“Брутальний Футбол” виходить на війну з моралфагами, які закликають дивитися собі під ніс, хоча ми це давно і успішно робимо.
Нещодавній обгазон Росії сербам (0:5) та подальша реакція “Брутального Футболу” змусила вилізти з канав любителів торохкотіти про те, що “я все розумію, але, бля, чим ми кращі?”. Подібна думка з’являється кожного разу, як тільки наш проєкт кепкує над недолугими результатами “сусідоньків” — серед десятків коментів обов’язково хтось бере на себе місію тверезомислячого експерта, який, немов Соломон, розкладає все по поличках.
Що ж, і така позиція має право на життя. А от наша позиція, як ви розумієте, відмінна — на те є причини, навіть не пов’язані з війною (хоча вона, безумовно, залишила відбиток і сформувала частково упереджене ставлення). А ще випрацювала звичку активніше моніторити тамтешній ринок і шукати прогалини. Не повірите, їх чималенька купа — якщо вже звинувачувати нас у лавині лайна, вилитого на голови росіян, то не думайте, що вони не роблять те ж саме.
Не спішіть радіти тому, що нібито упіймали нас за рукав, не махайте осудливо пальчиком з виглядом “ну так будьмо кращими, нічого опускатися так низько”. Ми, власне кажучи, і не збираємося. Для початку хоча б дочитайте до кінця.
Ми чітко усвідомлюємо свій рівень, росіяни — витають у хмарах
Давайте відверто: українська Прем’єр-ліга — не найкраще видовище. Чемпіонат перебуває на низькому рівні, наразі конкуруючи з Австрією, Шотландією та Туреччиною — так каже клубний рейтинг асоціацій УЄФА. Ми постійно поглядаємо у таблицю, проте вже й не особливо дивуємося — в порівнянні з довоєнними часами УПЛ нагадує пошарпаного безхатченка, який сидить біля смітника, оберігаючи останні пожитки. Словом, нічого екстраординарного.
Наші вболівальники розуміють слабкість і адекватно миряться з беззаперечним фактом. Де ви бачили людей, які свідомо віддають перевагу УПЛ, коли є можливість переглянути матчі топ-п’ятірки? (якщо вони і є, то пора дзвонити у лікарню з відповідним відділенням). У нас після кожного жеребкування єврокубків можна з точністю в дев’яносто відсотків спрогнозувати, хто і на якій стадії вилетить. Команди потерпають від безгрошів’я, ризикують зникнути, зникають і виринають у жалюгідній формі на кшталт якихось, бозна-звідки взятих “Карпат”. Це — Україна, крихітко, тут лежачого не б’ють!
Що ж коїться за порєбріком? РПЛ випереджає нас у фінансуванні, кількості більш-менш рівних суперників, але не здатна відмовитися від імперських закидів. Скажіть на милість: це чому пітерський “Зеніт” має однозначно виходити з групи ЛЧ, де поряд розташувалися міцні “Лаціо”, “Боруссія” Дортмунд та кусючий “Брюґґе”? Чинний чемпіон Росії демонструє “фоменко-стайл”, з насиченою опорною зоною та акцентом на руйнування; з лінією нападу, де фігурують Дзюба і Азмун — повне фіаско. На домашній арені хлопці ладні радувати онанізмом та анальними втіхами, а от проти “джмелів” — нуль ударів у площину воріт. У “Шахтаря”, не так давно зґвалтованого “Боруссією” Менхенгладбах, і те більше — один. Раунд!
Ми відчуваємо стелю і рухаємося далі, московити ж після кожного програшу зчиняють неймовірний вереск. Наше ком’юніті, звичайно, катує (приклад — ганебна нічия “Динамо” з “Луґано”), але явно не влаштовує привселюдні похорони на просторах Інтернету. То які тоді можуть бути питання у стилі “чим ми кращі?”. Сумніваємося, що взагалі є сенс мірятися причандалами. УПЛ деґраднула не без допомоги Росії — не слід про це забувати.
Попри всі наші біди, росіяни нам заздрять
Не повірите, але певна доля контингенту бачить у напіврозваленій УПЛ плюси. Наприклад, вимушений відтік гравців за кордон, що, як показала практика, позитивно позначився на розвитку національної збірної. Не будемо перераховувати тих, хто нині накопичує досвід у Бельгії, Англії чи Італії — імена добре відомі. Дійшло до того, що нашій першості приписують цілком реальний хорватський сценарій — сумнівну привабливість, проте налагоджений експорт відносно дешевої і якісної “робочої сили”.
