Його гол розлетівся по всіх футбольних пабліках, дуже рідко захисник забиває такі м’ячі. Наш сьогоднішній герой – Максим Імереков – відзначився у ворота “Олександрії” голом п’ятою та після того відразу привернув увагу ЗМІ. Головне антимедіа України “Брутальний Футбол” вирішило не гаяти часу і записати з футболістом традиційне, розширене та ексклюзивне інтерв’ю. Гравець чернігівської “Десни” розповів за яку поразку в цьому сезоні йому найбільше соромно, чи потягнув би він рівень збірної України та поділився своїми враженнями щодо футболу на Кіпрі.
– Цими вихідними ти забив гол п’ятою. Це твій перший такий гол в кар’єрі?
– Це мій перший гол п’ятою в кар’єрі, таких голів багато не буває. Для мене кожен забитий м’яч важливий, тому що я захисник і я не так багато забиваю, для мене голи це завжди емоційно радісно, це не стало виключенням. Дуже радий, що мені вдалося забити такий гол.
– Гол Тотовицького п’ятою це жалюгідна копія?
– Ні, чому це копія (сміється – прим.). Вийшло теж красиво, молодець. Я йому сказав, що він заб’є так само після того, як я відзначився, щоб він не засмучувався (сміється – прим.).
– Тотовицький зараз йде в списку найкращих бомбардирів. Чи є завдання у команди зробити все, щоб Андрій виграв бомбардирську гонку?
– Андрій молодець, він зараз набрав дуже хорошу форму, допомагає нам, забиває голи, але якогось завдання, щоб зробити когось найкращим бомбардиром чи гравцем, то в нас немає такого. У нас є командне завдання, до якого ми прагнемо. Ми не граємо на одну людину, ми граємо командою. Якщо Тотовицький стане найкращим бомбардиром УПЛ у цьому сезоні, то ми будемо лише раді за нього, будемо всіляко йому допомагати в цьому, але знову ж таки, я скажу, що ми команда! У нас є індивідуальні особистості, однак ми не граємо на певних людей, виводимо їх в лідери чи бомбардири, таких завдань у нас немає. Найважливіше – командний успіх.
– З топ-6 в УПЛ у “Десни” найбільша кількість пропущених м’ячів – 21. У чому проблема?
– Важко сказати, в чому проблема, тому що ми багато від “Шахтаря” пропустили, ну і так, якщо взяти, то ми практично в кожному матчі пропускаємо. У чомусь глобально проблема, не знаю, це питання напевно краще задати тренерському штабу, їм видніше зі сторони. У нас є взаєморозуміння на полі, ми не перший рік граємо разом, але є такі матчі просто, як з “Дніпром-1”, коли ми володіємо м’ячем 70% часу і ми пропускаємо два голи з нічого, тому є моменти, коли ми пропускаємо через індивідуальні помилки. Це футбол, не можна когось одного в чомусь провиняти, тут команда забиває і команда пропускає, не можу сказати в чому причина.
– В тебе 12 матчів, 9 жовтих та 2 червоні картки. Чого так брутально граєш?
– Це особисто в мене? Ого (сміється – прим.). Чесно я сам не знав (сміється – прим.). Я би не сказав, що я так брутально граю, що я брудний і жорсткий. Просто так складаються обставини, що коли я першу червону картку отримав, то там жовтою мене покарали ні за що, це проти “Олександрії”, коли я зіграв корпусом проти Лучкевича. Друге попередження, може там і було, я Сітала зачепив. Так само, як з “Колосом” мене вилучили, першу жовту, Конопля забив гол, а суддя подивився через п’ять хвилин, що я там ніби якось доторкнувся рукою чи плечем, він побачив у цьому порушення і дав мені жовту картку. Ось такі в мене попередження… Жовту з “Олімпіком” отримав за те, що була верхова боротьба, я зіграв чисто й вибив м’яч, тоді ще Шахаб грав, то мені дали за це попередження. В мене 50% виправданих жовтих карток, а інших 50 ні, ну можливо 70 на 30. Є просто дійсно жовті, які не є виправданими, я не знімаю з себе провини, адже я допускаю ці помилки, але мені здається, що арбітр міг в цих ситуаціях більш уважніше зіграти та цих жовтих би не було.
