Перша світова війна розпочалася неочікувано – Європа, вперто тупцюючи на балканській пороховій діжці, власноруч підписала вердикт на довгих п’ять років та прирекла себе на багатомільйонні жертви. Серед цих жертв виявилися і британські футболісти – сьогодні поговоримо про легендарний футбольний батальйон.
Великобританія, що втрутилася у черговий перерозподіл геополітичної карти світу, нічого не шкодувала для боротьби за відстоювання власних інтересів. Інтересів, завуальованих пеленою патріотизму та “фактору стримування”, що нав’язувалися без винятку усім прошаркам тамтешнього населення.
Я аж ніяк не прагну якимось чином спаплюжити честь та гідність Англії, однак низка фактів говорить сама за себе – звістка про початок безглуздої, але такої бажаної Першої світової війни була зустріта із піднесенням та подекуди певними нотками помпезності. Та й загалом, у багатьох містах тієї чи іншої ворогуючої імперії влаштовувалися показові військові паради та демонстрації – словом, світ здурів, був готовим і стояв на порозі тотального кровопролиття.
Підкреслю, що на початковому етапі ніхто й не міг уявити, що сербський конфлікт переросте у війну такого масштабу та розмаху. Та коли вищі чини Великобританії усвідомили, що він лише набиратиме обертів і відповідно потребуватиме, перш за все, надзвичайних людських ресурсів, то вперше, за всю історію існування монархії, ввели примусовий військовий призов.
“Імперії потрібні чоловіки!” – країна, буквально потонувши у подібних лозунгах, розпочала масове вербування. Як ви вже здогадалися, війна постукала і у двері футболістів.
По суті, захист держави – це громадянський обов’язок, але уряд довго вагався, чи взагалі залучення спортсменів є доцільним і чи зможуть вони принести користь в екстремальних умовах. Доволі делікатне питання вирішила миттєва негативна реакція народу.
Всесвітньовідомий письменник, автор записок про пригоди Шерлока Холмса, сер Артур Конан Дойль публічно звернувся до футболістів, закликаючи їх вступати до рядів армії, мотивуючи це тим, що «якщо гравець має сильні кінцівки, то нехай служить і марширує на полі бою».
Масла у вогонь підливали зі свого боку газетярі – свого часу провідні видання підхопили і розтиражували історію одного солдата, що проходив службу у Франції. Ключовою тезою військовослужбовця стала фраза, що, мовляв “тисячі працездатних молодиків дивляться футбол, поки інші служать своїй країні”.
«Кожен клуб, який зараз тримає у себе професійних футболістів, покриває солдатів від необхідного набору. А кожен глядач, який сьогодні платить, проходячи на стадіон, вносить свій вагомий внесок у перемогу Німеччини» – Times.
І справді – до загальної мобілізації люди продовжували відвідувати матчі, розважатися на стадіонах та насолоджуватися футболом. Складалося враження, що ніякої війни для них не існує, вона наче у якійсь іншій паралелі і видається маревом.
Англійський історик Айдан Гамільтон присвятив ряд статей дослідженню історії Екстер Сіті та навів деякі дані, натякнувши на “фотополювання” журналістів: кореспонденти спеціально фотографували присутній на матчі натовп, з’ясовували хто в цивільному, а хто у футбольній формі, а потім через засоби масової інформації вчиняли моральну травлю. Цікаво, що на проведення королівських перегонів Times заплющила очі.
Дійшло до того, що обурене населення вимагало у Георга V відректися від покровительства ФА, а Палата громад навіть винесла на розгляд “футбольну справу”, аби вгамувати невдоволених. Чинний президент асоціації Артур Кіннерейд з цього приводу зв’язався із Військовим міністерством, та вердикт спочатку був неоднозначним, типу “вирішуйте самі – грати, чи не грати”.
В результаті сторони дійшли до компромісу – сезон 1914/15 буде дограно, але на матчах дозволятиметься збір коштів на потреби армії та набір призовників. Згодом, проконсультувавшись із чиновниками, Кіннерейд дав згоду на формування 17 батальйону Мідлсекського полку, який увійшов у історію як Перший футбольний обслуговуючий батальйон.
Відповідальність за організацію формування взяли на себе державний секретар лорд Герберт Кітченер та політичний діяч Вільям Джонсон-Хікс – 12 грудня 1914 року відбулося термінове засідання в мерії Фулхема.Першим гравцем, що, поставивши підпис, підтвердив власну участь у новоствореному батальйоні, став Френк Баклі – захисник Бредфорд Сіті, якому в майбутньому за іронією долі довелося обороняти не звичні ворота та голкіпера, а товаришів у окопах. Ініціативу Баклі підтримало ще тридцять чотири футболіста, список із іменами яких був представлений публіці 1 січня 1915 року.
