Турецькі збори українських команд підходять до завершення. Уже зовсім скоро повернеться наша рідненька УПЛ. Поки футболісти перебувають на берегах Середземного моря, наш інтерв’юер Ігор Шевчук періодично з ними спілкується. Сьогодні в гості до “Брутального Футболу” завітав легендарний захисник “Маріуполя”, який зараз представляє кольори полтавської “Ворскли”, Сергій Яворський. Центрбек розповів про турецькі збори, Юрія Максимова та пригадав період проведений у “Маріуполі”: танки, автомати і зовсім не солодкі сни в гардеробній кімнаті. Це лише невелика частина нашої розмови.
– Турецькі збори підходять до завершення. Що було цікавого під час них?
– Та в принципі нічого цікавого. Тренування, день сурка. Кожного дня прокидаєшся, то одне й те саме: тренування, тренажерка, сніданок, обід, вечеря. Усе, як завжди, все є, що потрібно. Збори проходять спокійно, без горбилів. Звісно, за всю мою кар’єру було чимало різних історій, але це той випадок, коли є, що згадати, але немає, що дітям розповісти (сміється – прим.).
– Що найбільше подобається під час зборів?
– Напевно те, що в твоєму розпорядженні завжди поруч і поля, і тренажерний зал. Тільки тренування і відновлення. Міжнародні спаринги теж подобаються, відчуття, що ніби в єврокубках граєш. Збори – частина нашої навіть не роботи, а хобі – футболу. Єдине, що не подобається, то це далеко сім’я. З ними постійно на відеозв’язку, дуже сильно сумую за ними. Декілька разів на день зідзвонюємось.
– 30-го січня був день народження у Дмитра Різника. Як його привітали?
– Традиційно: наш коридор. Дали йому трішки сильніше підсрачників, щоб він не відчував себе занадто добре (сміється – прим.). Випили кока-коли за нього. Сьогодні хоча би можна її випити. Звичайно, що лише колу. Ми ж на зборах, ми спортсмени, цього нічого не можна. Я взагалі не вживаю алкоголь. Вже більше трьох років. Я би не сказав, що раніше сильно пив. Міг келих-два пива після матчу. Згодом зрозумів, що немає сенсу від цього, я не отримую задоволення, не розслабляюсь. Тому вирішив для себе, що краще заберу його зі свого життя і буду подавати своїм дітям лише позитивний приклад. Якщо повернутись до Різника, то нічого йому не дарували. Можливо, по приїзді в Полтаву щось буде. Сьогодні хіба що подарували йому кілька голів, за вуха понакидували йому (сміється – прим.).
– Яка різниця між тренуванням на піску та на траві?
– Величезна звичайно. На піску потрібна міцність і сила ніг, не сильно допомагає різкість. Ми були майже два тижні на піску, скажу вам, що він вже мені снився ночами. Це дуже важко і напрягає. Навіть проста пробіжка 20 хвилин це муки. Звісно, що більше подобається на траві, ми ж футболісти. Хочеться більше працювати з м’ячем, не з медичним, який 4-5 кілограми, а той легенький такий (сміється – прим.).
– Як влились новачки у команду і що про них скажеш?
– Та влились добре. У такий колектив, як в Полтаві це зробити не важко. Я ось сам нещодавно прийшов, влітку. Якщо ти дійсно працюєш, там не розповідаєш зайвого, то тебе приймуть, підкажуть і допоможуть при потребі. Кожен з новачків хороший футболіст, хтось перспективний, а хтось вже відбувся як гравець. Наприклад, Тілль. Мені здається, що для УПЛ це дуже хороший трансфер і для “Ворскли” теж. Дай Бог, щоб він себе вдало тут показав. З Гіо Цітаішвілі всі знайомі, що про нього розповідати. Хороший, різкий хлопець. Вже в наших матчах там хребти ламав суперникам. Ось в нещодавньому поєдинку лівого захисника в перерві швидка забирала. У нього там всі хребці змістились. Я жартую, звісно (сміється – прим). Його просто замінили в перерві.
– В січні “Ворскла” повідомила про підписання 18-річного Амількара Коджові. Раніше цей пацан світився в англійському клубі “Моркем”, який виступає у четвертому дивізіоні футбольних ліг Англії. В той же час у нього 225 тисяч підписників на ТікТоку. Багато хто вважає, що “Ворскла” його підписала тільки заради хайпу в соцмережах. Який він у ділі на футбольному полі?