– Після гри проти яких футболістів УПЛ в тебе болів хребет і шия від їхніх фінтів?
– Думаю, що найважче грати проти “Шахтаря”. Звісно, що через бразильців, у них шалені швидкості, якщо їм давати простір і розбігтися, то вони будуть робити все, що вони захочуть. Вважаю, що вам будь-який футболіст в Україні скаже, що найважче грати проти “Шахтаря”. У них дуже хороші фланги: Соломон, Тете, Мораєс на вістрі. “Шахтар” працює командою, у них якісні командні дії, не можу виділити одного футболіста, вони дуже сильні в цьому плані.
– Ти сказав, що цей гол присвячуєш дружині та ви чекаєте поповнення. Хто у вас буде?
– Так, ми чекаємо поповнення, цей гол я присвячую дружині та своїй дитині, в мене вже є одна донечка, вона дивиться всі мої матчі, дуже переживає, радіє, коли я забиваю голи і показую сердечка для неї, вона сильно чекає цього. Завжди коли я приходжу після гри, то дочка каже: “Тато, тато, я так чекала цих сердечок”, вона просто в шоці, коли я це показую, то просто заходиться. Її звати Софія, буде шість років у серпні. Зараз знову дівчинку чекаємо, я буду грати, а вони будуть красивими, у нас все розписано (сміється – прим.).
– Тобі тільки 30 років, у скільки років ти одружився та як проходило весілля?
– Ні, я говорю, що вже 30 років (сміється – прим.). Я одружився в 24 роки, весілля було класним, я тоді ще грав у “Олександрії”, було чимало футболістів, Банада в мене був на весіллі, Антон Кіча, він зараз у ВПК “Агро” грає, Жичиков з “Металіста”, загалом весілля відбувалося у звичайному руслі. У нас тоді якраз відпустка була, ми з “Олександрією” вийшли в УПЛ і в мене було весілля.
– Як вважаєш, чи слід хлопцям одружуватись в 20 років?
– У кожного своє життя, кожен вирішує свою долю. Я зі своєю дружиною познайомився у 16 років, ми довго зустрічалися, я тоді ще жив у Донецьку, а вона в Нікополі, я до неї постійно їздив, зустрічались на відстані та потім прийшов час, що треба було вирішувати: або весілля, або завершувати стосунки (сміється – прим.). Зрозуміло, що весілля після восьми років відносин, я їй говорю, що подарував свої золоті роки, ну, вона мені теж (сміється – прим.). Я дуже радий, що ми разом, у нас, слава Богу, все добре, я її люблю сильно, вона дуже віддана, переживає за мене, дивиться матчі та підтримує.
– Якось дуже просто виграли в “Олександрії”. Очікували такої легкої прогулянки?
– Ні, це зі сторони так здається, що дуже легка перемога, тому що рахунок великий, але по грі було дуже важко. Тим більше перший тайм, коли ми перші пропустили, десь була перевага на їхній стороні, вони більше володіли м’ячем, була важка гра. У перерві ми зайшли в роздягальню, поговорили та грали більш агресивніше, тому те, що гра була легка, це все ілюзія.
– Яким місцем у турнірній таблиці особисто ти будеш задоволений?
– Звісно, що призовим. Це у будь-якого спортсмена запитайте, для чого ми це робимо. Щоб щось виграти, якщо не будеш прагнути перемогти, то навіщо це починати робити.
– Шанси на срібло вже втрачені?
– Шанси будуть втрачені тільки тоді, коли ми вже або будемо відставати в очках, або завершиться чемпіонат. Поки в нас є матчі, то все можливе, це футбол, тут щось прогнозувати неможливо, всі виграють і всі програють, залишилося грати багато поєдинків.
