Поки фани “Динамо” радіють провалам “Шахтаря”, а обидві чоловічі команди ще відходять від вильоту з Ліги Європи, ми познайомимо вас з гравчинею збірної, чемпіонкою України та жінкою, яка дійшла зі своєю командою “Житлобуд-2” до 1/16 Ліги чемпіонів. Натія Панцулая в ексклюзивному інтерв’ю “Брутальному футболу” розповіла про цікаву футбольну кар’єру в Україні, те, як потрапила в “Атлетіко”, підказала в якій команді посвята новачків не гірша, ніж творчий конкурс при вступі на театральний та поділилася роздумами про основні проблеми жіночого футболу і як з ними боротися .
– Ви робили свої перші кроки у футболі у невеличкому селі Поляни з друзями-хлопчаками. Наскільки охоче хлопці в перший час дозволяти вам ганяти з ними м’яча?
─ В моєму дитинстві з цим було все дуже добре, тому що я виросла у селі, а там діти значно простіші. Проблем ніяких не виникало, мене у команді сприймали досить привітно. На воротах я не стояла (усміхається). Взагалі все залежало від матчу. Тренер завжди ставив тих, хто більш готовий до поєдинку і не було взагалі важливо чи ти дівчина, чи хлопець. Бувало так, що я виходила грати в старті, бувало, що випускали на заміни. В дитинстві я частіше грала у футзал. Була в лінії атаки. Мені, як дівчинці, з хлопчиками грати трішки важче було, тому мені давали змогу більше атакувати. А вже після приходу у великий футбол я почала грати на позиції правого півзахисника.
─ Діти люблять носити футболки відомих футболістів. Чиє прізвище красувалося на вашій формі?
─ Якщо чесно, то мене ніхто не запитував, що я хочу. Мені просто подарували форму Андрія Шевченка, коли він грав за “Мілан”. Це була моя найперша форма. Я була задоволена таким подарунком, адже це український гравець, який виступав на рівні Європи та справді творив історію. Яку ще б форму я хотіла отримати? Мені в той час не вистачало знань про гравців, хто, що і де. Тому особливих побажань я не мала.
─ Ким мріяла бути маленька Натія? Невже лише футболісткою?
─ Якщо взяти маленьку Натію, то, мабуть, в мене ще такої мрії тоді не було. Я ще не усвідомлювала ким хочу бути і що робитиму в цьому житті. Але те, що була б у спорті в будь-якому випадку – це 100%. Я займалася багатьма видами спорту: футбол, легка атлетика, настільний теніс та велоспорт. Я б точно була спортсменкою. Але в один момент мені довелося обирати між велоспортом та футболом. Я все ж обрала другий варіант. В мене була неповна сім’я, на жаль, так сталося в житті. Футбол – це взагалі командний вид спорту і там я знаходила себе, ми були, як одна сім’я і я просто почувалася щасливою. Мені дуже подобався той факт, що всі підтримують одне одного.
─ Ви згадували, що у вас є хобі – монтувати відео. Що це за відео?
─ Так, коли є вільний час, щоб посміятися, ми створюємо короткі відео в команді. Жартівливого та смішного характеру. Також у збірній це практикуємо. Там у нас є навіть міні-традиція: кожен збір ми завершуємо міні-фільмом. Перекручуємо інтерв’ю, знімаємо забавні моменти та створюємо 6-7-хвилинний фільм.
─ У вас є кіт. Залучаєте його до зйомок?
─ Так, у мене є кіт Віскі. Іноді знімаю з ним смішні історії. Я взагалі не дуже любила котів, мені подобаються більше собаки, але під час першої хвилі карантину ми застрягли у Туреччині. Я вирішила купити кота, тому що ж ним набагато простіше.
─ Чи хотіли б спробувати себе у блогерстві?
─ Такі думки у мене були, адже це мені подобається. Але я б хотіла когось знімати, монтувати, але не хотіла б зніматися сама. В нас є такі кандидати на роль ведучої, тому я беру їх і знімаю у коротких відео.