– Помітно, що в нього є хороша школа. Відпрацьований удар, теж різкий, молодий і перспективний. Я, чесно кажучи, не заходив у ТікТок, я навіть там не сиджу, але щось чув, що він там популярний. Вже, мабуть, старий для цієї соцмережі. Навіть якщо це для хайпу, то що? Якщо залучити до нас нових міжнародних вболівальників, людей, які будуть цікавитись нашим клубом, то це ж також плюс. А як футболіст, то можу сказати, що в нього є певний рівень і є куди рости.
– Що у “Ворсклі” з дідівщиною і як вона проявляється?
– Та ні, вона відсутня. Можете запитати у будь-якого молодого футболіста. Це не тільки у “Ворсклі”, а всюди. Вже минули ці часи, коли було страшно в їдальню зайти чи сісти за стіл до старших. Зараз це вже все нівелювалося. На поле виходиш і всі однакові. В житті люди збираються за інтересами. У молодих свої, вони спілкуються більше між собою, але дідівщини зараз немає взагалі.
– А коли були такі часи?
– Я застав такий час. Раніше була дідівщина. Пам’ятаю, як ще в “Іллічівці” прийшов і мені було 17 років, то вона була присутня. Зараз пригадав, як молоді гравці боялись їздити на збори з третьою чи другою командою “Шахтаря”. Старші не віддавали їм передачі, питали в тренерів, кого ви взяли на збори, ось такого плану. Були такі “таланти”, які це розказували, але вони нічого не досягнули у футболі. В “Іллічівці” Ігор Шуховцев не давав того, щоб перейшли якийсь кордон. Ми його називали батьою, ну зараз при зустрічі так само. То він контролював цей процес, була певна межа.
– Ти майже всю кар’єру провів із перервами у Маріуполі і тут в 30+ “Ворскла”. Складно дається в такий зрілий вік перейти в нову команду.
– Не буду приховувати, мені було не те, що складно, а страшно, переходити і щось змінювати. У “Маріуполі” до мене тягнулись, приходили молоді, на мене дивились і я був для них прикладом. Мені не потрібно було під когось підлаштовуватись. Зараз, коли я переходив у “Ворсклу”, то мені було трішки не по собі. Ми їм програли в кубку, були на них образи, ну хороші мається на увазі. Без якоїсь злості. Все-таки був півфінал кубка, то переживав. Було не по собі та боявся. Знав, що потрібно буде пісню співати, а це взагалі для мене вперше, я далеко не талант музичних виконань. Але колектив дійсно дуже хороший, я завжди його хотів у “Маріуполі”, однак через велику та часту зміну кадрів цього не вийшло зробити. Співав пісню “Районы кварталы”. Надихнув мене на цю пісню мій друг Микита Каменюка. Він коли завершив кар’єру, то її співав. Я спробував повторити, вийшло гірше, ніж у нього (сміється – прим.).
– В цьому сезоні в УПЛ ти зіграв 12 матчів з 13. Більше 1000 хвилин. Відчуваєш різницю фізухи до 30 років і після?
– Я не вважаю, що 30 років – це вже якийсь ветеранський вік. Це хіба що в Україні так думають, що це вже пенсія. Я дивлюсь в нас є Сапай і Ребенок, яким по 35 років і як вони фізично виглядають. Коли в нас аеробіка була, на піску в перших рядах біжуть. То, звісно, що я не можу собі дозволити не добігати, чи не догравати якісь моменти. Коли люди на чотири роки старші, але таке витворяють. В мене були завжди проблеми з фізичною підготовкою, не буду приховувати. Я не володію фізичною витривалістю. По стану, я себе почуваю зараз, як в 25 років.
– Юрій Максимов – офіґенний чувак?
– Ну, я так не можу сказати, він ж мій тренер (сміється – прим.). Чувак не можна сказати, бо тоді згадаю часи дідівщини (сміється – прим.). Я при ньому дебютував у вищій лізі, він мене взяв 18-річним в “Оболонь”. За що я йому дуже вдячний. І коли я був у Казахстані, то ми з ним зустрілись, сіли, добре поговорили. Той дебют мій запам’ятався мені на все життя, я йому безмежно за це дякую, дійсно. Максимов завжди на горбилях, на жартах, намагається підтримувати атмосферу. Але це не дозволяє мені сказати, що він офіґенний чувак (сміється – прим).
