Навіть, коли минуло кілька днів після європейського футбольного божевілля у Києві, я досі не можу знайти правильних слів, аби описати мною побачене. Важко пояснити, що з тобою відбувається, коли бачиш сльози Салаха і Карвахаля, котрі, заливши щоки соленою рідиною та похнюпивши голови, покидають поле ще у середині першого тайму. Думки, щоби передати вам емоції після бісіклети Бейла – повністю відсутні. Момент, коли «вершкові пупсики» підіймали кубок ЛЧ та весело наспівували іспанською «Champeoneees» я ніби й взагалі не пам’ятаю. Скажу лиш, що готова віддати всі гроші світу або, принаймні, 331 гривню (рівно стільки я заплатила за квитки зі Львова до Києва і назад) та відчути все це неймовірне дійство ще разочок.
Моя історія того, як я потрапила на фінали Ліги чемпіонів доволі проста. Як і тисячі інших, відправила заявку на волонтерство. За кілька місяців – запросили на співбесіду, ще за парочку – на фінал. Якщо комусь цікаво, яким чином проходив відбір у волонтери, то, чесно кажучи, я сама й досі цього не знаю. Мабуть, головним критерієм відбору було знання іноземних мов, зокрема, англійської. Потім вже дивились на те, чи ви колись волонтерили і чи взагалі тямите, що там і як. Для мене то був перший досвід безкоштовної роботи на УЄФА, тож обрали мою кандидатуру більше всього за знання англійської на рівні «Дивлюсь «Друзів» та «Первородних» мовою оригіналу», німецький В1 та кілька пше-слів польською. Напередодні фіналів для нас організували тренінги, де, логічно, що ми мали зрозуміти ціль нашої роботи. Але хочете смійтесь, хочете ні, я й після останнього заняття ну нічогісінько не тямила у тому, що на мене чекає 24-ого травня. Саме тоді мав розпочатись мій «Лігочемпіонівський всесвіт».
Перший день не обіцяв чимось здивувати, адже до жорстокого протистояння та ще парочки виграних суперечок, залишалось дві доби. Все було доволі однотипно та зовсім не динамічно, до того моменту, поки мені не вручили перепустку на жіночий фінал ЛЧ із повним доступом. Мабуть, як в мультиках, у той момент в моїх очах засвітились величезні червоні серця, а в голові пролунало: «Яке там зміна закінчилась, ану шуруй на стадіон!». Що я власне і зробила. Вкотре помилувавшись олдскульною красою арени імені Валерія Васильовича та, ясна річ, зробивши фоточку для Інстаграму, я почемчикувала у VIP-area, адже саме у цій зоні волонтерила.
Моє завдання було теж доволі простим – зустрічати гостей та тим, хто не встиг забрати свій квиточок у Хаяті (англ. Hyatt – лакшерний готель у центрі Києва) віддавати його вже на стадіо. Ця процедура відібрала у мене 45 хвилин до матчу та 15 обертів годинникової стрілки у першому таймі. Після чого, обравши місце із чудовим оглядом на стадіо, біля кутового прапорця (не забувайте, я мала пропуск всюди, то чому б і ні), вперше у житті подивилась у режимі LIVE жіночий футбол. Зізнаюсь чесно, і хай мене пробачать «зелено-білі» пупсики, та ті дівчата давали такого жару, що в УПЛ і не побачиш.
Повністю задоволена, з пропуском і програмкою в колекцію я спускалась в метро, де, ясна річ, задерши високо голову і ткнувши диспетчеру «підземки» своє посвідчення волонтера, безкоштовно помчала на Лівобережку. Мені пощастило, що моя сестра не повелась на навколофінальні спекуляції, не здала свою квартиру за мільйони монгольських тугриків та мені було де залишитись на ці кілька днів.
День, що був після жіночого та перед чоловічим фіналами Ліги чемпіонів ну зовсім нецікавий. Фанатів у місті ставало все більше, як і роботи для волонтерів. Тож не буду вдаватись у нудні подробиці наших занять і краще відразу перейду до найсолодшої частини репорту, чи то правильніше написати «вершкової».