─ Що ви відповідаєте людям, які говорять, що футбол це лише чоловіча гра?
─ Зараз моє ставлення до цього змінилося. Десь років 5 років тому я сперечалася з людьми щодо цього. Але зараз я не бачу в цьому сенсу. Жіночий футбол розвивається. Можливо, набирає не таких обертів, як у Європі, але у нас теж є ріст. Люди щоразу все більше розуміють, усвідомлюють, цікавляться, дізнаються. І якщо мені хтось говорить, що футбол – це чоловіча гра, я можу у відповідь лише посміхнутися. Знаю, що з часом вони зрозуміють, що таке існує і має право на життя.
─ Чи особисто ви стикалися з сексизмом?
─ Звичайно, і від вболівальників, і від представників ЗМІ. У всіх сферах це траплялося. Це взагалі така проблема, яка дуже повільно вирішується.
─ Як ви взагалі ставитеся до критики?
─ Буває, що на емоціях прочитаєш чи почуєш неприємні слова, ходиш два дні засмучений чи злий. З часом усвідомлюєш, що в кожного своя позиція, яка має право на існування. Як ми маємо право грати у футбол, так вони і мають право думати, що це не жіночий вид спорту. Якщо не подобається – просто не дивіться, але не ображайте людей.
─ Чому ви у свій час вирішили спробувати свої сили саме в Турецькому чемпіонаті? Чим він вас так привабив?
─ Я багато років грала в Україні і прийшла пропозиція із-за кордону. Я людина, яка любить пробувати щось нове. Зібрала речі і поїхала. Чому б ні? Я не пожалкувала. Побачила світ і яке там відношення до жіночого футболу. Якщо взяти по грі, то я б не сказала, що Турецький чемпіонат кращий. Але в тій команді, де я грала (ФК АЛГ Спор), було все для гравців: фінансування, умови, відновлення, розуміння. Цього нам не вистачає.
─ Далі вас запросили до “Атлетіко”. Яка була ваша реакція, коли ви вперше почули, що іспанський клуб хоче бачити вас у своїх лавах?
─ Я пам’ятаю цю реакцію. До мене подзвонила мій агент і сказала, що в неї є дуже хороша новина. Коли я почула, то 10-15 хвилин не могла нічого сказати, адже просто не могла повірити. Це зовсім інший світ та зовсім інший рівень. Розумієте, що український футбол тільки зараз почав розвиватися і про нас почали дізнаватися, бачити та чути. 2 роки тому мало хто знав у європейських країнах про наших гравчинь. Тому у мене був шок.
─ Чи легко було змінювати оточення і місце проживання? Наскільки швидко Ви звикли до нових умов?
─ Можливо, зі сторони це здавалося легким. Але це взагалі дуже важко, коли ти майже все життя живеш в рідній країні. Доводиться вивчати нові традиції та мову. Але все можливо. Комусь це дається швидко, а комусь повільніше. Головне налаштовуватися на те, що все вийде. Мовний бар’єр – це проблематично. Але все залежить він нас та нашої ініціативи. Ніхто з нами там панькатися не буде. Я ходила в Іспанії на курси, почала вивчати мову. Але там були дівчата з Англії, США, тому мені було трішки простіше, адже я володію базовою англійською мовою, тому з ними спілкувалися.
Хочу сказати, що кращого ставлення до жіночого футболу, ніж в Іспанії я ще не зустрічала. Все на високому рівні. В жіночої команди є своя окрема база. Тобто вся структура від А до Я виключно для жіночого футболу.
─ Чому ви покинули “Атлетіко”? Що не вийшло?