– Опиши наставника “Ворскли” кількома словами або якоюсь ситуацією, яка трапилась?
– Я можу його описати тими словами, які він нам сам сказав. Максимов потребує від нас більше, ніж ми можемо, щоб ми показали свій максимум. Він дуже вимогливий, навіть забагато, він сам це розуміє. Також відзначив би те, що наш тренер емоційний. Це, напевно, всі бачать, зараз без глядачів граємо, то його чути дуже добре. Безумовно, що це амбіційний наставник.
– В тебе поза спиною понад 200 матчів. Ставиш за ціль “набити” якусь позначку?
– Ні. Взагалі, ні, чесно. Ставив собі мету ввійти у історію “Маріуполя”. Дуже хотілось вийти на перше місце за кількістю зіграних матчів, але, на жаль, не вдалось це зробити. Не знаю, на якому місці, думаю, що в трійку входжу.
– Як так вийшло, що ти став центральним захисником?
– Не знаю. Мабуть, це ще побачив тренер у дитячо-юнацькій школі. Побачив, що я не бігаю і високий. Ну куди відправляти: у ворота або захист. Прийшлося вибирати. Зупинився на обороні, бо у ворота не дуже сильно мав бажання йти. Взагалі я й опорного хава можу зіграти. І на заміну виходив, і зі старту грав на цій позиції, і в Максимова в “Оболоні”, і в Казахстані. У захисті трішки легше. Не хотів стати воротарем, бо це ж раніше колись говорили, що це окрема каста, вони там відбиті тощо. Я коли став футболістом, то зрозумів, що це неправда, бо побачив чимало інтелектуальних голкіперів. Дивлюся, які навантаження в них, то слава Богу, що я не воротар. Форвардом стати взагалі ніколи не хотілось. Мені віддати передачу набагато приємніше, ніж забити гол. Можливо десь під нападником міг пограти, але це хіба що вже у дворі десь.
– Тобі 31 рік. А ти увійшов у символічну збірну першого кола УПЛ. Не виникло думки: блін, а може є шанс на Євро махнути?
– Ні, не виникало такої думки. Це якісь статистичні дані. Я себе не вважаю навіть в топ-5 захисників УПЛ, не те, що там у символічній збірній. Тому такої думки не виникало. Це було би неправильно і занадто самовпевнено так сказати. Так, мрія в мене була, але я вже зрозумів і звик, що в збірну не потраплю. Нічого критичного в цьому немає. Я реаліст, розумію, що нам не по силах виграти чемпіонат. Поборотись за трійку – так. Потрібно ж об’єктивно дивитись на речі. Ми слабші за інфраструктурою, грошима, індивідуально, ніж “Шахтар” чи “Динамо”. Якщо ми виграємо УПЛ так, як “Лестер” чемпіонат Англії, то це буде більше фарт. Тому скажу чесно, можливо люди здивуються, але в мене немає мети потрапити до збірної. В мене є ціль – допомогти “Ворсклі” потрапити у єврокубки. А в збірної зараз хороше молоде покоління захисників. Ось мені Забарний дуже сподобався. Хоча я і не розумів, як може людина зіграти менше матчів у чемпіонаті України, ніж за національну збірну. Для мене це було дійсно здивування. Я отримав задоволення від його гри, це молодий хлопець, якому 18 років. І не хочеться забирати у нього шанс стати хорошим футболістом, який прославить нашу країну згодом. Зараз всі мої думки про “Ворсклу”.
– Цілих 10 сезонів ти провів у “Маріуполі”. Пригадай якусь трешову історію.
