“Брутальний Футбол” не до кінця розуміє, чому громадськість так жорстко відреагувала на стадіон імені Романа Шухевича. Як казав класик, “давайте разбираться”.
Рівно місяць тому Тернопільська міська рада підсмалила диванним історикам п’яті точки, перейменувавши стадіон тамтешньої “Ниви” в честь Романа Осиповича Шухевича. Здійснявся чималий бугурт, покликаний з’ясувати, чим займалася ОУН, що таке СС “Галичина” (насправді немає жодних достовірних документів, що пов’язують Шухевича з цією організацією) та в чий бік стріляли бійці УПА.
З одного боку, наші депутати, навіть не того не бажаючи, здійснили просвітницьку місію — змусили народ повернутися до проблематики Другої світової війни та розпочати пошуки істини. Біда в тому, що кожен бачить ось цю саму істину по-своєму, почасти її спотворює і не готовий адекватно дискутувати. В підсумку вийшло так, що коментарі наповнилися маргіналами, частина з яких, таке враження, завчила одну методичку і вперто проштовхує її в маси. Найцікавіше те, що всі нібито знають про СС “Галичина” і водночас забувають про “Роланд” та “Нахтіґаль”, командиром якого й був сотник Роман Шухевич. Що за “Нахтіґаль” ми, звичайно, з’ясовувати не будемо, так?
Звідусіль лунає заклик: так називати не можна, бо Шухевич — вбивця. Одним із фронтменів подібної думки виступив Джоел Ліон, посол Ізраїлю в Україні:
“Ми рішуче засуджуємо рішення Тернопільської міської ради присвоїти міському стадіону ім’я сумнозвісного гауптмана 201-го батальйону шуцманшафта Романа Шухевича та вимагаємо негайного скасування цього рішення”.
Гм, нам обов’язково прислухатися до дядька, чия країна не визнає Голодомор геноцидом? Та і скільки євреїв/людей з єврейським походженням воювало на боці Третього Рейху? Періодично зустрічається цифра в “1200 людей Гітлера, зокрема двох фельдмаршалів і десяти генералів, людей, які командували арсеналом до 100 тисяч солдатів” (дані “Los Angeles Times”), але вона не підкріплена належним фактажем.
Роман Шухевич визнаний Героєм України, діячем, який сприяв становленню нашої державності. Чому ж МИ не відстоюємо СВОЇ інтереси? А слухняно киваємо головами перед фахівцями, які упереджено на нас реагують: чи посол, чи колишній міністр юстиції Ізраїлю, який ще в 2007-му погрожував показати документи, що засвідчують участь Шухевича у каральних експедиціях (до речі, де вони, ось ці самі архівні справи?). Чи Георг Шпіталер, єврейський дослідник історії спорту, який назвав перейменування стадіону “запрограмованим конфліктом” та у своєму спічі не оминув нагоди пригадати Йозефа Геббельса (між іншим, не перший рік точиться спір навколо генеалогічного міністра пропаганди). Як думаєте, від якого походження той відхрещувався?
Ми не збираємося розпалювати ксенофобію, просто не любимо двійні стандарти, небажання дивитися собі під ніс. Шухевич — винятково українське діло. Як би російська пропаганда не перемивала кістки Карлу Густаву Маннергейму, чомусь фіни не відмовляються від цієї постаті. А сенс? Та і кому взагалі потрібна думка не найкращого сусіда?
Далі. Забавляє теза: а як це ми називаємо стадіон в честь політика чи військового? Яке відношення він має до спорту? Ой, це важко коментувати, тому що подібна практика не нова: наприклад, головна футбольна арена Бельгії (в минулому сумнозвісний “Ейзель”) з 1995-го носить ім’я короля Бодуена I. Що далі? Відвідуємо сайт Королівської бельгійської футбольної асоціації, складаємо петицію і виходимо з плакатами на вулиці? “Бодуен не прайдьот”? Чомусь людям байдуже на “Нельсон Мандела Бей” — арену, яка прийняла матчі ЧС-2010. З чого б це? А, точно, Мандела — позитивний персонаж, який сприяв відміні апартеїду (цікаво, школярі знають значення цього слова?). Це ж не Шухевич, чиї помисли вертілися навколо досягнення української незалежності. Виявляється, ще той негідник — бачите, яке здійнялося вогнище?
Цього мало? О’кей. Тоді поговоримо про арени, названі в честь дійсно суперечливих діячів. Почнемо з лайтової: стадіону імені Леніна, на якому виступає “СКА-Хабаровськ”. “Ой, чіпати радянське минуле — моветон, тоді все було найменоване Леніна/Кірова/Джерзинського і так далі”. Ага, проте це не відміняє суть — досить того, що в квітні 1919-го Ленін закликав захопити Україну, так би мовити, “сходить за хлебом”, і зробив це, застосувавши найжорстокіші методи. Руками вищезгаданого Фелікса Джерзинського — цей покидьок, людина-фотоапарат, в 1920-му керувала придушенням українського повстанського руху. Що ще? Перший Голодомор, під час якого Ленін зі своєю свитою дистанціювався. Бог знає, що з нами б сталося, якби не АРА (Американська адміністрація допомоги) — та і те, спочатку уряд УРСР перешкоджав діям організації, бо не хотів “їсти з руки дядечка Сема”.
