Сьогодні журнал “Футбол” святкує 25-тиріччя – перший номер вийшов у світ 23 травня 1996 року. “Брутальний Футбол” розповідає, у якому стані культова спортивна періодика.
Журнал “Футбол” — без сумніву, віха в історії української спортивної журналістики. Були часи, коли видання користувалося шаленою популярністю і мало репутацію авторитетного медіа. Кожен із користувачів отримував щось для себе: наприклад, особи пубертатного періоду насамперед колекціонували постери. А от більш поважні дядьки, їдучи на роботу рано-вранці, спішили до найближчого кіоска, щоб переглянути статистику, рахунки та коментарі авторів. Газетнопахучі сторінки журналу були джерелом, де черпали свої знання брутальні дворові аналітики. Ех, славні безінтернетні деньки: широкий доступ до інформації відсутній, а ті, хто міг собі це дозволити, вважалися справжніми експертами.
На жаль, сьогодні картина виглядає кардинально відмінно: “Футбол”, м’яко кажучи, перебуває в летаргічному сні. Це саме той випадок, коли про мертвих або добре, або взагалі нічого. Втім, ми все ж вставимо свої п’ять копійок, так би мовити, привітаємо наших колег з ювілеєм.
“Редакционка” Артема Франкова — рудимент для некрофілів
Так-так, ви все правильно зрозуміли: ВОНА ДОСІ ІСНУЄ. Перші дві-три сторінки номеру, які традиційно відведені на потік думок головного редактора, здавалось би, тупо не потрібні. Раніше колонка Франкова слугувала певним “оупенером”, в якому він підбивав підсумки тижня і робив стисле прев’ю до матеріалів номеру. Так-от, з роками редакційна не просто перестала нести хоч якусь дійсно корисну інформацію, а стала потіком відвертого суб’єктивізму Франкова. Подача інформації від головного редактора ні в кого уже давно не викликає здивування, однак він пішов далі і додумався піарити свій телеграм-канал. Ще раз: піарити у журналі телеграм-канал! Звісно, це викликає ніякову посмішку на обличчі: невже це саме те, з чим має познайомитися пересічний читач? Добре, якщо він в “тємі”, “ґуґлить” та “шерить”, але що робити не настільки продвинутій аудиторії, для якої цей набір слів схожий на шизофазію?
“Редакционка” — непотріб, який потрібно давно вижбурнути і забути. Десятиліття тому в ній був бодай якийсь сенс: так Франков тримав односторонній, та все ж контакт з підписниками. Розвиток найрізноманітніших інтернет-майданчиків дозволив вийти за межі друкованих ЗМІ, здобути жаданий фідбек, бути в епіцентрі уваги, гуртувати людей, готових слухати конкретну думку. Для чого тепер витрачати дорогоцінне у всіх сенсах місце в журналі, якщо його можна наповнити чимось більш цікавим?
“Футбол” не відповідає запитам аудиторії
Сучасне ком’юніті звикло до швидких реакцій і по самісінькі вуха погрузло в контенті. “Футбол” втратив сакральне значення, бо не здатен конкурувати в оперативності та унікальності запропонованого матеріалу: поки вийде номер, ту чи іншу хайпову тему не обсмоктає тільки лінивий. Власне, це розуміють й самі працівники: Андрій Шахов разом з Шаховим-молодшим штурмують Telegram (“Шах и шах”), Франков, окрім “тєлєги”, світить фейсом на своєму YouTube -каналі, періодично бігає в гості до Романа Бебеха, веде подкаст “Три к одному” з Кирилом Крижановським та Денисом Босянком.
О’кей, плювати на оперативність: процес наповнення журналу — справа не з легких. Франков переконаний: вдячна підписота завжди купить журнал з певних причин:
“До мене можна відноситися по-різному, але водночас є люди, які принципово слідують за мною, їм цікаво те, що написав я. Їм цікаво те, що написав Андрій Шахов. І ось за рахунок цієї ексклюзивності, за рахунок звички людей, за рахунок якоїсь постійності ми в стані утримуватися на ринку”.