– За яку поразку в цьому сезоні тобі найбільше соромно?
– Думаю, що за гру проти донецького “Шахтаря”, коли ми поступились 4:0. Тому що багато пропустили, ніби 1:0 перший тайм, по перерві вийшли, зібрались, все нормально, почали грати, виходило, а потім за шість хвилин три голи. Коли другий гол пропустили, а там п’ятки, то цей гол зламав нас психологічно, кинули грати, почалась розконцентрованість. Тому мені за цей матч дуже соромно, якщо чесно.
– Ти грав за вікові категорії збірної України, починаючи з U-16 та завершив на U-21. Що далі пішло не так?
– В мене була дуже серйозна травма, я довго був без футболу. Тоді починав все заново, передачі вчити. У цьому плані я дуже вдячний Володимиру Івановичу Рашевському, який просто дістав мене з того світу, він зі мною возився, працював, це тренер по фізпідготовці в “Шахтарі”, провів зі мною велику роботу, я йому вдячний по сьогоднішній день, у нас із ним дуже хороші стосунки. Він зі мною працював, вірив у мене, завжди говорив, що я сильний, в мене є характер і я все зможу. Ось Володимир Іванович витягнув мене, з часом я назад повернувся у футбол, в дубль, а через рік десь мене купив запорізький “Металург” з “Шахтаря”.
– Олександр Філіппов колись говорив, що Шевченку варто звернути увагу на кількох футболістів “Десни”, зокрема й на тебе. Як вважаєш, потягнув би рівень збірної?
– Ну, це не мені вирішувати, є тренери збірної, селекційний відділ, вони дивляться за всіма гравцями. Коли настане мій час, тоді думаю, що мене і викличуть. Якщо зараз цього не роблять, то, значить, є хтось сильніший, є до чого прагнути. Яку пісню буду співати, якщо викличуть? Не знаю, думаю, що якийсь репертуар з “Руки Вверх” (сміється – прим.). “Крошка моя” (сміється – прим.).
– Кого би ти виділив з гравців “Десни”, хто заслуговує виклик до збірної?
– Наразі Андрій Тотовицький, він багато забиває, добре йде гра, він головний кандидат. Окрім нього, думаю, що варто звернути увагу на Олексія Гуцуляка та Владислава Калитвинцева, дуже хороші гравці, швидкісні, технічні, думаю, що вони б дуже допомогли.
– Невиклик Філіппова минулого сезону до збірної України – правильне рішення Шевченка?
– Я не можу це обговорювати, бо це рішення головного тренера, йому видніше, хто йому потрібен, того він і викликає.
– З ким із збірників ти спілкуєшся?
– З Коноплею (сміється – прим.). При зустрічі й Сидорчука знаю по Запоріжжю, Кривцова теж.
– Ти грав на Кіпрі. Розкажи, що там робиться з футболом.
– Чесно кажучи, коли я туди їхав, то взагалі не уявляв, що це таке, який там футбол на Кіпрі, як вони грають і взагалі, що там відбувається. Я тоді був у Білорусі, мені надійшла пропозиція, я погодився, поспілкувався із сім’єю, вони були не проти, мене підтримали. Коли я приїхав туди, то перший час був вражений їхнім футболом. В тому, що в них все зовсім по-іншому: в них немає якоїсь тактики, як у нас, в них не награють, що за сильних команд ми закриваємось чи граємо ось так то, у них є свій футбол і вони гнуть свою лінію.
Моя перша гра була проти “Пафоса”, товариський матч, початок гри, вони нам забивають два голи і я такий думаю: “Во, блин, я попал”. Подумав, що зараз нам наб’ють голів і все. Гра на зустрічних курсах, взагалі назад ніхто не біжить, коли наша атака, то всі біжуть вперед, коли атакують нас, то ніхто не повертається в оборону. Пізніше мені пояснили, що у них такий футбол, всі атакують, ніхто особливо не обороняється, усі грають у відкритий футбол. В результаті ми виграли той спаринг 4:2. Ось такі у них рахунки, я коли там був один сезон, то єдина команда була, яка закривалася, у першому ж сезоні вилетіла. Там нереально це робити, футбол побудований на легіонерах, у них немає ліміту, як в нас. Їм, здається, потрібно, щоб грали лише два кіпріоти в складі. Якщо ти якийсь внесок платиш, то можна, щоб взагалі в тебе не грали кіпріоти. Ті команди, які з грошима, то у них не грають місцеві, вони привозять іспанців, бразильців, аргентинців, які собі там мотаються.