Перенесемося до Польщі, на стадіон Війська Польського імені маршала Юзефа Пілсудського, орендований варшавською “Легією”. Загалом Пілсудський сприймається в якості “бро” (в 1920-му “прописав” совєтам, виграв війну та підписав вигідний Ризький мирний договір), цінував Центральну Україну (як не крути, фактично перший рубіж у боротьбі з РРФСР) і мав теплі відносини з Симоном Петлюрою. Молодець? Авжеж! Тільки от чомусь він категорично не сприймав західний регіон, вовком поглядав на Галичину і зовсім не зрадів, коли постала ЗУНР.
Пілсудський писав:
“…Вважаю, що єдиним виходом є введення на території Східної Галичини, зайнятій нашими військами, військової окупації, на яку ми маємо право через проголошення українцями відкритої війни польському населенню, що проживає у Східній Галичині”.
Пацифікація, спрямована на викорінення православ’я, культури, ліквідацію українських установ, супроводжувана вбивствами, репресіями, переслідуваннями і подальшим примусовим переселенням — це норм? А потім поляки ще щось говорять про Волинську різню — за своєю суттю, реакцію на політику Пілсудського. Звинувачують нас, хоча Армія Крайова теж має на руках кров.
І? Знайшовся хоч один українець, який пішов на стадіон і висловив своє “чорт”? Менше стало заробітчан? Це історія, вона повинна знаходитися в руках професіоналів. Але раз нападаєте на Шухевича, то продовжуємо далі.
Вирушаємо на Балкани — “порохову бочку Європи”. Для початку — Республіка Косово, не визнана Україною. Взагалі регіон суперечливий, тож не дивно, що є ті, кому ситуація з незалежністю косоварів сидить поперек горла. Візьмемо Олімпійський стадіон імені Адема Яшарі, де базуються “Трепча” та місцева національна збірна. Один бік медалі стверджує, що Яшарі — герой, який ідеологічно стояв за вихід зі складу Югославії. А от серби так не думають, вбачаючи у командирі Армії звільнення Косово звичайнісінького терориста. Мародера, сепаратиста, підривника, який переслідував сербів, займав цілісінькі села, залишаючи по собі згарища.
Він так допік югославські спецслужби, що ті у відповідь застосували танки, гвинтокрили, артилерію і бронетранспортери — все, аби знищити Яшарі і його найближче оточення. Тут складно щось оцінювати, бо по обидві сторони барикад коїлася дічь: серби стверджували, що Яшарі, притиснутий до стіни, прикрився живим щитом (жінками та дітьми), косовари ж відзначають нелюдимість ворогів, які для реалізації плану вдалися до будь-яких методів. Мета виправдовує засоби? Ну, мабуть — у березні 1998-го Адем був убитий.
Переміщуємося в Софію, столицю Болгарії. “Васил Левський” — головний стадіон країни, названий в честь Васила Іванова Кунчева, революціонера, борця за відродження Болгарії, її відділення від Османської імперії. Ініціатор створення “Внутрішньої революційної організації”, так званого “Тимчасового правління Болгарії”, виглядає досить позитивним — вважається просвітником, крутився біля еліти та до певного моменту був дияконом.
Все б нічого, але навіть самі болгари не в змозі визначитися, ким насправді був Левський. Достатньо неозброєного ока, щоб усвідомити: поки одні пишуть про терористичні акції, сплановані політиком (розбій, напад, конфіскація майна, ксенофобія, гоніння мусульман), інші у відповідь несамовито верещать. Мовляв, якщо й так, то хіба це не призвело до незалежності? Нащо вдаватися у деталі? Це якби ми звинуватили Червону Армію, переможця у Другій світовій війні, у мародерстві і зґвалтуванні цивільного населення. Якось некрасиво, правда?
Спочатку Левський намагався підняти повстання мирним шляхом, але Ґанді з нього не вийшов. Зі збройним варіантом він зволікав, переховувався і зрештою був упійманий. Побутує думка, що революціонера зрадили, однак більшість істориків не згідна: він випадково потрапив у руки турецької поліції, яка й не одразу його впізнала. Як би там не було, в лютому 1873-го Васил був страчений через повішення.
Завершуємо “Хуаном Домінґо Пероном”, де грає “Расинг” Авельянеда. Сам по собі стадіон культовий: прийняв фінал Кубка Лібертадорес, Міжконтинентальний кубок, Суперкубок Лібертадорес та ще ряд знакових зустрічей. А от ким був Хуан Перон? В президенті Аргентини бачать диктатора і фашиста, який захоплювався ідеями Муссоліні. А ще реформатора, що підняв на ноги країну: провів залізничне полотно, телефонні лінії, збудував шосе та установи державного значення. Робітничий клас, як фундамент перонізму, був наділений підвищеною зарплатнею і пенсією, була впроваджена заборона дитячої праці і офіційні відпустки. Чим погано?
/GettyImages-613514258-5ac9b3943037130037ae79bf.jpg)
Водночас Перон розгорнув активну боротьбу з буржуазією (класика жанру), вдався до популізму, переписав конституцію та фактично наділив себе необмеженою владою. Десь ми таке вже бачили. Корупція, особисте збагачення, контроль ринкових відносин перетворили Перона на типового узурпатора та змусили Аргентину тупцювати на місці. Але ж нічого, он стадіон збудований.
Насамкінець наголосимо: ми не мали наміру розпалювати ворожнечу, все на свої місця розставить час. Схожих прикладів набереться чималенький візок, тож можна продовжувати і продовжувати. Це факт і з ним ми живемо.