Гм, добре. Погоджуємося, є істинні олдфаги, для яких купівля журналу — процес, оповитий ламповістю та ностальгією. А от що робити з новим притоком читачів, як їх привабити, переконати залишитися? Політика, пропагована редакцією, абсолютно негнучка, особливо в мовному питанні. Не спішіть нас звинувачувати у вишиватництві, просто ми оперуємо мовним законом, який набрав чинності у січні 2021 року. Гадаєте, що ми зійшли з розуму? Франков наполягає на тому, що українська версія вимагає додаткових коштів, на добровільних засадах цим займатися ніхто не збирається. Якщо витратити п’ять хвилин і почитати так звані конференції, то виявиться, що попит на україномовний “Футбол” є.
Ось, які тези проштовхує Вадімич (для молодого покоління — Артем Вадимович):
Ці слова були сказані в травні 2019-го і з того часу нічого не змінилося. Кого має турбувати те, що думає Франков? В тому сенсі, що він має право висловлювати своє бачення ситуації, проте журнал, як і будь-який вид ЗМІ, повинен підпорядковуватися законам України, як мінімум, надавати альтернативу. Не можете цього зробити — ласкаво просимо на звалище історії.
Далі. В середині редакції розглядалися зміни: перехід від звичних оглядів чемпіонатів, чия актуальність нині під великим сумнівом, до суто авторських матеріалів. Ось що могло б бути справді ексклюзивним, таким, про що вище говорив Франков. Чимось схожим на “The Athletic”, де немає душної статистики, похвилинного розпису матчу, лише те, що хоче розказати автор. Водночас наголосимо: керівництво завжди давало добро на написання статей на довільну тему. Проте не змінювало загальний концепт: перш ніж прочитати щось нагальне, лампове, історично-відкривальне, камерне, зате інтригуюче, треба прогорнути “редакционку” і ще півномера, набитого нехай і якісними, але все одно запізнілими реакціями по відповідній лізі.
Найцікавіше, що під час весняного локдауну 2020-го, коли майже увесь футбольний світ завмер, журнал мав проблиски: авторський почерк став чіткішим, з’явилися аналітичні роздуми, історичні лонґріди, варті того, щоб запастися кавою і потратити вечір. Відсутність футболу змусила шукати альтернативні шляхи, відбирати найцінніші матеріали для того, щоб бодай-якось “вистрелити”. Динаміка подачі зменшилася, проте виросла якість.
На жаль, це явище було тимчасовим: у травні 2020-го “Футбол” повернув друковану версію, а Андрій Шахов написав:
“Слідом за футболом (німецьким) повертається і “Футбол” (наш). Верстаємося в понеділок. В продажі, швидше за все, будемо лише в середу. Поки чемпіонати не розженуться, будемо виходити раз в тиждень”.
Розігналися, чим показали: стабільність, утримання старих порядків — наше все.
Маючи фантастичний бекграунд, зв’язки, креативні уми, “Футбол” затиснутий у добровільні лещата. Франков розповідає байки перед об’єктивом камери, хоча по-хорошому журнал повинен мати СВІЙ канал на YouTube. Гадаєте, в цьому немає резону? Є. Російський “Спорт-Экспресс” знайшов час, щоб придумати пароль і ввімкнути камеру — між іншим, зараз має 182 тисячі підписників. Перегляди скромні, але люди розхитують інформаційний маятник та нагадують про своє існування.
“Блєск і ніщєта”
“Футбол” робив певні спроби, щоб охопити більшу кількість людей: наприклад, маніпулював цінами, підвищував якість матеріалу, з якого верстався журнал, намагався залишатися на рівні. Виходило не завжди, але на це є об’єктивні причини: у 2014-му році гримнула війна, а Олександр Курченко, якому належав “Украинский Медиа Холдинг”, зібрав лахи та втік бозна-куди. Друкуватися стало важче: підскочив долар, номер став візуально менш привабливим (важливий нюанс впізнаваності, який вплинув на аудиторію), зменшився до 28 сторінок, якість паперу впала та плуталася з туалетним. Враховуючи, що добра частка номеру відводилася на думки Франкова та Шахова, то “Футбол” став нагадувати брошуру, які роздають в переходах Свідки Єгови.
А тут ще й пандемія. Коронавірус став серйозною загрозою — ось що написав Франков:
“Журнал “Футбол” — все! До надходження нової інформації. Співробітники — у відпустку за свій рахунок. Я б навіть на жалість натиснув, але зараз така срака навалюється на 90 відсотків наших людей. Грошей немає, але ви тримайтеся! Відразу ж пояснюю: це не означає, що зовсім все — карантин, звичайно ж. Є навіть орієнтовний термін відновлення виходу, і я навіть скажу, що в нашій конторі він виглядає більш розумним, ніж держоптимістів. Я особисто буду чекати, зрозуміло. Співробітники? Сильно сумніваюся, що їм є куди бігти, вибачте вже мені цей цинізм”.
