Сьогодні в гостях “Брутального Футболу” людина, яка творить футбол за кулісами. Євген Донцов — маркетолог “Минаю”, колишній генеральний директор і директор з маркетингу “Вереса”, а також людина, яка запросила Дмитра Поворознюка в команду. Це стало ідеальним маркетинговим рішенням для “червоно-чорних”, яке конвертувалось і в спортивні результати. І так, це ще не всі проєкти Євгена: він також керує дитячою академією “Стандарт” у Рівному та займає посаду президента у Федерації міні-футболу України.
– Ви зараз працюєте мененджером з маркетингу у “Минаї”. Чому ви вирішили продовжити свою кар’єру саме у цьому клубі?
– Все просто, адже з клубом познайомився ще три роки тому, коли вони були в аматорській лізі. З того часу трішки допомагав їм, консультував, чомусь навчався у них. Не лише по маркетингу. Ще був перший матч проти “Динамо” у півфіналі Кубка України, коли мав змогу з футболістами психологічно попрацювати напередодні. Як сказав Ферґюсон, 70% успіху – це психологія. Треба було трішки допомогти хлопцям із впевненістю у своїх силах, з командним духом. У мене досить давні стосунки з “Минаєм” та керівництвом, тому вирішив туди поїхати.
– На які засади опирається спортивна психологія?
– Зараз я з “Минаєм” не займаюся спортивною психологією, лише маркетингом. Для свого загального розвитку, трішки займався з хлопцями з U-19, щоб допомогти їм. Спортивна психологія дуже цікава і можна по-різному до неї відноситися. Треба навчити гравців вірити в себе, якою має бути командна робота, ентузіазм, підтримка одне одного, як справлятися з критикою і багато іншого. Це і теорія, і практика. Деякі речі можна на футбольному полі у форматі міні-ігор навчати.
Спортивна психологія – це те, чого не вистачає у наших ДЮСШ, академіях, адже звідти ноги ростуть багатьох провалів у професійному дорослому футболі.
Можна зробити “тімбілдинг” на тиждень чи на декілька днів, але я впевнений, що зайняття зі спортивної психології мають бути щотижня, або навіть двічі на тиждень протягом сезону.
– Ви досвідчений маркетолог. Який шлях ви пройшли?
– Стартував я у 1997 році. Мені було 16, коли я почав організовувати різні турніри, футбольні табори. У 2000 році мав стосунок до відновлення рівненського футзалу, створив МФК “Рівне”, був його президентом протягом двох років. І тоді, у 2001 році зрозумів, що щось не так у нашому футболі і потрібно по-іншому робити. Почав шукати, вчитися. В основному це самоосвіта і практика. Я навчався у Південній Африці та Англії, багато подорожував. Їдеш у Нідерландах і дивишся, як клуби побудовані та організовані, спілкуєшся з людьми з цієї сфери, конференції, семінари, досвід інших людей. Далі – побудова своєї академії, аматорської команди.
Також була історія з “Вересом”. Два роки ми прописували ідеї, як повинен відроджуватися “Верес”, але писали у “шухляду”. У 2015 році я познайомився з Олексієм Хахльовим, почали разом розвивати футбол на Рівненщині та відновили “Верес”. Отак все і пішло.
– Які нові ідеї ви принесли у маркетинг “Минаю”?
– Взагалі “Минай” і до мене працював дуже класно, тому що тут зібрана хороша команда працівників: від генерального менеджера до менеджера по роботі зі спонсорами, ЗМІ, журналісти, фотографи, SMM… Тобто команда, яка вміє працювати та хоче це робити. Я зі своєї сторони лише трішки корегував роботу, але ніяких революцій не було. Покращив SMM, Ютуб, запускаємо там проєкти тощо. Я не можу сказати, що я прийшов і все змінив.
Наприклад, ми побачили, що у нас 60 постів на місяць і подумали, як покращити залучення аудиторії. Для цього ми збільшили кількість постів, які будуть чіпляти людей, конкурси, опитування, найняли на роботу фотографа. Протягом чотирьох місяців, згідно статистики однієї європейської компанії, ми були №1 по залученню нових підписників.
– Вас тепер можна побачити на ютуб-каналі “Минаю”, де ви переглядає футбол з Артемом Мілевським та його агентом Олександром Панковим. Чому ви обрали саме такий формат?