Складно сказати, яку модель проштовхує РПЛ — все побудовано руками олігархів та місцевих князьків, що висмоктують держбюджет. Наголосимо, що Україна була дуже схожою, проте сьогодні, як це не парадоксально, має альтернативні шляхи.
Для росіян, завмерлих у тепличних лімітних умовах, є неабиякою подією переїзд умовного Алєксєя Міранчука в “Аталанту”. Ми також раділи тому ж Руслану Маліновському, але більш буденно — це який за рахунком українець, що виступає у Європі?
Це не Іван Ігнатьєв чи Ніколай Комліченко, колишній нападник “Млади Болеслав”, що клявся у проєвропейському векторі, після чого хутко пристав на легкі гроші, запропоновані московським “Динамо”.
Росіяни, як виявляється, мало кому потрібні — Далер Кузяєв (“Зеніт”) та Роман Нойштедтер “(Динамо” Москва) так хотіли змінити прописку, так налаштовувалися на Європу, що у підсумку ганебно повернулися у ті ж клуби, звідки пішли. Хе-хе.
Росіяни стібуться над нами
Зауважимо, що світ ділиться на дві категорії: нормальних і відбитих індивідуумів. Безперечно, і в Росії є прекрасні люди, але й немало таких, що свідомо воюють на всіх можливих фронтах — що на Донбасі, що на якомусь із спортивних сайтів, так і сиплячи українофобськими заявами і “побажаннями”. І це ми маємо мовчати, опустивши голову? Ну так, ми ж маємо бути “бля, кращими”.
Росіяни ненавидять самі ж себе
Чому ми маємо поважати росіян, якщо у них самих вантажівка претензій? Ключова хвиля хейту охоплює такі теми:
- Непомірно високе еґо Станіслава Черчесова.
Після ЧС-2018 фахівець остаточно втратив голову і не дарма вважається пафосним мудилою — це ж як себе треба возвеличувати, щоб нахабніти перед журналістами, вигадувати словник заборонених термінів і загалом виглядати неотесаним солдафоном. Водночас Черчесов здобув тільки два трофеї у тренерській кар’єрі — чемпіонство та кубок Польщі. М’яко кажучи, невеликий доробок, зате стільки гонору!
Єдине, що рятує — пропаганда, сила якої довела вусатого коуча до федерального телебачення і розмови з Соловйовим. Показово, що після поразки сербам Інтернетом одразу поширилися статті, дуже схожі на замовлені матеріали. Ну а що ж: “Цар — хороший, це холопи — дурні!”.
- Ігнорування гідних кандидатів у збірну.
Бундючний осетинський індик оточив себе еліткою, сформованою із пенсіонерів, та через агентські схеми Руслана Агузарова навідріз відмовляється від дійсно хороших кандидатів — достатньо голкіперів Матвєя Сафонова (“Краснодар”) і Алєксандра Максіменка (“Спартак”), які об’єктивно сильніші, ніж Ґільєрме (“Локомотив”) чи Сослан Джанаєв (“Сочі”). Якщо замислитися, то склад збірної Росії можна легко апґрейднути, але ж ні — на фланзі оборони має бігати древній Юрій Жирков.
- “Дзюбол”
Безідейний футбол, побудований навколо Буратіно, штучно сформованого ідола та любителя відео інтимного характеру. Стиль воістину чудернацький — заради справедливості, Дзюба непогано грає на другому поверсі і корпусом, але на цих компонентах далеко не поїдеш.
- Персонально Дзюба
Тут не потрібно розписувати детально — в поміч годнота від нашого головного редактора.
Що ще? Дебільний ліміт 8 легіонерів+17 росіян, пресинг фанатів (не без “допомоги” того ж Дзюби), провали на міжнародному поприщі і корупція — відповідно, медіапростір настільки токсичний, що тут не вистачить і мішка з попкорном, щоб переглянути все. Нищівна критика, висловлена самими ж росіянами, стократ гірша, ніж та, якою оперує “БФ”.
Постскриптум
Запевняємо, “БФ” не має на меті прищепити русофобію, про яку так люблять говорити всілякі байкери. Проте сидіти, склавши руки, відмовчуватися заради уявної коректності — як мінімум, дивно. Росія зруйнувала чимало життів, сфер, речі, які ми обожнювали. Ми маємо “дякувати” за ось це “бля, чим ми кращі?”? Війна спровокувала відтік фінансів, легіонерів, тренерів, інвесторів, рекламодавців і так далі — цього мало?
Водночас ніхто не забороняє сміятися над недалекими речами — завищеною самооцінкою, вузьколобістю, формуванням культу навколо людей, які обсираються у Сербії 0:5 та граються з вужиком на камеру. Ворога треба знати в лице. Це — не заклик, це — народна мудрість.