─ Я вважаю, що я не гравець їхнього рівня. Я це усвідомлюю. Якби я туди потрапила у 23-24 роки, то моя б адаптація пройшла набагато краще. Це був дуже крутий досвід, де все на високому рівні. Але я розуміла, що в мене не було такої ігрової практики, яка мені була потрібна для національної збірної. Мене в той період викликали і продовжують викликати до цього часу. Мені необхідна ігрова практика і це є одним із важливих аспектів. Я зробила свідомий вибір і покинула “Атлетіко”. Ми з клубом домовилися і розійшлися.
─ Зараз ви виступаєте за харківський клуб “Житлобуд -2”,який тримає першість в Україні та який дійшов до 1/16 у Лізі Чемпіонів. Це ваш перший такий досвід на європейському турнірі від клубу?
─ Ні, я також грала із “Житлобудом-1” ще до від’їзду за кордон. Але тоді, на жаль, ми не вийшли навіть з групи. З “Житлобудом-2” ми дійшли до 1/16 фіналу. Ліга Чемпіонів – це відповідальність. Ми відчували це і розуміли. Тренери нас досить коректно підготували морально і не давили на нас. Ми були налаштовані і завдяки цьому нам вдалося пройти настільки далеко, наскільки ми могли. Я пишаюся своєю командою та радію. Можливо, ми могли пройти ще далі, але ми все-таки вже написали якусь маленьку історію.
─ У вашому Інстаграмі часто можна побачити фото того, як ви у команді граєте у нарди. Невже гравчині харківської команди так полюблять цю гру?
─ Ми багато у що любимо грати, але в останній час прив’язалися саме до нард. У нас кожен виїзд, кожні збори – це як чемпіонат. У нас дуже добре грає Анастасія Філенко “мастєр Філ”. І на високий рівень вийшла Яна Малахова. Це зараз такі дві претендентки на звання найсильнішої.
Коли на вулиці тепло, ми любимо вийти з командою і посидіти в якомусь парку. Розповідаємо веселі історії одне одному. Також ми любимо збиратися грати у настільні ігри. Якось був такий момент, що ми зібралися для цього майже всією командою. Було багато сміху до сліз та нестримних веселощів. Полюбляємо УНО та інколи можемо дістати шахи.
─ Зараз ви співпрацюєте з “Ворсклою”. Багато клубів Вищої ліги існують незалежно від чоловічих. Паралельно ж є команди, які є в структурі чоловічого клубу. Яка ж стратегія є більш успішною, на вашу думку?
─ Так, зараз ми співпрацюємо з “Ворсклою” і в даний момент знаходимся на їхній базі. Чоловічі команди мають мати жіночу команду. Ми тепер одна команда. Якщо жіночі команди будуть співпрацювати з чоловіками, то це буде дуже хороший варіант, адже це означитиме розвиток та покращення умов. Нехай нас фінансують на 100%, чому б ні (сміється).
─ Які найбільші проблеми зараз існують у жіночому футболі?
─ Вже їх не так багато, як раніше. Були проблеми особливо з першими кроками для дівчат. Починали дівчата грати у 15 років, коли гравець мав вже бути сформований, а ми лише стартували. Зараз відкривається дуже багато шкіл у різних містах України, де маленьким дівчаткам, яким 6-7 років, починають прищепляти любов до футболу. Вони ходять на тренування, збираються у групи, для них створюють секції та змагання. Це вже не є така велика проблема, просто потрібно більше часу.
─ Як щодо тренерів? Чи вистачає справді кваліфікованих та якісних спеціалістів?
─ На даний момент, я бачу, що зараз дуже багато людей почали отримувати освіту у цій сфері. З’явилося багато нових тренерів, такого раніше не було. Фахівці професійні, з ними цікаво працювати. Це говорить про розвиток. Але ми лише на половині шляху.
─ Раніше футболістки говорили, що заробляли в межах 10-20 тисяч гривень. Яка ситуація зараз?
─ В середньому ситуація не змінилася. Все, звичайно, залежить від гравця і від команди. Кожен має свої домовленості, але загальна статистика така. Думаю, що в майбутньому ситуація може змінитися, адже все до того йде.