– Ми аналізуємо, що взагалі популярне на Ютубі і порівнюємо його з іноземним досвідом. Ті проєкти, які є в українському футболі, зараз вже приїдаються і стають подібними одне до одного. Такого проєкту немає і я впевнений, що з нормальною розкруткою воно піде. Мусимо бути відвертими, подивилися на каналі “Минай” цей випуск 7 тисяч людей, але якби ми вийшли на “Трибуні” чи тому ж каналі Мілі, це було б в рази більше переглядів. Але ми лише починаємо і це нормально.
Формат може зацікавити класними гостями та нашими футболістами. Зараз у нас є футболіст Артем Мілевський, які відіграє досить класну роль як і на футбольному полі (не важливо чи 30 хв зіграє чи 10 хв,бо він додає впевненості хлопцям), так і в роздягальні. Я зараз також на прохання тренерського штабу перекладач для наших легіонерів, тому переживаю цей процес всередині команди.
Я бачу, яка вагома роль Мілевського у роздягальні з його підтримкою, підказками гравцям. Також він медійна особистість, тому не бачу причин не використовувати це і не розвивати та популяризувати клуб.
– Ви особисто задоволені результатом?
– Можна було зробити краще, але ми вчимося. Можна було найняти людину, яка б розкручувала Ютуб з іншого міста, але краще дати цю роботу нашим журналістам, які розвиваються та навчаються. Але вони наші, ужгородські. Це лише початок. Я взагалі прихильник тієї ідеї, що швидкий ріст вбиває компанії, клуби і все інше.
– “Минай” долучився до Спортивного Інноваційного Альянсу. В чому суть цього альянсу і що він означає для українського клубу?
– Це те, чим я займався і те, куди я привів клуб. Спортивний Інноваційний Альянс — це об’єднання невеличких клубів, хоча не можна сказати, що “Селтік” маленький клуб чи “Реал Сосьєдад”. Але це не ті клуби, які б мали увійти у Суперлігу (сміється – прим.). Ключове слово — інноваційний. Щотижня нам презентують різні ідеї, як можна покращити життєдіяльність клубу: від скаутингу до різних додатків, які допомагають працювати зі спонсорами, вболівальниками, спортсменами, агентам, покращувати стадіони. Питання постає в тому, чи є в клубі достатньо фінансів та персоналу. У будь-якому випадку ми бачимо, які нові технології є у світі спорту і деякі з них ми можемо використовувати.
Зараз ми готуємо один проєкт. Нам для цього потрібен доступ до європейських клубів і це зараз досить просто. Один лист і я вже розумію, куди я можу відправити нашу молодь, наших тренерів для підвищення кваліфікації, кого ми можемо запросити до нас. Що це за проєкт? В кінці травня і побачите.
– Чи можна сказати, що український футбольний ютуб сильніший за футбол в Україні?
– Точно його дивляться більше, ніж український футбол. Це ми бачимо за кількістю переглядів на таких каналах як “Футболхаб”, “Міля”, “Трендець”, “Вацко Live”. Якщо в такому плані, то український ютуб перемагає УПЛ.
– Яка атмосфера зараз у “Минаї”, зважаючи на місце у турнірній таблиці?
– Буде неправдою, якщо я скажу, що все нормально, все класно. Звісно, що ні. До речі, це цікавий досвід бути в клубі, якій на такій позиції. Є подавленість, розчарування, аналіз того, чому так відбувається, але ми руки не опускаємо та продовжуємо працювати. Футболісти продовжують битися незалежно від того, які будуть результати. Я впевнений, що клуб буде функціонувати, я сподіваюся, що ми залишимося у Прем’єр-лізі, але у нас є і план “А”, і “Б”.
Моя особиста позиція: іноді варто зробити крок назад, щоб потім зробити два кроки вперед. Але ми розуміємо, що у Прем’єр- лізі легше робити ті речі, які ми запланували.
– Голкіпер “Минаю” Андрій Попович в інтерв’ю нашому виданню сказав, що не впевнений чи “Минай” продовжить існування, якщо вилетить з УПЛ. У вас немає таких відчуттів?
