“БФ” живе по-новому! До вашої уваги, наші брутальні читачі, черговий випуск рубрики “Культурний футбол”! В ній ми говоримо з різними відомими, цікавими людьми (письменниками, поетами, перекладачами, музикантами, художниками, акторами, журналістами, громадськими активістами тощо), які мають що сказати про нашу улюблену гру – футбол.
Сьогодні у нас в гостях перекладач-синхроніст Володимир Куц, чоловік, який вивчив українську мову після Помаранчевої революції, а минулого року подавав заявку в Нацгвардію!
Володимир Куц
Професор Лейпцизького університету, перекладач-синхроніст, який володіє та перекладає на німецьку, іспанську, англійську, російську та українську мови. Народився у Китаї, проте має українське коріння. Закінчив школу у Сімферополі, вивчав мови у Москві. Закінчивши університет, переїхав у Німеччину. Окрім роботи в Лейпцизькому університеті, перекладає на конференціях, бізнес-переговорах топ-рангу.
– Перш за все, чому ви вирішили приїхати в Україну саме зараз? І не просто щоб походити по місту, а з такою освітньою метою, щоб щось зробити, донести щось молодим людям, особливо студентам.
– Ви знаєте, я приїхав насамперед тому, що зараз в Україні дуже складна доба. Ви її дуже добре знаєте – це агресія з боку Росії, це певний перехідний період. Я знаю, що тут є певні моменти, наприклад, ще немає результатів щодо Майдану (хто стріляв в людей на Майдані?) – як це можна? І ще декілька таких питань. Тому, ви знаєте, я маю українське коріння, мій батько був українцем. Його родина дуже сильно постраждала від радянської влади, а його батько був убитий у війні в 19-му році. Родина загинула майже повністю в Голодоморі. Ось це не лишає мені спокою, і тому я приїхав сюди. Хочу щось змінити.
Я в минулому році подав заявку у Національну гвардію України. На неї мені не відповіли. Мабуть, із-за мого віку. Те, що я можу зробити – ось це, в моїй галузі. В галузі виховання, в галузі освіти. Я перекладав на багатьох конференціях у Німеччині, але приїхав сюди, щоб пропонувати щось – мабуть, як можна поліпшити виховання, як можна пожвавити контакти з Європою. Я сьогодні розмовляв з Директором Інституту філології Київського національно Університету. І ми дуже прямо розмовляли. Існують певні непорозуміння з обидвох боків. Ми разом вирішили, що слід співпрацювати, тому що наша мета – це Європа. Іншої мети немає. Ось з цього приводу я і приїхав.
– Назва нашої рубрики “Культурний футбол”. Що для вас футбол, які перші асоціації виникають?
– Я коли був маленьким хлопцем, я теж ганяв м’яч у дворі, і все таке. Зараз для мене футбол – це суспільне явище. Ось коли збірна України грає – це не лише футбол, це емоції, ставлення до країни. І це для мене зараз дуже важливе питання.
От днями “Шахтар” грав проти “Реала”. Ви знаєте, після того, як судді вирішили дати пенальті, я плюнув на той телевізор, і пішов собі. Це ж вже другий випадок. Коли тут було Євро у грі з Англією, коли гол забили, а його не зарахували. Ви знаєте, певні люди тут відразу вбачають заговір проти неньки України. Це не так. Я дуже жалкую з цього приводу, але не слід дивитися на такі негативні деталі, а слід прямувати своїм шляхом.
– Наскільки футбол зараз, особливо в Україні, важливий як об’єднуючий фактор? Адже до Майдану ледь не єдиним масовим виявом патріотизму були матчі збірної. Це дійсно важливо? Без політики, а суто такий духовний аспект.
– Ви знаєте, це для мене була дуже велика і приємна несподіванка, коли я побачив як у Харкові вперше була співаюча демонстрація з “Путін…” і все таке. Це ж велика річ. В Харкові! Вболівальники харківського “Металіста” і донецького “Шахтаря”! Це дуже важливо. Насправді – це відрізняє український футбол від інших, що я знаю.
У футболі є любов до країни. У Німеччині теж є патріотичні почуття. Але як і в інших країнах: в Нідерландах, Англії, Іспанії. На Заході основна риса футболу, скажімо так, сучасного футболу – це його постійна комерціалізація. Постійна комерціалізація на всіх фазах. Мабуть, ви знаєте краще, що, наприклад, англійські клуби мають дуже багато коштів, тому вони купують собі гравців за величезні гроші.
– Ви самі підійшли до цікавої теми. В сучасному футболі величені гроші, десь його перетворюють на шоу. В ньому багато елементів, які не притаманні тому футболу, який був раніше. Ваше особисте ставлення – це віяння часу, і до чого це може призвести у майбутньому, чи не буде забутий дух справжнього футболу?
– Справді, ви знаєте, коли я був хлопцем, ми ходили на футбол. У мого батька була така шляпа і краватка. Якщо там хтось голосно щось закричав, то всі на нього дивилися. Це перше.
І мабуть не найголовніше, але все ж таки. Знаєте, що мене турбує. Не лише те що усе комерціалізується, а те що, от візьмемо “Шахтар”. “Шахтар” – це Донецьк, це шахтарі. А там іноземці. Я не знаю, як так можна. І в “Реалі” – там німець, там португалець… Що це таке? Хто грає проти кого? Як можна кричати там, вболівати, за кого ти кричиш? Там португальці, іспанці, німці грають проти хорватів, бразильців тощо. Це зрозуміти справді неможливо.
