Спостерігаючи за Англійською Прем’єр-лігою, вже вкотре ловлю себе на думці – олдскульний та дійсно брутальний футбол крок за кроком йде із британських островів у забуття. Тому сьогодні вирішив пригадати про команду, яка впродовж кількох десятиліть дарувала нам культових, як майстрів своєї справи, так і справжніх хуліганів. Поговоримо про “Лідс”.
Історія цього колективу буквально пронизана брутальністю. Наприклад, у 1974-тому році Браян Клаф очолив “Юнайтед” на власний ризик та страх. Справа в тому, що цей, без сумніву, геніальний, але і водночас гострий на слівце, тренер кількома роками раніше висловився про “павичів” приблизно так: “Як я можу тренувати шарлатанів та симулянтів? Їхня гра гнила, брудна та нечесна!”
Природно гравці Клафа ненавиділи всім єством, влаштувавши йому на тренерському містку справжнє пекло. Так тривало впродовж 44-ох днів, після чого Браян зібрав речі,достроково розірвав контракт та вирушив у довгу та славну подорож до Ноттінгема. Новим керманичем став Джиммі Армфілд, який того ж сезону дійшов до фіналу Кубку європейських чемпіонів, де мав пройти складне випробування “Баварією”. Власне, паризький фінал запам’ятався блискучою грою мюнхенців та не менш феєричним безладом на трибунах, який влаштували англійці. Їхні улюбленці програли на полі, але уболівальники, накинувшись з кулаками, взяли солідний реванш у німецьких візаві під час бійки.
УЄФА не могла не відреагувати на такий вчинок, що стався на очах у всього тодішнього футбольного бомонду і без зайвих роздумів відправила “білих” у чотирирічний нокаут.
Рухаємося далі. У 1992-тому році “Лідс” став останнім тріумфатором Першого дивізіону, залишивши “манкуніанців” без бажаного трофею. Фергі скрипів зубами зі злості,оскільки відстань до перемоги була невеликою – лише на чотири пункти підопічні Говарда Вілкінса випереджали “червоних дияволів”, але цього, як виявилось, було достатньо. Взагалі, зірка Вілкінса спалахнула у 1988-му, коли “Лідс” лише міг мріяти про еліту. Завдяки стратегії керівництва клуб дуже швидко повернувся до вищої футбольної когорти країни та почав розважатися у своєму стилі. Успіх по черзі кували ще ті брутали – Вінні Джонс та Ерік Кантона. Перший, не соромлячись, ламав ноги нападникам, залюбки сварився із арбітрами та не міг терпіти “пірнань” у штрафній. Другий, після скандалів у себе на Батьківщині, пов’язаних із “ідіотами у Футбольній федерації Франції”, швидко адаптувався до британського стилю гри та невдовзі громив “Ліверпуль” чемпіонського 1992-го.
Найбільші досягнення “Юнайтед” пов’язані із ім’ям Девіда О’Лірі, який у 1998-му році зайняв місце Джорджа Грема. (Грем відомий українським уболівальникам у якості тренера “Тоттенхема”, куди тільки перебрався Сергій Ребров).
О’Лірі вирішив піти на радикальні кроки – суттєво змінив склад команди, давши “зелене світло” молодим, гарячим та агресивним хлопцям – Лі Боєру, Алану Сміту, Джонатану Вудгейту та Гаррі К’юеллу. Вийшла, ну справжня банда! В унісон з перемогами та кепкуванням над суперниками Сміт не забував напитися в пабі до чортиків,а Вудгейт з Боєром побити в клубі азіата та ледь не потрапити за грати. До слова, Боєру належить своєрідний рекорд – 100 жовтих карток в АПЛ! Варто згадати ще Іана Гарта та Лукаса Радебе, які доповнювали вищезгадану компанію та вміли проводити час із шиком.
Словом, “Лідс” наводив справжній жах спочатку на Туманний альбіон, а потім взявся і за Європу – показав зуби “Мілану”, “Барсі”, “Депортиво” взагалі умовно жбурнув, відвантаживши у 2001-му році ще тоді грізному “Депору” три м’ячі. До заповітного фіналу Ліги чемпіонів було рукою подати, але “Валенсія” втихомирила запальних забіяк.
Девід О’Лірі марив перемогою, тому за шалені гроші були придбані Марк Відука та Ріо Фердінанд, який теж запам’ятався своєрідним вчинком . – під час фінансових проблем у клубі перебрався до принципового суперника, якого уболівальники “білих” згадують злим і гучним словом. Ці марення та необдумані кроки і погубили “Лідс”, коли його оточили кредитори з усіх сторін…