– Трешову… Ну в нас їх стільки було з тими переїздами. Ми ось у Францію добирались 31 годину, напевно, ні для кого це не секрет. Трешові історії були, коли розпочалась війна. Вони не смішні. Ми в гардеробній кімнаті спали всією сім’єю, коли танк їхав під нашими вікнами. Дружина не відпускала на тренування, питає куди йду. А я зібрав сім’ю швидко та відправляв у Київ на машині, щоб вони виїхали. Сам сидів з телефоном і боявся. Їздили танки, бігали з автоматами, грабували магазини. Це був невеликий період часу, десь тиждень і все завершилось, не знаю куди цих бандитів поділи. Ну а з веселих, то не знаю. Не пощастило мені з Кварцяним попрацювати, я би вам зараз розповів тут історії. Про нього багато чув. Коли на перегляд приїжджаєш, кажуть: на перший-третій розрахуйся і треті номери вільні відразу з перегляду, ну це було сильно (сміється – прим.). Знаю, як в бронежилетах по 17 кілограм вони грали двосторонку, два по 30 тайм. Перший зіграли 30 хвилин, а другий грали дві години (сміється – прим.). Йому не подобалось щось, то другий тайм ніяк не міг завершитись.
– Якщо “Маріуполь” колись робитиме свою алею легенд, зірка для Сергія Яворського там повинна бути, як вважаєш?
– Ну, це питання до віцепрезидента. Я вже бачив, як там футболку Худжамова повісили. Не буду приховувати, мені би хотілось, а чому ні. Я ж говорив, що хотів залишити якийсь слід, сподіваюсь, що я це зробив. Все-таки ми ж рекорди, які були в “Маріуполі”, повторили, там четверте місце та півфінал кубку.
– Одного разу після нічиєї з “Шахтарем” ти іронічно запитав: “Що – тепер “Маріуполь” фарм-клуб “Динамо?”. Так ось, яке питання: “Маріуполь” чийсь фарм-клуб чи ні?
– Так, я пам’ятаю. Навіть у вас бачив у Інстаґрамі. Там пранки, які вийшли з під контролю чи щось таке. Зрозуміло, що юридично “Маріуполь” – це не фарм-клуб донецького “Шахтаря”. Тому що вони би не могли грати в одній лізі. Але те, що там 18 людей орендованих, то така думка є в людей. Для мене особисто, кажу відверто, що ця нічия вартувала дуже дорого. Тому що обіграти “Шахтар” для мене була мрія, я цього ніколи не робив, але дуже хотів. Більше, ніж “Динамо”, якщо чесно. І знаєте, що було би класно здобути перемогу над “Шахтарем”, коли їм потрібні були очки, останні фінальні матчі, а ми забрали в них бали, перемогти і поставити їх у важке становище. Тоді люди би подумали, що ми дійсно стараємось, виходимо і граємо. Хоч ви і не задаєте це питання, але я відповім чесно. Ми не здавали матчі! Це неправда, це маячня, що ми там лягали під “Шахтар”. Виходить грати 11 бразильців проти 8 людей із Ю-19 і дубля, тому що решта в нас орендовані. Яким чином ми можемо у них відібрати очки, якщо їм програє “Динамо” основним складом? Є навіть відео з нашими емоціями після тої нічиєї, як ми кричали і раділи. Навіть бенкет був після цього матчу, тому що ми дійсно були дуже щасливими. Щодо орендованих гравців “Шахтаря” в “Маріуполі”, то вважаю, що було би правильно, якщо би вони грали проти донеччан, це було би чесно.
– Як ми вже згадували, ти грав у Казахстані. Василь Кобін нам в інтерв’ю говорив, що там великі гроші, але в інфраструктуру вони не вкладаються. Які у тебе враження склались, коли ти грав за “Тобол”?
– Він правильно сказав. Дійсно все так і було. Однак мені пощастило з командою. У мене був один із трьох клубів, у якого були хороші умови. Це “Кайрат”, “Астана” і “Тобол”. Три команди, у яких класна інфраструктура. Після мого від’їзду “Тобол” побудував собі ще манеж, центральний стадіон в них хороший. Тому що є команди, які грають на поганих і штучних. Там клуби всі державні, тільки “Кайрат” приватний. Порізали бюджети зараз, тому думаю, що цього року ситуація буде плачевна. Ми літали чартером на виїздні матчі, тому що країна велика, більша, ніж наша. Жили в хороших готелях, мені гріх скаржитись. Цих півтора роки я запам’ятав, як дуже позитивний легіонерський досвід. Навіть те саме відношення. В мене був класний тренер високого рівня – Дмитро Олексійович Огай.
– Що можеш розповісти з власного досвіду?