– Ні, в мене немає таких відчуттів. “Минай” — це не просто перша команда, а й ДЮСШ, де займаються біля ста дітей, як і у академії, це партнери клубу, вболівальники, інфраструктура, яка не найкраща в Україні, але точно не найгірша. І стадіончик, який є в Минаї, досить крутий як для України. Для Першої та Другої ліг він супер. На жаль, за регламентом не можна грати на ньому в УПЛ. Це взагалі дивна історія, коли наша країна економічно не країна першого та другого світу, але вимоги ми ставимо, як в країні першого світу до інфраструктури.
Я погоджуюся з Дмитром Поворознюком, що на якийсь період, особливо в час війни та економічної кризи, ПФЛ та УАФ варто подумати над тим, щоб знизити свої вимоги. Це для того, щоб команди могли грати вдома. Футбол має бути для глядачів.
– Ваша кар’єра у “Минаї” на наступний сезон залежить від спортивних результатів команди?
– У мене досить багато і своїх проєктів спортивних, але ми з сім’єю ще не насолодилися сонячним Закарпаттям. Ми б хотіли ще десь на рік продовжити своє дослідження цього куточка України.
– Ви до того працювали у “Вересі”. У чому полягає відмінність ставлення “Миная” і “Вереса” до маркетингу і маркетингових стратегій?
– Вони подібні. Деякі речі варто було запозичити і “Вересу” у “Миная”. Наприклад, програма квитків, інфраструктура, як ДЮСШ розвивається, як побудована академія, медичний відділ та інші речі. Є чому повчитися одне у одного. Маркетингові стратегії подібні, адже це два клуби, які відкриті до вболівальників, які шукають як догодити їм та як їх залучити. Хочеться, щоб таких клубів було більше в українському футболі, тоді дійсно люди почнуть ходити на футбол.
В чому різниця все-таки між “Вересом” і “Минаєм”? Та ідея народного клубу, яка була прописана для “Вереса” ще у 2013 році, відрізняється і має бути дороговказом для інших клубів. До цього зараз прийшли і “Карпати”. Це клуби, які базуються на членстві.
Можуть бути різні моделі таких клубів – громадські спілки, акціонерні товариства, тощо – головне, щоб був великий вплив членів клубу, які мають права. Якщо таких клубів буде більше в українському футболі, то і рівень стабільності підвищиться.
Багато хто критикував “Верес”. Будьмо відверті, ми пробували, як створити такий клуб. В Україні до нас нікого не було. Так, ми набивали гулі, багато помилялися, але все ж прийшли до моделі, яка дає якусь надію, що “Верес” буде жити довго і щасливо, навіть, коли Надєїн піде. Щоб не було такої ситуації, що клуб хоп і зник.
– Зараз “Верес” — акціонерне товариство. Ви вірите, що ця ідея спрацює? Є багато критиків.
– Ще Арістотель сказав: “Єдиний спосіб уникнути критики — це нічого не робити, нічого не думати і бути ніким”. Цей вислів допомагав мені з 2015 року робити те, що я робив. Якби я зважав на критику, то б у 2015 році як почав “Верес”, так би його і закинув.
– Саме ви запросили Дмитра Поворознюка у “Верес”. Звідки взагалі з’явилася ця ідея?
– Коли я прийшов третій раз у “Верес” і мав розмову з президентом та його радником, я сказав такі речі. Дивіться, через півроку ми виходимо на продаж акцій. Для нас важливо, щоб ці акції купували не лише у Рівному, але по Україні. У “Вереса” досить погана репутація: то ми ввійшли в ПФЛ не так, то історії з “Десною”, потім зі “Львовом”. У нас не та репутація, щоб продавати акції не лише в Україні, але і в Рівному. Потрібно почати співпрацювати з якимось блоґером для того, щоб показати історію по-іншому і те, що ми “не хитро зроблені”, а це просто були стадії пошуку того, як клуб може функціонувати без олігархії. Я розповів, що Дмитро Поворознюк хоче дебютувати у професійному футболі, у нас є така можливість, до того ж він рівненський. Історія взагалі лягає. Якщо ви переконаєте тренера, я спробую домовитися з цим блоґером.