─ З’явилася новина, що жіноча збірна США 8 березня подала колективний позов на Федерацію футболу — вони вимагають, аби їм платили стільки ж, скільки платять чоловікам. Також у позові йдеться, що футболістки подорожували в менш комфортних умовах, у порівнянні з чоловічою збірною, мали гірші умови для тренувань, доступ до медичного персоналу та рекламу ігор за участі їхньої команди. А як ситуація з умовами для жіночої збірної? .
─ США – це зовсім інший світ та зовсім інший рівень. Вони мають повне право на це претендувати. Якщо взяти нас, то рівень умов для жіночої збірної досить високий. У нас є тренувальні бази, передові готелі з хорошими умовами, в нас є професійний тренерський штаб, якісна медицина та процес відновлення і все, що потрібно. Я не можу сказати, що у нас погано. Не так, як в США, але умовами для збірної я задоволена.
─ Чому, на вашу думку, жіночий футбол не такий популярний, як чоловічий? Як з цим можна боротися?
─ Зараз я дуже багато чую хороших слів в нашу сторону. Навіть був такий прецедент, що один чоловік прийшов на жіночий футбол вперше у житті та сказав, що на чоловічий ходити більше не буде. Нам від цих слів стало приємно. Нехай ходить і на чоловічий, і обов’язково до нас приходить. Я вважаю, що вболівальникам потрібно показати жіночий футбол. Я розумію, що він відрізняється від чоловічого, адже там інші швидкості, можливо, техніка, в чомусь і поступаємося. Але що таке футбол – ми також розуміємо, знаємо, граємо. Ті, хто ходить на наші матчі говорять, що по рівню самовіддачі чоловіки навіть не можуть зрівнятися з нами.
Ще одна проблема – відсутність трансляцій на телебаченні. Жіночий футбол мало де висвітлюється. Потрібно значно більше реклами. Тоді більше людей дізнається і зможе зрозуміти чи подобається їм жіночий футбол, чи ні. Зараз багато людей не знають, що таке існує.
─ Як багато вболівальників відвідують ваші матчі?
─ Повних стадіонів ми ніколи не збирали. Найбільша підтримка взагалі у Львові (прим.автора – маються на увазі ігри збірної). Атмосфера, місто, люди – це щось неймовірне. Також хотілося сказати і про Тернопіль. Коли ми грали там проти Угорщини, був майже заповнений стадіон, а підтримка шаленою. Всі досі не можуть про це забути, адже це було дуже круто. Мені здається, що рівень підтримки залежить від міста. Де більше про нас знають, там більше вболівають. Київ та Харків теж непогано.
─ Пам’ятаю, що у Львові квитки на ваші матчі роздавали безкоштовно. Чи правильна ця стратегія чи все ж краще поставити символічну суму?
─ Я вважаю, що стратегія правильна. Люди, які не ходили на жіночий футбол, можуть не захотіти платити. А тут безкоштовно, чому б не піти. Якщо сподобається, то підуть наступного разу і будуть готові заплатити, якщо така необхідність буде. Це хороший спосіб популяризації жіночої збірної.
─Що для вас означає бути гравчинею збірної України?
─ Для мене – це максимум, що можна досягнути у жіночому футболі. Національна збірна – це щось неймовірне і для мене нічого вищого за неї немає. Це те, до чого ти йдеш все життя. Коли доходиш, то несеш велику відповідальність. Ми всі це дуже добре усвідомлюємо. Це мрія, яка не закінчується.
─ Як оцінюєте шанси виходу збірної на Євро-2022?
─ У нас є все для цього. Ми показали у попередніх матчах, що ми можемо. Можливо, у чомусь ми поступаємося, але ми показали характер і бажання. Ми будемо нав’язувати конкретну боротьбу.
─ Як пройшли збори у Туреччині? Чи все вдалося? Не виникало ніяких форс-мажорів?
