Щойно повернувшись додому у Дніпро, я одразу сіла за написання тексту, оскільки хотіла поділитись з вами враженнями у невеличкому звіті. Ви уже мали змогу прочитати про виїзні пригоди з матчу Чехія – Україна від Зірки Василя, але цього разу він був не єдиним представником “Брутального Футболу” на трибунах стадіону в Угерске-Градіште. Ваша покірна слуга Карина Шпорт також вирішила катнути свій перший виїзд за збірну України, а разом з тим поєднати це із невеличким євротріпом. Зараз я спробую розповісти вам про найяскравіші епізоди моєї подорожі (та навіть дати декілька тревел-порад, бо було багато запитань, і людям це цікаво), мої причини не полюбити Чехію та про неймовірну атмосферу з фанатської трибуни під час матчу.
Отже, виїзд для мене та моєї подруги Насті розпочався ще вночі з 25 на 26 серпня. Тоді ми, після 6 годин очікування на кордоні, нарешті заїхали у Польщу на автобусі. Першим містом на нашому шляху був Краків. На жаль, у нас було лише півдня на його дослідження, але нам сподобалось. Тим не менш, найбільше місто запам’яталось не атмосферою, а тим, як я, падаючи зі сходинок, ледь не зламала ногу, запізнюючись в аеропорт. Багатообіцячий початок для двотижневої подорожі, чи не так?
Придбавши квиток на потяг до аеропорту за 10 хвилин до відправлення, ми так і не змогли знайти потрібну платформу, звідки він мав відправлятися. Дивлячись у телефон, нервово шукаючи інформацію в інтернеті, я оступилась на сходах і нога полетіла вниз, далі гостра біль і секундна темрява в очах. Поки в мене паморочилось перед очиима від больового шоку та я намагалась зрозуміти, що це – вивих, розтягнення або чи перелом, Настя продовжувала пошуки нашої платформи. Врешті-решт, марно пробігши, а в моєму випадку стрибаючи на одній нозі через увесь залізничний . та автовокзали, ми просто поїхали на наступному потязі. Пройшовши контроль на останніх хвилинах перед закриттям ґейту, ми все ж таки встигли на літак, адже Ryanair ніби відчував щось, почавши посадку із запізненням.
Отож, тревел-порада номер один: якщо ви досі думаєте, що подорожувати – це дорого, а літати літаками – взагалі неможлива розкіш, то припиняйте. Так, з України, на жаль, це найчастіше дорого, хоча і до нас вже заходять лоукост авіакомпанії. Але з Польщі ціна перельоту стартує від 5 євро. Саме так. Лише пошукайте вигідні квитки на сайтах Ryanair чи Wizzair. Найдешевшим перельотом у моєму житті став саме цей (Краків – Франкфурт). Квиток коштував 300 гривень.
Прилетівши до Франкфурта, аеропорт якого є одним із найбільших у Європі, що вже відчув на собі колись наш Василь, ми теж мали певні проблеми. А саме – ледь не загубили свій багаж, бо не могли знайти, де ж його там отримувати. Але натовп, такий же загублений, як і ми, врешті-решт вивів нас до цілі.
Стосовно міста: Франкфурт – це бізнес-центр Німеччини та не дуже популярне місто з точки зору туризму. Якщо вас цікавлять історичні пам’ятки, вам не сюди. Але величезні хмарочоси, затишні парки, вечірні посиденьки на березі Майну – це те, за що ви полюбите місто. До речі, на цій фотографії я знаходжусь в історичному центрі, а позаду мене балкон, де святкують перемоги та підіймають над головою кубки збірна Німеччини та місцевий футбольний клуб “Айнтрахт”.
Тревел-порада номер два: якщо ви подорожуєте невеликою компанією, а ще хочете дізнатись про життя у країні з середини, то замість гостелів / готелів / квартир, то обирайте Couchsurfing. Так ви значно заощаджуєте на проживанні, можливо, вас навіть трохи нагодують. Лише пам’ятайте, що Couchsurfing – це не просто безкоштовний нічліг. Тож залишайтесь ввічливими, розповідайте історії госту та, якщо маєте змогу, подаруйте щось на згадку.