Іван Надєїн взяв на себе Юрія Вірта. Тренер спочатку був не у захваті від цієї ідеї, але, на щастя, він погодив і зараз, як я бачу, насолоджується процесом. Потім я набрав Дмитра, ми зустрілися у Києві. Йому сподобалася ідея. Я запросив його на гру з “Прикарпаттям”, після неї мали розмову з ним, гендиректором, президентом, тренером та погодили основні моменти. Те, що він зробив для клубу – це хороша колаборація. Дмитро здійснив свою мрію, дав новий формат для українського футбольного Ютубу, залучив нових спонсорів, а “Верес” отримав те, що і планував.
Якщо хлопець з Чернігова пише: “Я вболіваю за “Десну” і за “Верес” – ми досягли своєї мети.
– Чи очікували ви, що ця співпраця дасть настільки позитивний результат?
– Так, адже це була крута історія про те, коли блоґер хоче дебютувати за професійний клуб. Коли я побачив професійний рівень Дмитра, то зрозумів, що все нормально. Він не з вулиці прийшов, він з ДЮСШ, любить футбол, грає у футбол та розбирається в ньому. Як журналіст він досить талановита людина. А клуб, завдяки Надєїну, Вірту та Віталію Андрощуку став максимально відкритим, дав Дмитру доступ до всього. Та мета, яку я ставив перед собою і представляв власникам клубу, була досягнута.
– Ви є керівником футбольної академії “Стандарт”. Як ця вся історія з академією взагалі почалася?
– Вона почалася у 2006 році, коли я набрав хлопчиків одного віку та почав їх тренувати. В якийсь момент я зрозумів, що мене цікавить тренерство. Я почав вчитися. У мене дві ліцензії Англійської футбольної асоціації, які дозволяють тренувати мені дітей до 16 років. У 2016 році ми зробили рестарт, набрали різні вікові групи. У нашій академії зараз від 100 до 110 дітей і плануємо ще більше розвиватися у Рівному, заявлятися в Дитячу юнацьку футбольну лігу України, покращити свою інфраструктуру.
Я взагалі дивлюся на це, як на проєкт, який має виховати і футболістів, і гарних людей. Хочеться жити в місті, де кількість неадекватів на квадратний метр не зашкалює.
Я вірю, що спорт, це та річ, яка може виховати хороших громадян. Я бачу у спорті не лише досягнення та медальки, а й те, як він впливає на лідерство та багато людських якостей. Тому у нашій академії питання не лише спорту, але й життєвих навичок, які потрібні для дітей: як будувати відносини, як вирішувати конфлікти, як правильно розпоряджатися часом та ресурсами, як підтримувати один одного.
Я не новатор у цьому. Цього вчать у Німеччині, Англії, Нідерландах та інших розвинених країнах. Вони давно зрозуміли, що зі ста дітей лише один стане футболістом, але якщо вони покалічать інших 99, то це не справа. Як було раніше? 100 дітей не вчилося, не розвивалося, лише футбол, футбол, футбол. На виході 1 пробивався, а 99 ставало не зрозуміло ким. Вони пішли іншим шляхом і я лише підхоплюю ці ідеї та стараюся втілити їх у Рівному.
– Ви працюєте не лише з хлопчиками, але і з дівчатками…
– Намагаємося. Їх ще не багато, ми ще не організували дівчачу команду, проте плануємо. У нас десь 5-6 дівчат на 100 дітей. Наша гордість – це наш тренер Софія. Вона прийшла дівчинкою до нас, пішла вчитися на вчителя фізкультури та заодно є нашим тренером для дітей 4-7 років. У нас досить багато тренерів, яких ми виховали. Хтось працював і пішов далі. Так, вони не мають мега великий футбольний досвід, але для тих цілей, що ми собі ставимо, вони ідеальні. Звісно, що ми розвиваємося. Хочемо залучити нових тренерів, але вони мають відповідати нашій філософії та нашим цінностям.
– Скільки у вас зараз у команді тренерів?
– 6 тренерів та волонтери. Наприклад, хлопчики старшої групи допомагають тренерам молодшої групи. Таким чином вони отримують досвід, знижки на навчання, хтось міні-зарплату.
– Як ви запрошуєте дітей: лише реклама у соцмережах чи ходите у школи проводити тренування?