Знову ж таки безкоштовно діставшись до місця призначення, цього разу мені було по дорозі із чоловіком сестри, який їхав на роботу та, як і тисячі киян, плювався на жахливі затори та перекриту центральну частину міста. Але я пропускала всі ті балачки повз вуха і вже мріяла, як за декілька годин буду милуватись Крішом і Ко. Впродовж дня процедура видачі квитків повторилась, але до Хаяту вже приходили трішки іменитіші гості. Раз – піднімаєш голову, а перед тобою Леонід Буряк, за мить – всміхаєшся Луішу Фігу, ще за хвилину – ледь стримуєшся від огиди, віддаючи квиток Палкіну. Повірте, там був такий список із VIP-гостей, що хотілось сфотографуватись відразу із трьома секторами, де б вони мали сидіти. Ми швидко закінчили всі справи у готелі, смачно поланчувавши (лексика має відповідати статусу готелю), запакували VIPів в автобуси та погнали на НСК. Хоча, погнали, то дуже голосно сказано, хоч ми їхали із супроводом, та прибули на головну арену країни не раніше, ніж за годину. Діставшись стадіону, всі були настільки заклопотані своїми суперсправами, що зовсім забули дати нам, волонтерам (принаймні, кільком та мені в тому числі) чіткі завдання на час матчу. Тому, не розгубившись, я швидко розчинилась у натовпі та зайняла позицію, де було б краще всього подивитись історичний поєдинок.
Зрозуміло, що я пішла на трибуну із знаменитими гостями, адже цього разу моє миле личко не змогло дістати перепустку із повним допуском. Тож залишилось вдовольнитись компанією дівчини Кріша (яка мене зовсім не вразила, Шейк була пояскравішою), Хабі Алонсо та всесвітньо відомого шефа на прізвисько «Солений красунчик», від якого пізніше я дістала ще й цьомчик. Ох, якби ж то був Кріш. Але всі вони відходять на задній план, коли біля тебе з’являються Ребров, Михайличенко та Хацкевич. Які волонтерські справи там можуть бути?! Коротше кажучи, я з головою поринула у футбольну атмосферу. Власне, заради цього сюди й приїхала.
По черзі пролунали гімни обох команд, за якими послідувала головна композиція суботнього вечора. Традиційно, зі словами «зе чампіооооонс» Кріш підморгнув у камеру і все було готово до початку.
Окрему частину свого репорту хотіла б виокремити, аби хоч трішки передати вам атмосферу на стадіоні. Згадайте, як ви були на матчі плей-офф збірної України проти Франції, ель-класіко між «Динамо» та «Шахтарем» чи зовсім «свіжому» двобої Національної команди країни проти хорватів. Пам’ятаєте ті емоції? Так от, навіть додавши всіх їх ви не зрозумієте те, що було на фіналі ЛЧ. Нас, журналістів, кличуть «майстрами пера», та чи в мене перо настільки незграбне, чи то й справді не існує слів, щоби описати вам те дійство.
Одним словом, всю гру я дивилась із відкритим ротом, бо футбол такого рівня мені наживо бачити ще не доводилось. Відволікти мій погляд від смарагдового газону і 11-ох пупсиків могли лише фанати по обидві сторони від мене. Неозброєним оком було помітно, «червона» трибуна набагато об’ємніша за «вершкову». Та й пісні вони кричали голосніше, але тільки до неймовірного голу від Гарета Бейла, яким я почала свій репорт і, мабуть, закінчу.
Хто б і що не говорив про космічні ціни в Києві та неможливість потрапити на фінал Ліги чемпіонів, прочитайте мій репортаж та задумайтесь. Якщо у вас є бажання і трішки кмітливості, то все неможливе . має властивість здійснюватись.
Анастасія Обертосова, Київ, спеціально для “Брутального Футболу”