Пробувши у Німеччині два дні, ми поїхали до Нідерландів. А саме до Роттердаму та Амстердаму. Перше місто зустріло нас дощем, більше того, воно знову ж таки не дуже туристичне, хоча й є найбільшим портом у Європі. Ну, а про Амстердам та увесь безлад, який там коїться, можна розповідати вічно. Хоча Амстердам – це значно більше, ніж кофішопи та вулиця червоних ліхтарів. Це безліч мостів та каналів, добре збережений архітектурний стиль, торгові центри з величезними чотирьохповерховими магазинами (і дуже хорошими розпродажами, до речі) та неймовірно затишні житлові квартали на окраїнах міста. Єдине, про що я тут пошкодувала, це те, що “Аякс” зіграв із “Динамо” значно раніше. Адже я мала традицію ходити на футбол на свій день народження. Цього разу довелось святкувати без відвідин стадіону.
Час для тревел-поради номер три: як дешево подорожувати між містами? Варіант перший – автостоп. Саме тут я спробувала це вперше та, аби доїхати з Роттердаму до Амстердама, я витратила трохи більше, ніж годину часу та змінила дві машини. До речі, другий водій висадив нас самісінько у центрі міста. Якщо ж це занадто пригодницький шлях для вас, то пошукайте дешеві квитки на автобуси. Їх можна шукати на сайті Busradar. Майже завжди найвигіднішими виявляються Flixbus та RegioJet.
Вранці першого вересня, коли в соцмережах почалось ниття про початок осені та підготовка до мемів про “3 сентября” та перегортання календаря, ми виїхали до Брюсселю. Чудово прогулявшись містом (не враховуючи понад 10-кілограмових рюкзаків за спиною), випадково зустрівши Ігоря Кондратюка із сім’єю та надивившись на місцеві весілля, ми виїхали на автобусі в аеропорт Шарлеруа, звідки мали повертатися до Польщі.
А тепер уявіть: автобус висаджує нас не біля аеропорту, а на залізничному вокзалі. На годиннику 17:45. Наш гейт закривається о 18:15, як було зазначено на квитку. Хоча я швидко перевірила та виявилось, що його відклали до 19:00. Найближчий автобус в аеропорт відправляється о 18:15. Скільки їхати – незрозуміло. Шанс встигнути загалом був, але ми вирішили просто змінити маршрут та поїхати у Париж. Маючи куплені квитки та домовленості за житло у Польщі, Словаччині, Австрії (куди ми планували заїхати до футболу), ми просто плюнули на все та купили квитки у столицю Франції. І це було одне з найкращих наших рішень.
Вже в автобусі ми шукали собі житло та завдяки друзям друзів вже за пів години мали вписку на три ночі. Ну й що, що спали на підлозі на матраці у спальних мішках? Це ж було у Парижі, ще й недалеко від центру та Ейфелевої вежі.
Якщо чесно, я ніколи не мріяла про подорож сюди і взагалі не очікувала, що мені сподобається країна. Але ці дні у Парижі будуть найкращою згадкою про цю подорож (та перемога нашої збірної, звісно, але до частини про футбол ми ще не дійшли). Я не відчула напливу емігрантів та біженців, лише один раз бачила пацюка на вулиці та й туристів було не більше, ніж в інших туристичних містах.
В останній момент купивши квитки з Парижу до Праги, ми провели ніч в дорозі у автобусі та прокинулись вже у Чехії. Ми мали намір прогулятися столицею, а ввечері поїхати до Брно, де мали переночувати. Але усе пішло трохи не за планом, коли раптово куратор з мого університету написав: “Ваші документи на відрахування з університету лежать у ректораті. Хтось здав, що ви за кордоном”. Не дивуйтесь, це типово для мого університету, хоча і не дуже законно: відраховувати людей за поїздки за кордон протягом навчання. Хоча ми і не пропустили жодного екзамену чи чогось важливого, адже це був лише перший тиждень, знайомства з викладачами, предметами тощо.
Тож насолоджуючись красою празького замку ми сиділи та намагались вирішити це питання. Усе настільки погано, що наших батьків викликали до університету писати пояснення за нас обох. На четвертому курсі, Карл!
Крім того, що день був зіпсований новиною про відрахування, нам поставили ультиматум – повернутися в Україну до понеділка. Такого плану у нас не було, куплених заздалегідь квитків теж не було, більше того, навіть грошей вже не було. У пошуках допомоги я написала Зірці Василю, який пообіцяв щось придумати та допомогти. Він сказав зустрітись з ним на стадіоні. “Добре”, – подумали ми та заспокоїлись.
Їдемо далі. Трохи пройшовшись по Брно вранці, ми вирішили доїхати автостопом до Угерске-Градіште. Але змінивши три різні точки та витративши купу часу, ніхто нас так і не підібрав. Можливо це тому, що ми були у вишиванках та вінках? Розчаровані ми повернутись до міста та поїхали на автобусі. Дуже повільному автобусі.