Журнал продовжував випускатися, “карантинні номери” завантажувалися в мережу та були безкоштовними (щоправда, завбачливо відводилася сторінка з реквізитами).
І ось в лютому 2021-го Football.ua тріумфально відрапортував: номер виросте до 32 сторінок та друкуватиметься на крейдованому папері, тому ж, що і старі-добрі спецвипуски докризового періоду.
З’явилися гроші? Звідки? З вересня 2020-го і по сьогоднішній день ЗМІ пишуть про те, що “УМХ” в процесі переходу під крило Ігоря Коломойського.
Як би там не було, це повернуло тактильні відчуття, проте глобально не вирішило проблеми: “Футбол” з очевидно невеликим тиражем (Франков тактовно обійшов цей момент в інтерв’ю Вацку, але дав підґрунтя для здогадок; за неофіційними даними він становить 87-90 тисяч примірників) не став народним, масовим навіть у піковий час, не зайшов у закутки, його неможливо придбати всюди. Передплата? Може прийти з затримкою, або ж, друже, виходь з хати та шуруй на пошту.
Зараз цю прогалину можна заповнити підпискою на PDF-версію за відносно демократичні ціни, причому електронні номери дещо більші, ніж паперові аналоги.
Однак автоматична розсилка не завжди працює, сам сайт “УМХ” з паршивеньким, допотопним дизайном, він не кричить: купуй! Не нагадує про своє існування і коли номер приходить на пошту (тю, про які додатки може йти мова?), то легко губиться серед спаму.
Та і з піар-компанією туго. Є автори, які правильно промують журнал в соцмережах, створюють елемент неочікуваності: короткі тези мотивують дізнатися більше. Чому б це не зробити?
Хоча є й такі випадки:
Що тут такого? Допис натякає, що не слід купувати продукцію? Мовляв, підписуйтеся на Telegram, все й так побачите та почитаєте. Навіть, якщо й автор має домовленість з редактором про публікацію матеріалів на сторонніх ресурсах, невже речення треба будувати САМЕ так? І сміх, і гріх.
Кілька слів про гроші
Зараз складно сказати, які суми має штат журналу. Важливе уточнення: їх перераховує не Франков, а, зрозуміла річ, “Український Медіа Холдинг” — організація, яка до прощання з Курченком не відрізнялася від типової бюрократичної шараги. Усі її елементи на місці: в бухгалтерію не додзвонитися, гроші з затримками, треба оббігати кілька поверхів, щоб поставити “пташку” “тут” і “там”. Тож люди могли чекати свої кровні два-три тижні, місяць-два (з власного досвіду скажемо, що те ж відбувалося з сайтом Football.ua — доводилося штурмувати чати, перепитувати, сподіватися, вірити). Ну, щоб життя не було намазане медом.
Станом на 2019-й автор отримував до 6-8 тисяч гривень з можливими надбавками (все залежало від кількості виконаної роботи). Її обсяг великий, а от кошти — ні. Нам розповіли й про 3 тисячі у вигляді ставки, однак в це страшно вірити. З іншого боку, не дивно, чому кріейторів “Футболу” можна було побачити на якихось інших форумах, сайтах, ресурсах — підробіток за такого розкладу зайвим не буває. Сумно все це.
Чи потрібно робити якісь глобальні висновки? Думаємо, що ні. “Футбол” пройшов через 2014-й, переніс 2020-й, але тільки завдяки ентузіазму зацікавлених людей, які горять справою. Сидячи перед Вацком, Франков дав зрозуміти: оскільки виходимо в нуль, значить, живемо. Від себе скажемо, що “не рухаємося вперед, тупцюємо на місці”. Бо відсутня адекватна конкуренція, тріґгер, який змусить почухатися нижче спини і вдатися до мозкового штурму.
Журнал святкує 25-річчя та чи випускатиметься через 5-7 років? А як закриють, то завжди знайдеться відмовка: “ну, аудиторія не та, барани, друкована преса померла”. Класика жанру.