Збірна Англії стартує сьогодні у Лізі Націй матчем проти Ісландії. Остання зустріч цих команд стала черговою темною сторінкою в історії англійського футболу і, водночас, народила для Європи нового кумира – національну збірну Ісландії. Однак, текст не про зустріч цих команд а про те, чому англійці знаходяться на узбіччі світового футболу. І чому виліт Англії в дивізіон B Ліги Націй не стане для нас одкровенням.
Причина перша: Англія десятиліттями відштовхувала прогрес
І так було майже завжди. Англійці звикли величати себе натхненниками, ідеологами і родоначальниками футболу. Тільки-от вони забувають – гра мільйонів не належить конкретній нації.
Будучи затятими традиціоналістами та консерваторами, англійці свідомо стримували прогрес – якби наш улюблений вид спорту залишився в руках аристократії, то й досі б не набув заслуженої популярності та обмежувався примітивним “бий-біжи”. Джентльмени, на чиїх штанах бруд був лише під час матчів, захопили владу та впивалися нею, поки з гір не спустилися дикуни. Шотландці прищепили культуру пасу та наполягли на введенні професіоналізму – так футбол вирвався із жорстких лещат і пішов у народ. З того часу «другосортна», Богом забута Шотландія стала непримиримим суперником, тим, хто вкрав у еліти найцінніше – контроль.
Англія пручалася, але визнала – інтелігентські осередки втратили привілейований стан, і грою доведеться ділитися. Тому розпочався пошук зовнішніх ворогів та створення ілюзії – “три леви” найсильніші не лише на Британських островах, але і у всьому світі. Це марення зіграло злий жарт – у ФА посміялися над ініціативою створення чемпіонату світу та показово ігнорували Мундіаль до 1950 року. Пихаті і бундючні англійці проґавили той момент, коли у Європі сформувалися угорська, італійська, німецька та австрійська школи, з’явилися гідні претенденти, здатні давати відсіч на континенті.
Коли Австрія у 1932-му завітала на “Вемблі” і відвантажила господарям три м’ячі, то ті відмахнулися – мовляв, ми забили на один більше, який сенс робити висновки? Дзвіночок не був почутий, зате гучно пролунав восени 1953-го – Угорщина прибула до Лондона та виграла 6:3. Невже випадок та жарт долі? Звичайно, ні – англійці й гадки не мали, настільки потужною була дунайська школа, тож зі спокійною душею поїхали до Будапешта брати “реванш”. Ференц Пушкаш та Нандор Хідегкуті показали, хто дійсно є найпрогресивнішим у Європі – мадяри забили сім голів (7:1) і привселюдно принизили “левів”.
Що тут казати? ФА не змінювала тренера впродовж шістнадцяти років (1946-1962) – Волтер Вінтерботтом виграв 13 домашніх чемпіонатів Великої Британії, але це те ж саме, що роздрукувати власну фотографію і щоночі на неї мастурбувати. Англія була ладна вкритися пліснявою, та не віддати шану колегам по цеху – навіть своїм. Система перемолола Дональда Ріві з його унікальним аналізом, наклала вето на кандидатуру Браяна Клафа та психологічно знищила Джорджа Рейнора, який у 1958-му дійшов до фіналу ЧС. Запроданець, не інакше – як йому спало на думку поділитися досвідом та добитися успіху з якимись шведами? А Джиммі Гоґан – один із перших футбольних “пілігримів”, взагалі вважався зрадником, бо на свою біду застряг в Австро-Угорщині, коли на дворі палали вогні Першої світової війни.
Причина друга: Англія звикла шукати винуватців
Варто “трьом левам” гучно програти, як одразу громадськість неодмінно когось чи щось таврує. Давайте простежимо:
- ЧС-1950 – під гарячу руку потрапив капітан Біллі Райт;
- ЧС-1958 – головний селекціонер збірної Джо Міре помилився з комплектацією складу;
- ЧС-1970 – у всьому винен Пітер Бонетті, чий ляп ознаменував поразку проти ФРН;
- ЧС-1986 – “Марадона і його рука. Це легально?”;
- ЧЄ-1994 – “ну це ж серія пенальті, з ким не буває”;
- ЧС-1998 – цапом-відбувайлом став Девід Бекхем, оскільки повівся на провокацію Дієґо Сімеоне;
- ЧС-2002 – “бісів Девід Сімен і геніальний Роналдінью”;
- ЧЄ-2004 – “якби не травма Руні і промах Даріуса Васселла, ми б точно виграли”;
- ЧС-2006 – “Кріштіану Роналду підставив Руні і ми залишилися в меншості”;
- ЧС-2010 – Лемпард забив гол, але суддя-скандинав його не зарахував;
- ЧЄ-2012 – “так, серія пенальті – це ЛОТЕРЕЯ, і ніяк інакше”;
- ЧС-2014 – “ми не адаптувалися до спеки в Бразилії, тому Уругвай та Коста-Ріка вийшли в плей-оф”;
- ЧЄ-2016 – “а ви бачили як Ісландія билася проти Португалії?”
І це, наголосимо, не увесь список – не забуваємо про період, коли команда не могла відібратися на жоден престижний турнір (1972-1976), провалювала відбори ЧЄ-1984 та ЧЄ-2008, де сконфузилися Стів Макларен і Скотт Карсон. Якщо замислитися, то Англія рідко виходила з критичної ситуації із високо піднятою головою – повсюди недруги, ЦРУ, масони та “чому нам не щастить із жеребом?”. Не дивно, чому над британцями постійно кепкують – ніхто не любить фантазерів і скигліїв.
