та кубок Лібертадорес, але куди це годиться, якщо на іншій шальці терезів одразу сім чемпіонств Ліги 1, оформлених поспіль?
Всі ж бо знають, що “ПСЖ” — жалюгідна пародія, не здатна, принаймні поки що, повторити досягнення проєкту імені Жана-Мішеля Ола (цікаво, скільки ще катарським товстосумам доведеться придбати неймарів, аби встановити повну гегемонію?). З 2001-го по 2008-й “аристократи” безперервно домінували в першості і Жунінью був ледь не першим хлопцем на селі — мозком, диригентом і реалізатором ідей тренерського штабу. Звісно, виділялися такі бісти, як юний Бензема, Абідаль, Кріс, Тулалан, Бен Арфа, Малуда, Фред, підстаркуватий Вільтор, але Пернамбукано, будучи творцем, вражав непристойно часто.
Якщо оцінити голи, то першою на думку спадає “гармата” у ворота каталонської “Барселони” — бразилець закрутив так, що дезорієнтований Вальдес нагадав лайно в ополонці. Родзинка полягала у тому, що це були “блауґранас”, у підсумку прославлені мастурбацією у вигляді тікі-таки та безпосередньо лисим шарлатаном. Ви ж пам’ятаєте сезон 2008/09, коли Хосеп Ґвардіола успішно реанімував філософію Йохана Кройфа, але паскудським чином пройшов Челсі у півфіналі ЛЧ?
Однак ми вирішили зупинитися на м’ячі, забитому значно раніше — теж штрафному, теж в ЛЧ, який, власне кажучи, і привідкрив очі європейським вболівальникам на феномен Жунінью. Ви навряд чи його пам’ятаєте, але удар вийшов просто розкішним — бідолашний Олівер Кан аж “поцілував” головою штангу. Розповідаємо, як це сталося.
***
В найпрестижнішому клубному турнірі півзахисник “відбомбив” 58 матчів, відзначившись 18 влучними пострілами та 17 асистами. Файні цифри, еге ж? Водночас першого взяття воріт довелося чекати довго — приєднавшись до “Ліону” в 2001-му, Жунінью розчохлився тільки в кампанії 2003/04.
“Ткачі” розташувалися в квартеті A, отримавши непростих суперників — мюнхенську “Баварію”, бійцівський “Селтік” і швидконогий “Андерлехт”, який в кваліфікації впорався з бухарестським “Рапідом” (3:2) та краківською “Віслою” (4:1). Експерти визнали групу практично рівною і не помилилися з оцінкою — ті ж “ротен”, яких по дефолту сприймають сильнішими, примудрилися втратити очки. Прикметно, що за рідних трибун підопічні Оттмара Гітцфельда ледве перевернули гру проти шотландців (стався камбек 2:1) і загалом завершили перше коло з 5 балами в активі (з “Андерлехтом” та “Ліоном” вдома були зафіксовані однакові рахунки 1:1).
Французам також дісталося на горіхи — після обіграшу бельгійців (Пернамбукано не схибив з одинадцятиметрової позначки і приніс 3 залікових пункти) хлопці Поля Ле Гуена навідалися до Глазго , де були декласовані 0:2. Тож напередодні четвертого туру ситуація виглядала максимально заплутано: “Баварія” йшла попереду, слідом — “аристократи” та “Андерлехт” (4). “Кельти” хоч і замикали процесію, однак мали не гірші перспективи — враховуючи тотальну зарубу, 3 очки не виглядали чимось зашкварним. Щоб виплутатися, було потрібне щось екстраординарне — за цю місію й відповів наш герой.
Мало хто вірив, що того листопадового вечора гості вистоять на “Олімпіаштадіоні” — німці адекватно реагували на становище, але були наповнені реваншистськими нотками. Склад бойовий: на “лінії” — Олівер, в захисті — Лізаразю, Роберт Ковач, Куффур і Саньйоль. Півзахист та напад нашпигований не менш видатними постатями: Демічеліс, Баллак, Зе Роберто, Саліхаміджич, Макай і Пісарро — всі здатні викликати невимовний наплив ностальгії. Машина!
Зрозуміло, “Ліон” не вважався хлопчиком для биття: лише Мамаду Діарра, Майкл Есьєн і Малуда, що вийшли на поле зі стартовим свистком, були об’єктами вологих мрій багатьох грандів. До того ж на вістрі атаки красувався Джоване Елбер, який приєднався до банди Ле Гуена якраз влітку 2003-го — бразилець не горів бажанням покидати Мюнхен і за такого розкладу мав подвійну мотивацію. Досить іронічно, що його м’яч став вирішальним — у другому таймі Жартівник пробив Кана і встановив на табло переможні 2:1. Втім, цього могло й не бути без старань Пернамбукано.
Погодьтеся, це дуже прикро, коли ти такий вибудовуєш стратегію, плануєш і на щось сподіваєшся, а тобі псують все з самого початку. Ми б віддали все на світі, щоб дізнатися, про що думав Гітцфельд на 6 хвилині зустрічі — Баллак жорстко підкосив ззаду Пегі Луїндюлу і до м’яча підійшов Жунінью.
Плеймейкер оцінив епізод, розбігся і “засандалив” так, що навіть вибаглива місцева публіка охнула з подиву — сфера блискавкою пролетіла над “стінкою”, майже поцілила в хрестовину і рикошетом від стійки прошила сітку. Переглянувши відео, ви усвідомите, що Кан був безпораднім, наче сліпе кошеня — він кинувся у напрямку круглого і натомість мало не розбив голову. Шок. От як з таким боротися? Спеціально не фолити на відстані 35 метрів?
Сьогодні бразилець запевняє: це його найулюбленіший штрафний. Тоді ж післяматчевий коментар був лаконічним: “Це було весело”. Сумнівно, що аналогічні емоції переживав один німецький кіпер.
***
Поклавши “Баварію” на лопатки, “Ліон” забезпечив гандикап і прийшов до фінішної прямої першим: команда накопичила 10 очок, мюнхенці — на одне менше. Вийшовши в плейоф, французи здолали “Реал Сосьєдад”, проте поступилися в чвертьфіналі — “Порту” з молодим Жозе Моурінью мав свої погляди.
Як ми сказали вище, Пернамбукано — це любов. Футболіст не дійшов до визнаних клубів екстракласу, зате допоміг створити такий у Франції. Не дивно, чому вболівальники так зраділи, коли у травні 2019-го легендарний півзахисник посів посаду спортивного директора. Вийшло не одразу (Пернамбукано очевидно помилився з призначенням свого корєша Сільвінью), але наразі “Ліон” котирується високо і звично претендує на щось, окрім національного золота. Сорі, але “ПСЖ” тут як тут.