– На жаль, це поки лише реклама у соцмережах, але незабаром будемо робити майстер-класи у школах, запустимо турніри для дітей, де наші тренери зможуть допомагати дітям, які не ходять в жодні секції. Академія у нас окупає сама себе. Батьки платять за навчання. Звісно, ми теж дещо вкладаємо. В ідеалі вона має бути самоокупною. Проте повинен бути баланс між тим, що допомагає академії заробляти кошти і соціальними проєктами. Ми нещодавно з Parimatch Foundation запустили повністю безкоштовну секцію для дітей з синдромом Дауна та аутизмом. В нас займаються такі дітки. Як тільки наше поле введеться в експлуатацію, ми зробимо безкоштовну лігу для дітей, дворових команд. Вони зможуть раз в тиждень приходити і організовано грати у футбол.
– Ви особисто тренуєте дітей чи лише на керівній посаді?
– В ідеалі я бачу себе лише тренером, але я мушу заробляти кошти на сім’ю, тому я ще й займаюсь менеджерством. Насправді моє завдання вкладати в наших тренерів. Через 3 тижні прилітає мій товариш з Америки, який має ліценції PRO англійської, ірландської, шотландської, американської федерацій. Людина у свої 60+ має шалений досвід у підготовці тренерів. Він вже 3 роки тому приїжджав до нас у Рівне. Запросили його знову, щоб тренери академії пройшли навчання і стали ще кращими. Наші тренери мають ліценції від УАФ категорії С, але мені вони не подобаються. Там більше теорії, ніж практики, тому ми робимо своє навчання.
– Які подальші кроки варто очікувати в майбутньому для розвитку академії?
– Я сподіваюся, що місто стане більш адекватним до людей, які займаються спортом і нам таки вдасться отримати землю для побудови справжньої інфраструктури. Наприклад, в маленькому місті Еде, де на 100 тисяч населення є 19 аматорських клубів та 66 повнорозмірних футбольних полів, 2/3 яких зі штучним покриттям. А у Рівному взагалі таких полів 3-4 і жодного зі штучним покриттям. Зараз ми вводимо у експлуатацію поле 55 на 32 і сподіваюся, що за 5 років ми зможемо побудувати 2-3 великих майданчиків, де зможуть займатися 600-800 дітей. Також ми заявимося у ДЮФЛ. Зможемо вкладати у дітей не лише у Рівному, але передавати свій досвід по області. Планів багато.
– А що з землею, вам не дають її?
– Я зараз поставив на паузу це питання. Ви ж бачите, що навіть професійному клубу важко отримати землю (прим. – йдеться про землю під базу “Вереса”), не кажучи вже про академію.
Коли я востаннє говорив у відділі спорту про це, мені сказали: “Женя, подивись, у нас є 3 футбольні поля і для міста цього достатньо”. Що тут можна далі говорити?
У Нідерландах як відбувається? Мерія дивиться, що є аматорський клуб, в якому займаються до 300 людей. Вони запитують, що вам потрібно, щоб ви ще краще займалися з людьми? Вони відповідають, що є одне поле, а треба два. Без проблем вони будуть скільки потрібно полей і ще й доглядають за ними. Це все робить мерія. Клуб аматорський займається тим, що тренує дітей та дорослих. Це все впливає на економіку. Ми не розуміємо скільки втрачає наша країна через те, що люди хворіють на ожиріння, помирають раніше часу… Це все через те, що ми фізично не розвиваємося. Все виражається у грошових одиницях. Я був у шоці, коли у Нідерландах побачив на пустирі побудований майданчик. Я запитав для чого їм ще один, якщо вони вже мають 20. Вони пояснили, що політики порахували скільки втрачається мільйонів євро через те, що люди страждають від ожиріння. Зрозуміли, що їм дешевше побудувати майданчики по всій країні.
– Як взагалі справи з дитячим футболом в Україні?
– Я думаю, що він зараз в набагато кращому стані, ніж був навіть 5 років тому. Є багато класних клубів, хороших та молодих тренерів. Я думаю, що поступово ситуація буде лише покращуватися. Єдине, що нам потрібно – це покращити інфраструктуру і ще більше вкластися у тренерів. Це те, що зробила Ісландія свого часу.
– Ви займаєте посаду президента у Федерації міні-футболу України. Як ви отримали цю посаду?
