“Брутальний Футбол” моніторив підвали іспанського футболу та випадково натрапив на колись легендарну команду. І відповів на актуальне питання — що за чухня?..
“Депортиво” не звикати до пониження в класі. Якщо порахувати, то історія знає одинадцять випадків прощання з елітою — останній трапився у сезоні 2017/18. “Біло-блакитних” можна було б затаврувати клеймом ліфтера, однак чергове падіння не припинилося — у червні 2020-го колектив звалився у Сеґунду B, третій за знаковістю дивізіон Іспанії. На секунду, подібне не траплялося з галісійцями рівно сорок років.
Сьогодні команда намагається встати хоча б на карачки — йде серед лідерів групи, але не вражає. Перед святковою паузою вона поступилася “Сельті” B , чим викликала хвилю осуду, плюс зафіксувала скромні гольові здобутки — тільки 7 м’ячів у 8 турах.
Ймовірно, ми б не пригадали про існування “Депору”, якби не його славне минуле — на зламі тисячоліть колектив імені Роя Макая, Донато, Мануеля Пабло, Славіші Йокановіча, Джалміньї, Валерона, Трістана та Пандіані розривав Прімеру і карав “Мілан” у чвертьфіналі Ліги чемпіонів. Коли якийсь шмаркач вкотре заправить, що камбек “Барселони” проти “ПСЖ” — максимум епіку і щось неймовірне, то дайте йому по сраці і покажіть хайлайти весни 2004-го. Рознести “россонері” з топовим Шевченком 4:0 після поразки 1:4 — те ж саме, що побачити січневу платіжку за газ. Очі так і лізуть на лоб!
Виникає логічне питання — чому так сталося? Що ж, ми знайшли відповідь — на жаль, прозаїчну до болю.
“Хотіли як краще, а вийшло як завжди”
Українська народна мудрість якнайвлучніше характеризує причину краху “СуперДепору”. Ключовою фігурою, навколо якої вертівся проєкт, був Августо Сезар Лендойро. Уродженець муніципалітету Коркубіон, провінція Ла-Корунья, посів президентське крісло у 1988-му і керував клубом чверть століття. Серед злетів і падінь, зрозуміла річ, виокремлюється період середини 90-х — першої половини нульових: саме тоді галісійці стрибнули вище голови, нав’язавши суперництво мадридському “Реалу” та “Барселоні”.
Функціонер марив ідеєю збудувати свій гранд з блекджеком і зірками, знаходитися серед когорти великих. На короткій дистанції це вдалося — будучи жорстким переговірником, Лендойро оточив себе першокласними футболістами (чого варті лише Макай і Педру Паулета) та таки кинув виклик визнаним лідерам. Національне золото 2000-го, чотири віцечемпіонства (1993/94, 1994/95, 2000/01, 2001/02), два кубки (1994/95, 2001/02) та три Суперкубки Іспанії викликали схвальне “вау” — Августо міг дозволити собі вискочити на коня, як у рекламі дезодоранту, і пафосно роз’їжджати вулицями Депортиво.
Втім, не обійшлося без заковики — женучись за славою, керманич повторив долю міфічного Ікара, який високо витав над землею. У футболі є красномовний приклад, дещо схожий на той, що стався з “Депором” — жагучий “Лідс” Девіда О’Лірі, культова банда, розчавлена своїми ж амбіціями. А точніше Пітером Рідсдейлом, колишнім президентом “павичів”, який брав кредити та сподівався їх виплатити, опираючись на результати. Що погана риса: нікудишні показники — нікудишнє фінансове становище.
Лендойро ступив на протоптану стежину: позичав та інвестував у склад, проте не в довгострокову перспективу. Ще в 1996-му Джон Тошак, менеджер “біло-блакитних”, сказав:
“Замість того, щоб вливати мільйони в трансфери, Лендойро повинен будувати тренувальні бази. В клубу немає фундаменту. Він схожий на повітряний замок”.
Яким би одіозним не видавався валлієць, його слова виявилися пророчими: у 2005-му галісійці фінішували у Прімері восьмими і опинилися на порозі кризи. Спочатку ментальної — головний тренер Хав’єр Ірурета, чиїми руками була досягнута висока планка, пішов на конфлікт з підопічними. Зауважимо, вимушено.
“Важко уникнути відчуття, що це кінець епохи на “Ріасорі”, уникнути відчуття застою, нудьги і занепаду. Тепер ми знаємо, що люди з грішми витягли вилку з розетки. Одна за одною зірки йшли або завершували кар’єру”
відреагував на тодішні події Сід Лоу, британський журналіст і експерт, відомий низкою матеріалів, присвячених Ла Лізі.