Себто у сучасному футболі є кілька рівнів. І ось перший рівень, він ще справжній. Коли я бачу, як, наприклад, в Лейпцигу грають люди. Ось туди – там, це справжній футбол. А все інше – це все більше і більше – гладіатори, сучасні гладіатори. На перекупівлю прав по телебаченню теж платять мільярди. Я, ви знаєте, не хочу загадувати. Час також не мусить стояти на місці, але все ж таки для мене це певні кризові явища.
– Це негативний аспект. Але згадувати ту ж Німеччину. Вони провели Чемпіонат Світу-2006, побудували сучасні стадіони. І зараз німці вважаються передовими у організації футболу. В чому секрет успіху?
– Ну ви знаєте, мені важко розмовляти про це… тому що якщо німці щось роблять – вони роблять це добре. Добре або дуже добре.
– Якщо знову повернутись до України і згадати ультрас, найактивніших вболівальників, які якраз сповідують такі ідеали АМФ (Against Modern Football). Вони під час Майдану зробили безпрецедентний крок – попри ворожість між різними клубами, об’єдналися і підписали мирову угоду під гаслом “Від Луганська до Карпат – фанат фанату друг і брат”. І зараз багато з них – на фронті, вони виявляють свою громадську позицію, боряться за свободу нових політв’язнів, як колись боролись за Павліченків. Можна сказати, що вони на авангарді боротьби за справедливість. Чому так, що їх надихає?
– Я знаю, що їх надихає – любов до рідного краю. Це дуже натуральне почуття, і вони його мають. Я дуже і дуже пишаюся цими молодими людьми. Ось цього я в Західній Європі ще не бачив.
Добре, що в нас ще не було таких ситуацій. Але коли це пов’язано з тим, що тут існує певна організація молодих людей, дуже емоційна. І якщо надходить такий імпульс, що хтось напав на їхню країну, то тут всі молоді люди заряджуються одним зарядом. Може бути так. Це дуже добре, справді. Це дуже прогресивна роль футболу в Україні. Проте в Росії на мій погляд – це інший розвиток, там футбол не такий “реакційний”.
– Чемпіонат світу-2018 має пройти в Росії. Як бути – бойкотувати чи їхати і перемагати? Тут швидше не футбольний аспект, а позиціонування країни.
– На мій погляд, слід їхати. І битися до останнього. Навіть якщо програємо, то програти з честю.
– Можливо, приймати рішення має політичне керівництво країни?
– Політичне, так. Як же не їхати. Якщо війна, то все ясно, а якщо нема війни, і весь світ поїде туди. До 2018 року . все буде тихо, але потім щось почнеться. Я так побоююсь, що потім щось піде.
– Багато хто говорить, що не треба футбол змішувати з політикою. Але так чи інакше, це відбувається в будь-яких проявах: на трибунах, у заявах футболістів, які не хочуть їхати в Росію, або вчинках тих, хто їде туди. Наскільки футбол і політика можуть співіснувати, і наскільки футбол може впливати на якісь процеси в країні і давати поштовх до якихось змін?
– Так, це справді взаємопов’язано. Це не лише в спорті. Подивіться на естрадну музику… ось Ані Лорак – поводить себе, як зрадниця. Огидна особа.
Ви знаєте, я розумію дуже добре людей, футболістів, які кажуть, що не можуть поїхати у країну-агресор. Певні підстави я бачу і серед людей, які їдуть і кажуть, що їдуть у клуб, і там далеко не всі можуть мати одну позицію – це теж можна зрозуміти. Якщо ця особа не дає із собою грати там, якщо вона поводиться дуже гідно і відверто каже, що вона з України. Не підлаштовується.
– Хотів спитати вас, як перекладача. З професійної точки зору ви бачите специфіку в перекладі у спорті, зокрема, у футболі, коли, наприклад, перекладач доносить команді думки тренера (як було під час Рамоса у “Дніпрі”)?
– Ви знаєте, я дуже добре пам’ятаю, як це було на Олімпійських іграх, так званих, в Москві у 80-му році. В той час йшла війна в Афганістані, радянська агресія. І майже весь світ бойкотував ці ігри. Але всі радянські перекладачі ігнорували усілякі згадки про Афганістан. Тобто, перекладачі мали таке офіційне завдання опускати це. І одного разу одна американка на якійсь зустрічі все помітила і навіть сказала: “Це не правильно, чому ви не перекладаєте?”. Не знаю, що з нею було потім. Та я вважаю, що у спорті, в футболі, теж існують ті ж самі правила гри, що і взагалі в перекладі. Треба перекладати все. Щось викидувати – це не задача перекладача, він має має перекладати. Опускати він має лише деякі нюанси, які заважають комунікації, тому що між країнами існують певні культурні розбіжності, але в тому випадку, про який я говорив, це не культурні розбіжності – це політичні розбіжності.
– Що ви побажаєте читачам “Брутального футболу” і загалом молодим людям, українцям, вболівальникам?
– Я бажаю всім вболівальникам всього найкращого, терпіння, багато терпіння. І благаю всіх не зважати на деякі деталі. На деякі не дуже гарні деталі, що існують у всесвітньому футболі, де все купується. У нас у всіх одна задача – ми прямуємо у Європу, і там наша мета. І до цієї цілі слід іти попри всі обставини, всі деталі, що нам поправді інколи не подобаються. Слава Україні!
Розмовляв Володимир Скиба