Причина третя: Англія занадто сильно сприймає себе особливою
Як ми вказали вище, англійці не проти нагадати всім, що саме вони винайшли правила футболу, їх систематизували і створили перший регулярний чемпіонат, який функціонував з 1888 року. Глибока історія перетворила Туманний Альбіон на токсичне болото, середовище, де зайвий крок рівноцінний “розстрілу” з боку медіа. Простежте, що пише преса напередодні кожного континентального форуму (за винятком ЧС-2018) – команда “повинна”,” зобов’язана” і “має”.
Так вже вийшло, що Англії відносно легко даються відбіркові цикли – збірна вправно розбирається із суперниками, чим дає привід вкотре заговорити про свою велич і “вставання з колін”. Для прикладу візьмемо кваліфікацію ЧС-2010 – в 10 матчах “три леви” зафіксували 9 перемог (єдина поразка була завдана Україною) і оформили пряму путівку в ПАР. Мало того, Вейн Руні розщедрився 9 голами, завдяки чому увійшов до трійки найкращих бомбардирів, можна сказати, став найкращим, бо хто такий Теофаніс Гекас? Якийсь грек із леверкузенского “Баєра” є крутішим, ніж улюбленець мільйонів і сера Алекса Ферґюсона? Та ну годі, це ж не “Розсміши коміка”!
Завищені сподівання і самооцінка підсумувалися крахом – на полях Африки Фабіо Капелло отримав стусанів від німців, а Руні забив аж цілісінький нуль (мабуть, бідолаха не знав, що Білорусь, Казахстан і Андорра не потрапили на Мундіаль). Так, нападник приїхав у неповній готовності через травму паху, але це не завадило йому у травні розповідати про свою зрілість і утопати в компліментах, адресованих Францом Беккенбауером і іншими експертами. “На словах ти Лев Товстий, а на ділі …”.
І таких випадків чимало – досить пригадати ті ж ЧС-2002, ЧЄ-2004 чи ЧС-2006, коли за міркуваннями таблоїдів збірна була просто приречена на виграш. Ви пам’ятаєте, як вони закінчилися?
Причина четверта: Англія розбазарила своє ж “золоте” покоління
На початку 2000-х Англія зібрала фантастичний склад, який доповнила та відшліфувала в середині нульових. І, як виявилося, бездарно ним розпорядилася – жодного досягнення, жодної медалі! Гадаємо, всі пам’ятають таких парубків, як Майкл Оуен, Стівен Джеррард, Джон Террі, Френк Лемпард, Ріо Фердинанд, Девід Бекхем, Джо Коул, Пол Скоулз та Гарі Невілл – імена, здатні захопити дух! Якби за спортивні провали саджали за ґрати, то, повірте, винуватці вбивства “золотого” покоління давно б опинилися у місцях позбавлення волі.
Достеменна причина фіаско досі невідома – самі герої звикли спекулювати на тему відсутності хімії у роздягальні. “Було важко перейти від жорсткої конкуренції на клубному рівні до об’єднання з тими ж гравцями у збірній”, – зізнався в інтерв’ю Лемпард.
Дехто між рядками звалює вину на Свена Йорана-Ерікссона та Стіва Макларена. І є за що – той же швед був м’якотілим і зацикленим на обороні. Макларен, чия профпридатність завжди ставилася під сумнів, взагалі підсумував кінець зіркової команди – Англія “згоріла” проти Хорватії (2:3) і не поїхала на Євро-2008. Зрештою, ніхто не знайшов підхід до Лемпарда і Джеррарда – обидва гравці не ладнали і не принесли той фідбек, на який всі розраховували.
“На папері у нас був найкращий півзахист у світі, але не було достатньо сміливого тренера, щоб розібратися з цим”,– запевнив Фердинанд. Джеррард теж мав що прокоментувати: “Я не думаю, що у нас був менеджер з філософією, яка працювала. Ми грали дуже індивідуально, і я не відчував, що ми були частиною команди, яка грала певним чином”.
Як би там не було, час тієї рок-н-рольної Англії сплив. Чим не привід кинути камінь у бік ФА? Хоча б за загублені роки дитинства.
Причина п’ята: Англія виграла лише один топ-трофей
Вдумайтеся,”три леви” підносять себе у якості топу, але в їхньому арсеналі один-однісінький трофей. Та і те спірний – скажіть будь-якому англійцеві, що третій м’яч у виконанні Джеффрі Герста не пересік лінію воріт, і побачите, як його п’ята точка заграє всіма кольорами веселки. Яка іронія – збірна взяла ЧС-1966, проте досі знаходяться фанати, що сумніваються у легітимності перемоги організаторів тодішнього Мундіалю. Ще б пак – VAR не існував, і все вирішив лайсмен Тофік Бахрамов (який, зрештою, зізнався, що не бачив скандальний епізод).
О’кей, зі скрипом приймаємо версію Англії. Втім, що було далі? Команда двічі дійшла до півфіналу ЧС-1990 і ЧС-2018, має бронзу ЧЄ-1968 і ЧЄ-1996. Чекайте, це все?.. А, ще ж є нікому не потрібна Ліга Націй, де англи фінішували третіми – ось тепер всі регалії точно перераховані. Та ж Польща може похизуватися бронзою двох чемпіонатів світу, але не кричить з кожного кутка про свою статусність. Щастя любить тишу.