– Який чемпіонат сильніший: білоруський, у якому ти теж грав, чи кіпрський?
– Я не можу сказати, який сильніший. Думаю, що Кіпр в плані швидкостей. Вважаю, що все-таки їхній, білоруси в плані тактики, можливо, сильніші, а у кіпріотів підбір гравців кращий.
– Яка цікава історія з тобою трапилась на Кіпрі?
– Найцікавіше було те, що мені не робили документи і я просто там грав. Приїхав без документів, можна було місяць знаходитися без реєстрації, клуб не хотів мені її робити, потім до мене прилетіла сім’я. Мені обіцяли, що зроблять, але так цієї обіцянки не виконали. Взимку, коли мені сім’я говорила, що нам не роблять документи і якщо прийде перевірка, то нас можуть звідти просто депортувати, бо ми були як нелегали. Я підійшов до президента і сказав, що мені це набридло, мені винні дві зарплати. Мовляв, забирайте ці гроші, мені не потрібно, просто дайте документи, я полечу в Україну, бо не хочу тут проблем. В мене тоді ще була маленька дитина, мені не треба було проблем для своєї сім’ї та для себе, я краще поїду додому і буду там. Президент запевнив, що ні, “ми все зробимо”, а в результаті зробили тільки мені, сім’ї ж нічого. Просто, щоб я за них грав.
Коли ми летіли з Кіпру, бо в мене завершився контракт, то в аеропорту на паспортному контролі прикордонник подивився і сказав, що ми персони нон-грата, у нас проблеми. Я спочатку дав паспорт дружини і дитини, сказав, що ось, візьміть мій паспорт, там є віза, ми разом, тільки дайте ми полетимо звідти і все. Це ситуація не давала мені спокою рік, я полетів туди на початку серпня і рік не міг полетіти додому, тому що в мене не було візи. Якби я полетів, то на Кіпр вже не зміг би повернутися і ми просто б сиділи рік та чекали, коли завершиться контракт.
– Як це бути в ролі легіонера?
– По-різному. Якщо брати Білорусь, то я б не сказав, що був там легіонером: там одна мова, до мене добре ставилися, там залишилося багато друзів. Якщо брати Кіпр, то там було важче, з тобою ніхто не сюсюкався, не няньчився, від тебе був потрібен тільки результат. Та сама ситуація з візою: ти просто нікому не потрібен, вийшов, зіграв і йди собі.
– Чого вирішив повернутись в Україну?
– Мені зателефонував Олександр Дмитрович Рябоконь і запропонував пограти в “Десні”, я з радістю прийняв цю пропозицію, тож так вийшло, що я вже тут три роки.
– Контракт з “Десною” в тебе до кінця червня цього року. Що будеш робити далі?
– Будемо вирішувати проблеми за мірою їх поступлення, наразі важко сказати, що буде далі.
– Чи є вірогідність, що ми тебе побачимо ще у Європі?
– Я ніколи не відрікаюсь від чогось, все можливо, це життя, невідомо, що буде завтра.
– Традиція БФ: розкажи брутальний анекдот або історію.
– Потрапили на безлюдний острів американець, німець і росіянин. Одного разу прибило до острова пляшку, вони її відкрили, а звідти – джин:
– Ви мене звільнили, я виконаю по два ваших бажання!
– Мішок грошей і додому!, – сказав американець і зник.
– Кухоль пива і додому!, – сказав німець і зник.
– Хороша була компанія, ящик горілки і всіх назад!, – сказав росіянин.