Згоду дали не лише гравці – у мерії зібралися директори, функціонери та персонал таких клубів, як Челсі, Арсенал, Крістал Пелас, Тоттенхем, Фулхем, а також уболівальники.
По завершенні наради Джонсон-Хікс висловив палку промову та наголосив: “Я закликаю вас не до приємного проведення часу. Це не звичайна гра із другосортною командою. Це гра проти однієї із кращих команд світу”.
Станом на березень до батальйону вступило 122 футболіста, причому у повному складі приєдналися клуби Клептон (сучасний Лейтон Орієнт, нині перебуває у Лізі 2) та шотландський Харт оф Мідлотіан. Втім це розлютило пресу та пересічних англійців – справа в тому, що, якщо вірити джерелам та підрахункам, то напередодні Першої світової війни, на території острівної держави нараховувалося понад п’ять тисяч футболістів.
Треба зауважити, що стрімкому залученню бійців допоміг механізм пропаганди і широка рекламна кампанія – для популяризації армії влада залучила Віва Вудворда, який своїм прикладом мав надихнути не тільки решту своїх колег, а й усю британську громадськість на продовження затяжної і вельми затратної війни. Ще б пак – Вів, будучи чемпіоном двох Олімпійських ігор 1908 та 1912 років, легендою лондонських Тоттенхема та Челсі був справжньою зіркою та кумиром у очах Туманного Альбіону.
Неабиякого резонансу та розголосу викликав вчинок Волтера Тулла – півзахисник Шпор та Нортгемптон Таун став першим темношкірим, що зважився долучитися до батальйону. Це теж справило відповідний ефект для поповнення резервів.
Під час військової підготовки футболістам дозволялося по суботах виконувати професійні обов’язки – безпосередньо грати у футбол. Все це триватиме до 1 липня 1915 року, коли ФА призупинить змагання на невизначений термін та звільнить усіх футболістів від контрактів. В наступні кілька місяців членами батальйону стали ще триста гравців із п’ятдесяти клубів, включаючи Ліверпуль та Вест Гем, арбітри, where do i buy lipothin. лайнсмени і фанати.
На початку листопада 1916 року Міддлсекський полк опинився на Західному фронті в північно-східній Франції, а 17 батальйон 18 числа того ж місяця розмістився поблизу Булоні.
Війна війною, а футбол по графіку – звучить досить кумедно та гротескно, якби не сувора реальність. Так, всього за кілька тижнів служби, листопадовими вечорами батальйон віддавався улюбленому заняттю. І незабаром, щоб, хоча б якось абстрагуватися від гнітючої обстановки, було оголошено про проведення символічного турніру – Кубку Дивізій.
Команда футбольного батальйону повністю відповідала своєму прізвиську і з легкістю виграла усі заплановані матчі – наприклад, 13 Ессекський батальйон поступився із рахунком 9:0, 2 батальйон Південно-Стаффордширського полку та Королівський стрілецький корпус – почергово 6:0. Символічний фінал був влаштований в Ерсен-Купіньї (департамент Па-де-Кале) проти 34 бригади Королівської польової артилерії – 11 квітня 1916 року опонент зазнав поразки 11:0.
До нашого часу зберігся список із іменами тих одинадцяти виконавців, що перемогли в кубку.
рядовий Томмі Лонсдейл (Саутенд Юнайтед) – голкіпер
рядовий Сід Вілхауз (Грімсбі Таун) – захисник
молодший капрал Фред Буллок (Хаддерсфілд Таун) – захисник
рядовий Джордж Скотт (Клептон) – півзахисник
рядовий Девід Кенні (Грімсбі Таун) – півзахисник
молодший капрал Біллі Бейкер (Плімут Аргайл) – півзахисник
рядовий Х’ю Робертс (Лутон Таун) – нападник
рядовий Вільям Джонас (Клептон) – нападник
молодший капрал Джек Кокк (Хаддерсфілд Таун) – нападник
молодший капрал Джо Бейлі (Редінг) – нападник
сержант Персі Барнфазер (Кройдон Коммон) – нападник
Судячи із позицій, можна припустити, що гравці застосували класичну тактичну схему 2-3-5 – так звану «піраміду», що була актуальною аж до 1930-х років. Це не має великого значення, але все ж є пізнавальною маленькою дрібничкою для відтворення антуражу епохи.
