Давайте поговоримо про вічне.
Збірна Англії поступилася у фіналі і це прекрасно. Футбольна справедливість тріумфувала, помноживши на нуль суперечки щодо дайвінгу Рахіма Стерлінґа та загалом “автобусу” Ґарета Саутґейта (хоч і прокачаного). Тепер це не має значення і швидко вивітриться із пам’яті: кубок дістався тому, хто мав побороти зло і це успішно зробив. Зрештою, як у кінофільмах з красивим хепіендом.
“Три леви” зібрали плеяду першокласних футболістів і провалили серію післяматчевих пенальті — хіба не класика жанру? Наприклад, схожий сценарій трапився на Євро-2004: Свен-Йоран Ерікссон привіз до Португалії те саме “золоте” покоління, з яким не досяг абсолютно нічого. Гірка ситуація отримала продовження на ЧС-2006, а через півтора роки команда, керована Стівеном Маклареном (пам’ятаєте дядька з дебільною парасолькою на голові?), взагалі залишилася вдома — Хорватія зафіксувала на табло “Вемблі” 3:2 на свою користь та дозволила Росії прошмигнути у фінальну стадію Євро.
Виникає закономірне питання: чому так? На папері Англія має всі важелі для того, щоб закріпити статус топу, однак досі обмежується кубком світу 1966 року (та і те спірно взятим). Що ж це за родоначальники футболу, які стабільно стають на граблі і залишаються ні з чим? Ви знаєте, пояснення є: тенденцію програшів влучно описали журналісти Саймон Купер та Стефан Шиманські — озброїмося їхніми ключовими тезами.
“Тю, так ми виграємо чемпіонат”
В 1966-му Альф Ремзі виграв домашній Мундіаль та відірвав Англію від землі. Нація, яка систематизувала правила гри у ногом’яч, остаточно повірила у власну винятковість та стала чекати старт чергового форуму. Дива не сталося, але балачки велися: в 1970-му Ремзі отримав на горіхи від Бразилії і одразу наголосив, що команда готуватиметься до ЧС-1974 з “безсумнівно великими шансами на перемогу”. За іронією долі, до ФРН британці не доїхали, програвши конкуренцію у відборі фантастичній Польщі Казімежа Дейни та Ґжеґожа Лята.
Подібна риторика лунала з вуст майже кожного тренера, який працював з “трьома левами”: мовляв, збірна надзвичайно потужна, тому приречена на успіх. Так говорив Свен-Йоран Ерікссон, Рон Ґрінвуд, Ґленн Годдл, Боббі Робсон, не відмовив собі у коментарях і Ґарет Саутґейт, який, як Наталя Королевська, зібрався втілювати мрії людей.
“Чи залишуся я, якщо ми виграємо Євро? Будемо сподіватися, що про це потрібно турбуватися. Ми будемо відзначати успіх на вулицях досить довго, чи не так? Я повинен дозволити всім мріяти, і частина моєї роботи — втілювати ці мрії”,
сказав Саутґейт у інтерв’ю, датованому січнем 2020-го (!).
Оце так самовпевненість.
Ніхто не заперечує: Англії вдається постійно генерувати першокласних виконавців і з них можна щось зліпити. Проблема в імперських закидах, постколоніальному синдромі (називайте це як хочете), який засів у головах людей і сигналізує неправильний меседж: якщо це “три леви”, то їм зобов’язані всі та всім. Як бачите, це не так. Достатньо згадати скромну Ісландію, яка відправила бундючного Роя Годжсона з його свитою у глибокий нокаут.
Завжди знайдеться відмовка
Так склалося, що Англії часто випадають давні принципові суперники, в боротьбі з якими та швидко множиться на нуль. Аргентина, Німеччина, Італія, Бразилія (насамперед ідеологічний конкурент) — це саме такі пасажири. Зауважте, що на Мундіалях 1962/1970/1986/1990/1998/2002/2010 “три леви” неодмінно наступали на бралильсько-німецько-аргентинські граблі; Італія ж, окрім вчорашньої зустрічі, зіпсувала нерви на ЧС-1990, де позбавила Робсона бронзової медалі, та Євро-2012. Цікавий момент, чи не так?
Зрозуміло, що в таких випадках потрібні відмовки: Англія дуже важко сприймає фіаско і чимдуж шукає сторонні фактори. Прикладів вдосталь: це і серії пенальті (ну так лотерея ж!), це і розлад шлунку Ґордона Бенкса, це і Роналдінью, який забив нібито один із мільйона Девіду Сімену в Японії та Кореї; сюди ж впишемо спеку, що завадила команді показати себе на ЧС-2014.
Пихатість британців не дозволяє їм спокійно прийняти помилки: як наслідок, погано проведений аналіз, підкріплений вірою в нефарт, породжує нові прогалини і підживлює недооцінку. Комусь пора зняти рожеві окуляри.
