Ті, хто читав “БФ” два роки тому, коли ще був старий сайт, мали б пам’ятати рубрику, коли ми давали вигадані публікації у художньому стилі – до Дня народження футболіста, до важливих матчів і таке інше. Пропонуємо вам згадати ті часи, брутали!
Всі події та імена вигадані і будь-який збіг з реальністю – це просто збіг 🙂
Він ліниво подивився у вікно. Там, за стадіоном, сходило розпечене сонце, яке нагадувало скоріше спецефекти на дорогих концертах відомих рок-зірок, ніж на природнє явище. Здавалось, що ось-ось, і воно поглине собою НСК «Олімпійський», перетворившись на суцільний жовтогарячий купол. І ті, хто зараз там знаходить, навіки потраплять у пастку, з якої ніколи не зможуть вибратися…
Від подібних похмурих думок Андрія Ярмоленка врятував телефонний дзвінок. На дисплеї смартфона висвітилося «Агент» і фотографія літнього чолов’яги в сонцезахисних окулярах.
– Знову, – зітхнув Андрій, не поспішаючи відповісти, – знову скаже мені про те, що я вже давно прочитав на «БФ», – і провів пальцем по сенсору, – Слухаю.
– АНДРІЙПРИВІТЦЕЯТИНЕПОВІРИШ, – пролунало в слухавці.
Ярмоленко трішки відсунув смарт від свого вуха, несвідомо скривившись.
– Хто цього разу? «Ліверпуль»? «Челсі»? «Рома»?, – ліниво протягнув він.
– Є варіант з іншим клубом, – трішки заспокоївся агент, – як написав би Вацко у твіттері: «Вангую. Це сильний клуб. Середнячок АПЛ. З харизматичним тренером». Ну, зрозумів про кого я?
– Про «КПР», – миттєво видав Андрій, втративши інтерес до бесіди, але оцінивши почуття гумору агента.
– Не вгадав, – відповів той, – але…почекай. Чорт, цій інфі тільки десять хвилин, а Франков уже спростував це. Звиняй, що потурбував.
Андрій похитав головою, газетою відганяючи від себе спеку. Кондиціонер не допомагав.
– Там пацани в коментах сватають мене в «Говерлу», разом з Конопою, – серйозно сказав він, – спробуй пробити цей варіант.
– Ти серйозно? – твердо запитав агент.
Про себе Андрій матюкнувся, а в слухавку сказав.
– Ну а чому б ні? Пробивай – пробивай.
***
Блохін стояв у черзі за молоком і батоном. Його синій спортивний костюм і сонцезахисні окуляри робили з нього повноцінного мешканця Троєщини. Тут, у такому параді, він цілком походив на свого. Тримаючи в руках клітчату сумку, він смиренно чекав, доки настане його черга підійти до прилавка. І хоча родичі казали Олегу Володимировичу, що краще замовити їжу в супермаркеті оптом,він розумів – це неправильно. В його часи так не робили. Та стара «закалка», яка зберігалася в його душі та навичках, чітко давали знати, що подібні речі до добра не доводять. Тільки старі методи, перевірені часом і поколіннями.
– Тільки хардкор, – раптом пролунало біля його вуха.
Олег Володимирович різко розвернувся і поглянув на того, хто ніби прочитав його думки.
– Что ты сказал? Какой хардкор? Ты почему не стал в очередь?
Юнак, на обличчі якого червоніли прищі, зареготів.
– Я вас впізнав! Про вас в інтернатах багато пишуть!
І тут юнак впав на підлогу і почав віджиматись, продовжуючи несамовито сміятись.
– . На дальню подавай!, – кричав він.
Тепер вже всі дивилися на цього малого, а на обличчі Блохіна промайнула тінь прозріння. Помітивши погляди інших і на собі, він зашарівся.
– Малой, с тобой все в порядке? Ты из какого садика?
– 251, – захекано відповів той.
– Понятно. Ну можешь написать на доске, что все, Блохин стоит в очереди за молоком в магазине, презирая супермаркеты. Ну давай, пиши.
Потім Олег Володимирович помітив спалах фотокамери і стенув плечима.
– Хотите снять Блохина? Ну так снимайте.
Так він і не помітив, коли підійшла його черга.
– Молоко закінчилося. Є кефір. Хліба свіжого нема. Є сухарі.
Олег Володимирович махнув рукою, розвернувся і вийшов з магазина.
***
Бразильці тренувалися окремо, українці окремо. Тільки Мірча Луческу, з поважним виглядом ходив то до одних, то до інших. За ним по п’ятах ходив П’ятов.
– То шо, то як?, – питав той у головного тренера, – то не сепаратисти були, вони попросили мене сфотографуватися просто.
Мірча Лучєску кивнув, але не відповів.
– Я просто поруч їхав, бачу – стоять мужики у формі, із зброєю. Багато стоїть. Тоді якраз Крим віджали, ну ще там заворушення були. Але хто ж міг подумати!
Головний тренер знову кивнув.
– Я завжди був за Україну. Завжди, – продовжував той, – я люблю гімн України співати. Он Ракицький не співає, але і його можна зрозуміти. Просто він так на гру налаштовується. А ще, я вам кажу, він в школі не любив вірші на пам’ять вчити. Він «Мені тринадцятий минало» не знає. «Мені тринадцяти минало», МІСТЕР!
Луческу нарешті глянув на П’ятова, а потім гукнув до когось.
– Я не понимать, что ему нужно. Почему он не стоит на воротах? Дарио! Забери его на ворота! Скажи, пусть там стоит.
До них підійшов Срна і тяжко зітхнув.
– Знову втік з воріт. Ну де ти гуляєш?
Тут з під трибунного приміщення вийшов знайомий силует Коломойського.
– Он просто гуляет, – став він на захист українця, – я тоже тут погуляю, можно? Посмотрю, может куплю кого-то. Мне Богданович сказал, что нужно купить кого-то. Я и покупаю!
Помітивши реакцію Луческу, Коломойський дістав нотаріально завірений документ.
– Мне Ренат разрешил, я просто тут погуляю. Андрей, кофе идешь пить?