Куди важливішим є те, що ФА, дізнавшись про кубок, спеціально виготувала пам’ятні срібні медалі. На кожній із нагород красувалося не лише ім’я переможця, а й напис «B.E.F. France, Association Football Cup» (B.E.F – British Expeditionary Force; Британський Експедиційний Корпус). На жаль, не всі їх отримали – восени, коли медалі передали у батальйон, у живих не було Вільяма Джонаса, Сіда Вілгауза, Джорджа Скотта та Біллі Бейкера…
Бойове хрещення Перший футбольний батальйон пройшов у квітні 1916 року, біля муніципалітету Суше, просуваючись у район Вімі Рідж на допомогу канадцям. А вже в липні Міддлсекський полк вирушив до річки Сомма, де відбулася одна із найкровопролитніших битв всієї війни (втрати союзницької та німецької сторін – більше одного мільйона чоловік). 17 батальйон прийняв участь у тяжких сутичках у Дельвільському лісі та під Лонгвалем (27-29 липня) і Гільмоном (8 серпня). Там і поклали свої голови Джонас та вищезгадані футболісти, Норман Вуд (Стокпорт Каунті), Аллен Фостер (Редінг); пораненням відбулися Френк Баклі, Фред Кінор (Кардіфф Сіті), Тед Ханні (Манчестер Сіті) та інші.
Річард Макфадден, нападник Лейтон Орієнт, друг дитинства Джонаса, у своєму листі так опише останні хвилини Вільяма: “Я, як і Віллі, виявився у пастці в траншеї поблизу Сомми. Віллі повернувся до мене і сказав: “Бувай, Мак. Бажаю успіху, з особливою любов’ю моїй коханій Мері-Джейн та найкращими побажаннями хлопцям на Сході”. Перш ніж я щось встиг відповісти, як він уже підіймався. Не встиг він й вискочити із окопу, як на моїх очах був убитий мій найкращий, як вже двадцять років, товариш”.
23 жовтня 1916 року 27-річний Річард Макфадден помре у госпіталі від серйозних ран, отриманих у бою…
28 квітня 1917 року Футбольний батальйон, діючи в умовах арраської наступальної операції, був зненацька оточений німцями у лісі біля містечка Оппі. Внаслідок відчайдушної боротьби частина бійців потрапила у полон, але, жертвуючи собою, зуміла гарантувати відступ решті побратимів. Серед них виявилися Джо Мерсер (Ноттінгем Форест), Чарльз Еббс (Норвіч Сіті) та Уілф Ніксон (Фулхем). Того дня втрати батальйону склали 452 солдати та 11 офіцерів.
Після відновлювального періоду батальйон знову втрутився у битву, тепер за місто Камбре – 30 грудня 1917-го він утримував шквал контратак Другого Рейху. На жаль, німці залишили місто під власним контролем, але треба віддати належне й батальйону, що не допустив переходу ворога від оборонних дій в наступ.
Незважаючи на героїзм, офіційно 17 батальйон був розформований 10 лютого 1918 року через нестачу робочої сили в британській армії – офіцерський склад та солдати були переведені в інші підрозділи. На момент розпуску залишилося 30 професійних футболістів…
Війна, невблаганно ламаючи тисячі життів, зачепила кожного із учасників батальйону, не оминула навіть улюбленців влади.
Наприклад, відомо, що Волтеру Туллу, хоч і пощастило вибратися із соммської м’ясорубки, так і не судилося побачити завершення війни. В 1917 році його занесло до Італії, де він особливо відзначився вилазками у стан ворога (за що отримав звання молодшого лейтенанта), та через рік гравець повернувся до Франції, де трагічно загинув 25 березня, за вісім місяців до Комп’єнського перемир’я та цілковитої капітуляції Німеччини.
Гірка доля спіткала і Вудворда – Вів, слава Богу, вижив, але важко поранений, не зумів оговтатися і повноцінно відновити кар’єру.
Майор Френк Баклі лише у 30-х роках підсумував прикру та шокуючу статистику: із 600 бійців батальйону у живих залишилося близько ста чоловік.
У 2010 році у французькому муніципалітеті Лонгваль, за фінансової допомоги уболівальників Лейтон Орієнт, було відкрито пам’ятний меморіал. 200 фанатів та двадцять представників різних колективів вирушили на північ Франції, щоб віддати шану Першому футбольному батальйону.
З 2014 року 17 батальйон Мідлсекського полку включений до Зали слави англійського футболу.