Опинившись у місті за годину до початку матчу, ми ледь знайшли потрібний нам вхід. Адже ніяких вказівних знаків чи табличок зі схемою стадіону чехи поставити не додумались. Вистоявши одну чергу, нас та ще купу людей направили до іншого входу. Куди йти ми так остаточно і не зрозуміли, адже володіння англійською у стюардів було на рівні “you need to go there” та невпевнений змах рукою у протилежному напрямку. Ну, добре. Ми обійшли стадіон. Знайшли ще одну чергу, де переважно були українці. Зайняли місце. Побачили, як на стадіоні погасло світло. Врешті-решт ми співали гімн України, стоячи у величезній черзі. Але вийшло не менш атмосферно.
Черга рухалась настільки повільно, що ми жартували, що чехи просто бояться нас пускати, аби на стадіоні не опинилось більше українських вболівальників, ніж чеських.
Квитки у нас були, але купували ми їх самостійно та не на офіційний фан-сектор, а на звичайний сусідній. Через це ми трохи переймались, що опинимось у ворожому вболівальницькому середовищі. Але коли ми зайшли на сектор, то атмосфера там виявилась ще крутіша ніж у сусідньому офіційному фан-секторі. Принаймні нам так здалося зсередини. Ми зайняли свої місця у першому ряду за воротами. Але так як хотілося підтримувати команду активно, ми звичайно не сідали. Це не сподобалось якомусь чеському дідугану, який сидів позаду нас, та навіть штовхнув мене в спину двічі. Тим не менш, на мене ці його випадки аж ніяк не подіяли, а дуже скоро він не витримав українського оточення та сам кудись подівся.
Співати “Червону руту” та скандувати заряди на підтримку збірної на міжнародному матчі в іншій країні було моєю давньою мрією, тож я відривалась, як могла, навіть забувши щось там фотографувати чи знімати. Ми вірили у збірну та жодної секунди не сумнівались, що усе для нас складеться буде добре. Тож рахунок 1:1 на кінці першого тайму був очікуваним.
У перерві я та моя подруга згадали про “земні проблеми”, тобто відрахування з університету та необхідність повернутись додому. Усе було настільки безнадійно, що ми просто підходили до усіх хлопців у футболках “дніпрянин”, яких було дуже багато на нашому секторі, та питали як і куди вони їдуть та чи не можуть взяти нас з собою додому. Майже усі вони виявились з одного автобусу та мали змогу забрати нас, якби ж ми тільки приїхали на стадіон з речами. Але наші рюкзаки залишились у Брно разом із пакетами з сувенірами. А Брно розташоване, чесно кажучи, зовсім не на шляху до України.
До початку гри я зв’язалась із Зіркою Василем, який сказав, що нам потрібно знайти Юджина та все буде нормально. Але оскільки наші речі були в іншому місті, було зрозуміло, що наша ситуація далекою не є нормальною. Отже, до проблеми “як повернутись в Україну” додалася “як забрати речі із Брно”.
Юджина ми у перерві знайшли, але нічого нового він нам не сказав: “Виїжджаємо одразу після матчу, до Брно не їдемо”. Хоча він і спробував знайти когось, кому Брно було б по дорозі, за що ми йому дякуємо, але все було марно. Тим часом ми замислились, чи не поїхати нам з дніпрянами додому без речей. Паспорти були у нас з собою. “А сумки ж можна якось потім забрати”, – вирішили ми і повернулись до активної підтримки команди. А з такою підтримкою наші хлопці просто не мали права підвести. Власне, завдяки голу Зінченко, гра закінчилась 1:2 у нашу користь. Але ви це, звісно, вже знаєте.
Команда, як завжди, підійшла до фанатів, аби подякувати за підтримку. Все було чудово та атмосферно. Один з хлопців стрибнув із трибуни та, прорвавшись через не дуже розторопних стюардів, підійшов до Андрія Шевченка, аби подякувати йому особисто. А далі почався треш. Стюарди, незважаючи навіть на прохання головного тренера нашої збірної, врешті-решт, вирішили скрутити цього хлопця. Що було далі – дивіться у відео.
Поліція одразу почала використовувати різного роду зброю, щоб “заспокоїти” фанатів на трибунах. А після того, як деяким з хлопців опекло очі, стюарди просто стояли внизу та відмовлялись подавати воду. Яку до цього в них жбурляли з трибун, варто зазначити. Хоча в натовпі дісталось і невинним ні в чому людям.