– Навіть не знаю, що такого розповісти. Я хотів залишитись в Казахстані, мені просто не продовжили контракт. Я ще до підписання договору приїхав із сім’єю. Донька пішла в садочок там. Гроші там були великі, але вони мене не стосувались, бо я приїхав якраз під час кризи. Підписав контракт під час курсу 150 тенге до долару, а ще не встиг отримати жодної зарплати і він виріс. Вийшло так, що отримував удвічі менше. Я не ходив до президента клубу, не просив там перерахувати щось, а просто отримував задоволення, кайфував від тих вболівальників, які мене добре прийняли. Від легіонерів у команді, там був хлопець із “Шальке”, який ще грав разом із Раулем і Ноєром, зараз він у збірній Румунії і в “Клужі”. Були люди з “Аустрії” та “Кристал Пелеса”. Такі футболісти, у яких я мав чого навчитись.
– Чому в тебе на спині 13 номер? Доволі забобонне число.
– Мій кумир дитинства – Неста. Я не вірю в забобони взагалі, до цього ставлюсь спокійно.
– Коли ми домовлялись про інтерв’ю, ти сказав, що не дуже публічна людина, але з “Брутальним Футболом” поспілкуєшся, чому так?
– Я просто чого не люблю давати інтерв’ю, бо завжди однакові питання. Я не підписник “Брутального Футболу”, бо не дуже веду свої соцмережі. Але бачив у вас багато горбилів, приколів. Мені цікаво таке веселе. В житті стільки вистачає негативу і гівна, що хочеться якомога частіше посміхатись і змушувати людей це робити. У вас інтерв’ю цікаві, неординарні питання. Весело, мені таке подобається.
– Давно стежиш за нами? Який улюблений мем на “Брутальному”?
– Вибиває часто. Зайду подивлюсь якісь приколи. Чесно сказати, то кожного дня не заходжу, такого в мене немає. Сподобався мем там, де про мене. Пранки, які вийшли з під контролю. Нормально і прикольно. Хоч це і про мене, здавалось би, що ти гониш і розказуєш, але я розумію цей гумор, було здорово. Ось це коли хлопець з дівчиною йде і задивляється на когось, то бувають прикольні ситуації.
– Дмитро Різник нам в інтерв’ю пообіцяв: якщо “Ворскла” вийде в ЛЧ, то наб’є собі татуювання з гербом. Що здатен зробити ти, якщо тобі вдасться ще пограти в ЛЧ?
– Давайте я наб’ю ще одне татуювання Різнику поруч з цією, яку він собі зробить (сміється – прим.). Насправді ми багато зусиль до цього прикладемо, щоб вийти в ЛЧ. Герб не можу тому, що я поки не настільки частина командної історії, щоб набивати собі емблему.
– Ми бачили акаунт Сергія Яворського в офіційній фентезі-лізі Real Manager від УПЛ. У його команді ти був капітаном. Це був твій аккаунт?
– Це минулого року, здається. Так, це мабуть мій був. Але те, що капітан, то це випадково було. Якось рандомно мені то вибрало. Від капітанства одні проблеми, головна біль, за все відповідати, але ніяких дивідендів (сміється – прим.).
– У зарубіжних країнах професійні футболісти часто рубаються у фентезі, в нас це скоріше виняток. Як ти прийшов до фентезі?
– Мені цікаві такі менеджери, футбольні симулятори. Тому й зайшов і подивився, що це таке. Але зараз вже це не граю.
– Які в тебе стосунки з азартними іграми?
– Я любитель карт. В мене батько добре грає преферанс, то він мене навчив. У три роки мене навчив дідусь грати дурака, царство йому небесне. І від цього любов пішла. Джокер теж люблю дуже сильно, це футбольна гра. Ще в 15 років навчився грати. В Другій лізі в “Олімпіку” старші навчили, Роман Санжар тоді був, хороший гравець, як на полі, так і в джокері.
– Традиція БФ: розкажи брутальний анекдот або історію.
– Розповім вам одну історію. Прийшов у клуб лист грузинською мовою. Окріашвілі каже, що може перекласти, що там написано. Потім такий: “О, мене викликають до збірної на гру зі Швейцарією!”. Тренери його відпустили, він на два дні зник, потім приїхав, а наставники говорять: “Так матчів ж не було, збірна не збиралася”. А він такий: “Напевно, помилилися з факсом” (сміється – прим.).