─ Форс-мажорів не було. Ніхто там не захворів на Covid-19. Лише 2 людей не змогло поїхати. Ніщо не зіпсувало нам збір. Тренування були якісні та насичені, але також був хороший відпочинок, що дозволило нам повністю відновитися і працювати у повну силу. Було тепло, світило сонечко і це піднімало настрій всієї команди.
─ Чи є посвята новачків у збірну України?
─ Так, є. У нас можуть або заспівати пісню, або прочитати вірш, або поставити сценку. Все, на що вистачить фантазії. Коли я прийшла в команду, то такої традиції ще не було.
─ “Ми представляємо націю, яка не знає наших імен” – такі слова прозвучали у ролику на підтримку жіночої збірної Німеччини. В Україні зі збірною ситуація не краще. Чи ображає це вас?
─ Те, що нас ніхто не знає? Ми звикли. Взагалі ми настільки прості, що ми не зациклювалися на тому, щоб нас знали. Ми просто виходимо та граємо футбол. Вкінці матчу подякували одне одному, людям, які прийшли нас підтримувати, родичам. На цьому все закінчилося і ми задоволені.
─ Чи люблять футболістки симулювати на футбольному полі?
─ Звичайно, що не без цього. Є таке. Але якщо порівняти жіночий та чоловічий футбол, то в жіночому цього набагато менше. Я особисто не симулюю.
─ Як у вас з дисципліною в команді?
─ Лише через важливі причини хтось може запізнитися на тренування, але обов’язково всі перед цим попереджують тренера. Є правила, які ми дотримуємося. Дівчата в цьому плані дуже відповідальні. Фінансових штрафів у нас немає і ніяких документів щодо цього ми не підписували. Але, звичайно, якщо перегнути палку, я думаю, що тренер має змогу покарати гравця – не дати ігрової практики, провести профілактичні бесіди тощо. Але ми всі розуміємо, що несемо відповідальність не лише перед клубом, а й один перед одним. Ми намагаємося не підводити команду.
─ Ви сказали, що вболіваєте за “Ювентус” і захоплюєтеся Роналду. А який український клуб вам до вподоби і чи є гравець який заслуговує вашого захоплення?
─ Я не скажу, що вболіваю за якийсь клуб. Я люблю подивитися протистояння Динамо-Шахтар. Серед гравців мені дуже подобається Тарас Степаненко. У мене близька до нього позиція, мені подобається його гра і те, як він поводиться на футбольному полі та у побуті. Часто дивлюся його інтерв’ю.
─ Своєрідність жіночого організму – менструація. Які особливості вносить цей фактор у тренувальний процес?
─ До цього питання у нас дуже коректно відносяться, адже розуміють, що ми все-таки жінки і це природньо. Якщо ми відчуваємо якийсь дискомфорт, велику біль, то ми можемо не прийти на тренування. Звичайно, що повідомляємо про це лікаря команди та головного тренера. Нам можуть давати паузу. Якщо таке трапляється перед матчем, то нас теж ніхто не примушує виходити на футбольне поле через біль. Колись мені одна людина сказала: “Ми з цим народилися і нам з цим жити”. Нічого нового і нічого страшного.
─ Кар’єра футболістки рано чи пізно закінчиться. Чи думали ви вже про те чим будете займатися після того як оголосите про завершення кар’єри?
─ Так, такі думки вже приходять у голову. Час швидкоплинний. Поки я зупиняюся на тренерській діяльності. Також є думки щодо свого хобі, можливо буду його розвивати. Зараз чіткої відповіді я не маю. Прийде час і все ж зрозумію, чого хочу.
─ Яким моментом у вашій кар’єри ви найбільше пишаєтеся?
─ Я пишаюся найбільше останнім роком. Я зі своєю командою “Житлобуд-2” стали чемпіонами, виграли Кубок України, вийшли в 1/16 Ліги Чемпіонів. Це все вдалося зробити за один рік. Також ми зі збірною показали результат та демонструємо хорошу гру. В даний момент цей період найкращий у моєму житті.
Фото та відео- надала Натія Панцулая