Коли на трибуні все стихло, ми вийшли за територію стадіону. Зі мною та моєю подругою постійно хтось хотів сфотографуватися, декому навіть пощастило. Тож якщо ви раптом це читаєте та пізнаєте мене, скиньте фотки, будь ласка. Тим часом ми просто кудись бігли, паралельно очікуючи на чергову відповідь Васі, чи зможе він забрати наші речі у Брно та передати у Львові, якщо ми поїдемо без речей у автобусі одразу після гри.
Це привело нас до нового місця сутички із місцевою поліцією. Цього разу вони були на конях та попереджали, що якщо ми не розійдемося, вони будуть розганяти нас іншими шляхами. Для підтвердження своїх слів вони застосували світлошумові гранати. На відео можете побачити, як я від них рятуюсь бігом.
Коли усе заспокоїлось, ми пішли до автобусу та мали трохи часу вирішити, що ж нам робити далі, поки небагатьох хлопців, затриманих поліцією, витягала наша ФФУ.
Майже друга година ночі, температура приблизно +14, ми у тоненьких вишиванках та наш одяг зовсім не по погоді. Хто ж знав, що ми так застрягнемо у цьому місті. Потім нас запросили до автобусу погрітися, за що окрема величезна подяка Сергію.
Незабаром після цього, затриманих хлопців нарешті звільнили, та вони повернулися до автобусів. Ми з Настею вже вирішили шукати шляхи до Брно, адже Василь на той час аж ніяк не допоміг нам з питанням забрати наші речі із міста і було вже зрозуміло що і не допоможе. А міжнародна доставка виявилась ще дорожчою, ніж наші квитки на автобус чи Бла-Бла-Кар.
Знов зустріли Юджина і він нам сказав, що якісь хлопці щойно пішли до автобусу, який буде їхати у потрібному нам напрямку. Не довго думаючи, ми з Настею просто побігли за ними темними та пустими вулицями Угерске-Градіште та за химерним і таким бажаним автобусом до Брно. Тут варто згадати, що нога, яку я підвернула ще у Кракові, досі спухла та боліла, але я бігла не помічаючи болю та думаючи, що нарешті нам пощастило. Наздогнали ми їх майже біля автобусу. Один із хлопців, Артем, почувши нашу історію одразу погодився нам допомогти потрапити в цей автобус до Брно. Але сталося так, що наші післяматчеві нічні пригоди на цьому не скінчилися.
Автобус виявився зламаним. Декілька разів ми покидали його, аби спробувати поїхати на звичайному рейсовому автобусі. Першого разу ми банально не влізли. Другого разу ми майже зайшли. Майже! Не маючи зовсім чеських крон, ми на щось сподівались і диво – Артем вмовив незнайомого хлопця із черги заплатити за нас, а ми домовились скинути йому гроші на карту пізніше. Але як тільки до нас дійшла черга, сталося друге поспіль диво. Перший зламаний безкоштовний для нас автобус полагодили, і він під’їхав забрати нас. Вже не вірячи, що все навколо – реальне, ми заскочили в автобус, запросивши з собою і того доброго незнайомого хлопця, який був готовий заплатити за проїзд людей, котрих вперше в житті бачив. Ось вам ефект бумерангу в дії.
О 5:20 ранку ми нарешті дістались Брно. Далі нас очікувало ще декілька кілометрів ходи пішки, але то вже не проблема для нас, порівнюючи з усіма іншими пригодами за цей день та ніч. Артема ми вписали до тимчасово до себе, допомогли йому знайти квиток далі та просто чудово поспілкувались. Спати вже ніхто не лягав.
На картку мені вислали гроші, окрема подяка за допомогу шефу та ми з Настею в інтернеті знайшли більш-менш дешевий та доступний фінансово Бла-Бла-Кар до Львова. По дорозі до місця зустрічі ми, на додачу до усього, встигли отримати штраф за безквитковий проїзд у трамваї. А потім на 10 годин застрягли на польсько-українському кордоні. Але ми витримали, встигли на денний потяг до Дніпра та дивились гру Україна – Словаччина по телевізору вже із рідного міста.
Що я вам хочу сказати у завершення? Обовязково подорожуйте. Катайте виїзди. Допомагайте людям, це вам повернеться добром, нами перевірено. Підтримуйте всім серцем нашу збірну і вона буде непереможна. Та не бійтеся труднощів. Бо потім усі такі пригоди будете згадувати з усмішкою та буде що розповідати на старості своїм нащадкам.
Карина Шпорт спеціально для “Брутального Футболу”