Газетярі писали, що гравці незадоволені методикою Ірурети — настільки, що справа доходила до кулаків. Однак за бунтом причаївся куди серйозніший і водночас банальний мотив: футболісти відчули, що переросли рівень, запропонований клубом, перестали битися і нагострили лижі у передчутті відходу.
Августо проґавив момент — не всіх вдалося вигідно продати та відбити вкладені дивіденди. Наприклад, Трістан, придбаний у “Мальорки” за 17,5 мільйонів євро, покинув “Ріасор” абсолютно безкоштовно. Це ж стосується хавбека Альдо Душера — Лендойро привів його за 13 мільйонів євро, але залишився ні з чим. Покопавшись, ви зрозумієте — попри чуйку, продемонстровану на трансферній біржі, функціонер нерідко вмикав Коломойського, перетримував виконавців і втрачав фантастичні суми. До того ж ринок стрімко ріс — стало очевидно, що Лендойро не вистачить ресурсів, щоб втриматися на плаву.
“Моя велика помилка полягає в тому, що я не продавав гравців, коли міг. Завоювання титулів було ілюзією. Тепер я знаю, що мав знайти рішення проблем, але, як співає “Ріасор Блюз” (фанатське угрупування — прим. авт.): “Як я забуду, що Депортиво виграв Ла Лігу, якщо це найкраще, що сталося в моєму житті?”.
Відсутність альтернативного вектору коштувала Августо занадто дорого. Функціонер недооцінив ситуацію, попрощався з Хав’єром Іруретою і ледь не докотився до банкрутства. Розмови про “молодіжну політику” сприймалися евфемізмом, спрямованим приховати відсутність коштів на трансфери, ніж адекватною спробою розповісти про нібито благородні наміри щодо розвитку місцевих талантів.
Срака тривалістю в п’ятнадцять років підсумувалася закономірним фінішем
У 2011-му галісійці відправилися у Сеґунду. Через два сезони процедура повторилася — варто було “Депору” піднятися нагору, як прийшла пора збирати речі на вихід. У січні 2013-го преса відрапортувала: на клуб, ймовірно, чекає ліквідація — борги, накопичені Лендойро, продовжували рости і сягнули 34 мільйонів євро. І це згідно офіційних даних — насправді сума була занижена майже втричі і в дійсності відповідала 90 мільйонам євро. Кредитори та інвестори нависли над головою президента і зменшили його повноваження — саме так виглядала ціна недалекоглядності та жаги отримати все і одразу.
В березні “Депортиво” сильно трусонуло — були знайдені невідповідності з відверто переписаними деклараціями Августо і окреслена нова, більш страшна цифра. 156 мільйонів євро! Борги клубу, зовнішнього правління, податкової служби, затримки з виплатами гравцям і навіть Іспанській футбольній лізі — зібрався повний пакет!
Перед вболівальниками і менеджментом постала дилема: що робити з Лендойро? З одного боку, це людина, завдяки якій “біло-блакитні” залишили помітний слід, з іншого — махінатор, що спеціально звітував про позитивне сальдо і довів команду до ручки. Розум здолав серце і на початку 2014-го Августо покинув крісло.
“Звичайно, протягом цих років біля керма президенства ми також робили помилки. Ми ніколи цього не заперечували. І за них ми приносимо вибачення, запевняємо вас, все було зроблено з твердою метою побачити, як наш “Депортиво” йде якомога вище”,
заявив він.
З відставкою Лендойро “біло-блакитні” стали набагато смирнішими. Гучні хвастощі змінилися приглушеним прийняттям реальності, поверненням до провінційного статусу. З 2014-го в “Депортиво” побували три президенти (Тіно Фернандес, Пако Зас, Фернандо Відаль) та одинадцять тренерів (призначалися відверті фізручелли на кшталт Кларенса Зеєдорфа).
Відсутність фінансів, логістики, чіткого плану виходу з кризи і якісних кадрів підсумувалися коронавірусом — у липні 2020-го “Депортиво” навіть не провів останній тур Сеґунди проти “Фуенлабради”. Пандемія “скосила” дванадцять гравців суперника, матч відмінили і галісійці зібралися до суду. Дарма, оскільки це ні на що глобально не впливало — “Понферрадіна”, яка набрала аналогічну кількість очок, випередила “біло-блакитних” за особистими зустрічами, а також різницею забитих і пропущених.
Чи потрібна тут мораль? Все просто — не ходіть в рожевих окулярах, беріть на себе стільки, скільки стане сил. Пріснувато? Життя таке ж.