– Міні-футбол – це аматорський вид спорту. Так, як я давно у спорті, у мене безліч знайомих по всьому світу і, коли Міжнародна федерація міні-футболу шукала виходи в Україну у 2014 році, зі мною зв’язався президент і запитав чи зможу допомогти з розвитком цього види спорту в моїй країні. Я поїхав на Чемпіонат Європи у Монтенегро, подивився, мені сподобалося і у 2014 році розпочав. Але у 2015 році у мене був “Верес”, тому попросив почекати трішки. Перша наша участь – Чемпіонат Європи у 2016 році в Угорщині, у 2017 році ЧЄ у Чехії, 2018-го ми привезли цей турнір у Київ, 2019 р. Чемпіонат Світу в Австралії та вибороли право провести його у Києві у 2021 році, але через Covid-19 ми перенесли його на 2022 рік. Чому я президент федерації? Тому що я її створив.
– Наскільки популярний та розвинений міні-футбол в Україні?
– Він завжди був розвинений. Питання в тому, що він неорганізований, тому завдання нашої федерації об’єднати різні регіональні команди під однією парасолю і надати можливість людям, які у свій час вибрали не футбольну кар’єру, а журналістику, адвокатуру, вчительство, тощо, відчути себе професіоналами та зіграти у єврокубках та на ЧС за збірну.
– Які цілі стоять перед федерацією на найближчі 5 років?
– В серпні заплановано два Чемпіонати світу з міні-футболу серед жінок та U-23. Разом з нідерландським посольством ми запускаємо проєкт по розвитку жіночого міні-футболу. У 8 містах України ми запустимо жіночі секції, ліги. Мета – показати дівчатам, що футбол це круто, класно і те, що впливає на здоров’я, роботу і безліч життєвих аспектів.
Також це побудова майданчиків з глядацькими місцями, участь у єврокубках, міжнародних чемпіонатах. Великий футбол втрачає гравців. УЄФА декілька років тому сказали, що вони втрачають 1 млн гравців щорічно по Європі. Саме тому вони зацікавлені, щоб аматорський футбол розвивався. Чим краще буде розвиватися Федерація міні-футболу, тим кращою буде і УАФ. Хоча вони ще цього не розуміють. УАФ десь рік тому завдяки футзалу написала, що з Федерацією міні-футболу ми не хочемо мати стосунки. Футзал бачить у нас конкурентів, але насправді вони не розуміють, що ми є їхніми союзниками у поширені та популяризації футболу.
– У вас стільки проєктів. Як ви все встигаєте поєднувати?
– Я багато чого не встигаю. Основа успіху – це партнерство з людьми. У мене був і поганий досвід, коли ти бачиш, що люди, з якими ти щось робиш, роблять це для себе або взагалі кидають тебе. Я вчився у Півlенній Африці у Школі спортивного лідерства 3 місяці і мені сподобалося африканське прислів’я: “Якщо хочеш йти швидко, йди один, якщо хочеш йти далеко – йдіть разом”. Шукати класних людей, залучати їх в команду – це ключ до успіху.
– Для сім’ї вистачає часу?
– Це мій проєкт №1. Звісно, що їм хочеться, щоб мене було в їх житті більше і навпаки. Моя сім’я завжди зі мною. У 99% відряджень я їжджу з сім’єю. Ми разом переїхали в Ужгород і тут я можу їм більше приділяти уваги, ніж у Рівному, наприклад.
– За що ви любите футбол?
– Я люблю футболу, бо це міні-лабораторія життя. За 90 хв матчу чи 40 хв, якщо це футзал, ми переживаємо те, що є в житті, але спресовано. Там є розчарування, командний дух та робота, страх та як з ним боротися, побудова відносин та їх руйнування. Це лабораторія, де ти можеш стати кращим або гіршим. Можна багато чому вчитися через футбол. Наприклад, у академії ми вчимо дітей бити по воротах і заодно впевненості у собі. Щоб забити гол – маєш бути впевненим. Це також проєктується і на успіх в житті. Короткий пас навчає відносинам.
– Що ви вважаєте своїм найбільшим досягненням у житті?
– Моє головне досягнення – це моя сім’я, та друзі. Це ціную найбільше. Бо є успішні моменти, а є провальні. Після цього ти все одно приходиш додому, де тебе чекають з купою посмішок та підтримкою.