Судді-“скандинави“
Наразі британцям недоречно бодай щось говорити про суддівство: їх красиво затягнули до фіналу. Але зазвичай вони вбачають вселенське зло та готові розжовувати теорії змови: типу представники футбольної Феміди завжди проти них. Першими на думку спадають два епізоди: “рука Бога” у виконанні Дієґо Армандо Марадони (дарма, що після цього аргентинець пошив у дурники всю команду і відвантажив “Гол століття”) та незараховане взяття воріт Німеччини на ЧС-2010.
В 1950-му суддя нібито “вбив” банду Волтера Вінтерботтома, що сенсаційно поступилася США (ось ці самі колоніальні нотки вилізли боком і підпалили відповідні сідалища), у 1970-му аргентинська бригада відмовилася ставити пенальті проти ФРН. Гм, нагадати цим парубкам за 2012-й? Віктор Кашшаї, пам’ятаєте такого?
Куди ж без цапа-відбувайла
Ще одна улюблена процедура англійців: обмивання кісток конкретних персонажів, кинутих на розтерзання публіці. Пітер Бонетті, який у 1970-му пропустив прикрий гол від німців (м’яч залетів за дивакуватою траєкторією), всю подальшу кар’єру методично знищувався вболівальниками, фактично втік до Шотландії, де на відлюдькуватому острівці влаштувався звичайним поштарем.
В 1998-му з критикою зіткнувся Девід Бекхем: вихованець “МЮ” відреагував на провокацію Дієґо Сімеоне. В 2004-му всіх собак спустили на бідного Даріуса Васселла, який замінив травмованого Вейна Руні у матчі з Португалією, але не реалізував вирішальний одинадцятиметровий (опісля нападник “Манчестер Сіті” не викликався до стану збірної).
Через два роки Руні знову втрапив до скандалу, проте громадськість перемкнулася на Кріштіану Роналду: португалець виклянчив червону для одноклубника та ще й підморгнув судді. Вище ми згадували Макларена — у кваліфікації Євро-2008 “чорна мітка” дісталася Скотту Карсону; в 2016-му антигероєм став Джо Гарт (англієць зневірився у власних силах та розкритикований Жузепом Ґвардіолою остаточно скис).
Хто винен тепер? Англія дійшла до фіналу, тож одразу обрати складно. “Три леви” мають у активі історичне досягнення, але це не заважає тамтешній пресі обережно махати пальцем у бік Ґарета Саутґейта. Втім, про це ми поговоримо трохи пізніше.
Все починається з початку
Прихильники збірної хворіють прогресуючою деменцією: оперативно забувають про провал і з настанням чергової кваліфікації знову свято вірять у непогрішність своїх улюбленців. Англії вдається добре відбиратися на форуми: команда, як правило, із запасом всідається на першій сходинці, багато забиває, демонструє покерфейс біля власного карного майданчику і ось уже радісна паства рве на собі футболки і верещить на стадіоні: “Футбол повертається додому”.
Все починається з початку — таке враження, що Англія застряла у часовій петлі на кшталт тої, що показана у серіалі “Пітьма” (до речі, топконтент).
Окремо про патології
Аналізуючи матч з Україною, ми навіть похвалили Англію: Ґарет Саутґейт збудував типового претендента на перемогу, готового жертвувати красою заради результату. Водночас ми не відмовилися від претензій щодо стилістики: зрештою, фінал наштовхнув на думку, що команди помінялися ролями. Проблема в тому, що “три леви” — не Італія, вони не вміють так захищатися, як суперник, тому віддали простір і фактично сподівалися на милість Господа.
А, кажете, команда рівно виглядала? Камон, 39 відсотків володіння м’ячем, 1 удар у площину (як ви розумієте, момент з голом), 440 передач (у “сквадри адзурри” — 841) та 122 атаки (у Манчіні — 169). Англія не те щоб злякалася, але точно змирилася зі становищем, повірила у “автобус” і поплатилася. Як би там не було, до Італії вона не зустріла серйозний спротив (пробач, Даніє), подолала легку сітку і все одно обісралася.
Ще одна історична закономірність, яка пояснює поразку: присутність патологічних сцикунів. Саутґейт “запоров” пенальті в 1996-му, він же повторив це через двадцять п’ять років, сформувавши ту п’ятірку пенальтистів, яка віддала золото Італії. Ми аплодуємо Джанлуїджі Доннаруммі (гравець, який смачно плюнув у обличчя “Мілану”, враз став національним героєм), однак як Ґарет додумався довірити удар Сака? Пацаняті, що НІКОЛИ не бив з “точки”?
Заміни Джейдона Санчо та Маркуса Решфорда також гідні премії Дарвіна: замість того, щоб пожвавити, “бустанути” власну атаку, тренер тримав на лаві запасних талановиту молодь і тепер її підставив.
Ось хто цьогорічний цап-відбувайло, нехай і не настільки явний. Англія зрадила собі, ввімкнула ультразахист і забула, що на такій стадії приколи зайві. Ну нічого, їх оцінили на Апеннінах.
