Поки у Першій лізі “Верес” впевнено лідирує і мчиться в УПЛ, на “Брутальний Футбол” завітав гравець, який нещодавно провів 100 матчів у футболці рівненського клубу – Валерій Кучеров. Футболіст не часто дає розгорнуті та цікаві інтерв’ю, але на “БФ” інакше не буває. Півзахисник у розмові з Ігорем Шевчуком зізнався, куди він міг перейти після того, як покинув “Верес” у 2018-му році, розповів, як хлопці розіграли Шестакова першого квітня, чи погоджується він з Андрієвським, ну і спрогнозував, що буде швидше: перший матч “Вереса” на новому стадіоні чи гол Поворознюка.
– Який був розіграш у “Вересі” на перше квітня?
– Я просто живу зі своєю дружиною та дитиною на квартирі, а більшість хлопців на базі, у них там був якийсь розіграш, я чув, але точно не можу розповісти. Знаю, що Максим Бабійчук спробував пожартувати над Шестаковим, а що конкретно було, то не можу сказати. Здається, хлопці кажуть, що майже жарт зайшов і було дуже смішно. У нас після гри з “Чорноморцем” був матч з “Кременем” через п’ять днів, а він ніби йому сказав наступного ранку, що у нас два вихідні та можна їхати додому, команду розпускають (сміється – прим.). Шестаков почав збирати вже речі, але потім зрозумів, що це перше квітня і все нормально завершилось (сміється – прим.), однак Макс каже, що він трошки замешкався, ну я чув, що пацани в автобусі спілкувались, коли на тренування їхали. Ось щось таке було.
– Пригадай найжорстокіший розіграш у своєму житті?
– У мене, напевно, не було такого, щоб я так жартував сильно чи над мною, я до цього якось просто ставлюся, всі знають, що я такий простий і скромний хлопець, з мене навіть ніхто не жартує.
– Хто найбільший жартівник у “Вересі”?
– У нас багато хто, колектив хороший, Діма Нємчанінов, Міша Сергійчук, Бодя Когут, Макс Бабійчук. Вони дуже багато розмовляють, жартують, підколюють один одного, вважаю, що ці четверо найбільше в нашій команді люблять пожартувати і підколоти когось.
– “Верес” на першому місці і плюс два матчі в запасі, можна вважати, що команда вже в УПЛ?
– Я би так не сказав, добре йти на першому місці, у нас ще два матчі в запасі, але їх ще потрібно виграти. Зараз залишилось 13 турів і розігрується 39 очок, я вважаю, що це дуже багато та боротьба ще буде попереду. Просто треба на кожну гру виходити і давати максимальний результат, щоб відірватися все більше від четвертого місця, щоб нас вже ніхто не чіпав і все було добре. Тобто зараз потрібно брати максимум залікових балів, щоб не було потім такого, що останні тури, а в нас була інтрига якась чи тривожність.
– Ти провів 100 матчів за “Верес”, як прокоментуєш це досягнення?
– Чесно кажучи, спокійно до цього ставлюсь. Ну так, 100 матчів, здається, ніби багато для українського футболу, тому що у нас мало поєдинків за сезон, в Першій лізі там 16 команд, то виходить 30 ігор. Це виходить, що треба в одній команді відіграти, як мінімум три сезони плюс-мінус. Для України, я вважаю, що це непоганий показник, тому що не кожен футболіст може затриматись в команді на 3-4 роки, щоб зіграти 100 матчів. Я би хотів більше зіграти, якщо чесно, там 150-200… Подивимось, як життя складеться, зв’язати свою долю з “Вересом” я би хотів, мені тут в принципі все подобається, амбіції клубу та все решта. А далі життя покаже. Не знати просто, як все складеться, у мене влітку завершується контракт, чи будуть його зі мною продовжувати, чи захоче це керівництво, тренерський штаб. Зрозуміло, що все залежить від того, чи вийдемо ми в УПЛ, все буде від цього відштовхуватись, а так звичайно, що хотів би залишитись у “Вересі”, наразі мені тут все подобається.
– Також чимала кількість матчів у тебе за кам’янську “Сталь”, якщо вірити Вікіпедії, то 53, чи вважаєш ти себе легендою цих двох клубів?
– Чесно, я не рахував, але десь так, 52 чи 53, я сам точно не знаю, якщо чесно (сміється – прим.). Я вихованець алчевської “Сталі”, поїхав звідти у Кам’янське, бо з’явилась така можливість, я взагалі не знав, був молодий, мав 19 років. Приїхав у цей клуб, відіграв у Другій лізі рік, потім в Першій так само, вийшов у Вищу лігу теж продовжив грати. Якщо чесно, то я думав, що в тому клубі надовго затримуюсь, згодом вже з’явились деякі нюанси, там тренер змінився, керівництво теж. Тренерський штаб не хотів мене залишати в команді, а я хотів бути там далі. Ну і все так сталося, як сталося, а потім клуб зник. Потім мене покликали у “Верес” і я ні краплі не шкодую, що перейшов туди, тим більше, що мене запросив мій колишній тренер Володимир Мазяр, тобто я з ним був знайомий, у нас стоїть завдання там Вища ліга. Я спочатку думав кілька тижнів, інші варіанти розглядав, а згодом перейшов у “Верес”, у 2016-му році.
– Журналіст Андрій Сеньків сказав, що “Верес” – це мильна бульбашка і він би не пустив цей “Верес” в УПЛ, аргументуючи це тим, що у “Вереса” немає ні стадіону, ні тренувального поля, а є тільки футболісти і тренер. Що відповісиш йому?
– Я також це читав, бачив, ну не знаю, що відповісти, я ось прийшов у “Верес” у 2016-му році, був там півтора роки, потім повернувся назад через рік і чесно, то нічого не змінилося. Не було бази, тренувальних полей, стадіону, нічого не змінилося, ну сподіваюсь, що мер, обласна рада, президент, то вони все-таки доб’ються свого і добудують, не знаю коли, якщо чесно, у цьому році чи в наступному, але надіюсь, що в такому місті, як Рівне буде стадіон, база, наразі є тільки колектив, тренерський штаб, хороша команда, я вважаю. Те, що в нас немає інфраструктури, то це дуже погано, ми весь час переїжджаємо, не бачимо своїх сімей, постійно далеко від дому, це, звісно, що засмучує.
– Особисто ти віриш, що стадіон у Рівному добудують в цьому році?
– Чесно сказати, то мало в це віриться, що в цьому році у Рівному добудують стадіон, менше 50%, це моя точка зору, а насправді, то я не знаю. Тому що те, що там викладають фото, я там періодично буваю, проходжу повз стадіону, там парк є, де я гуляю з дитиною і дружиною. Чесно, то там дуже мало робочих, техніки, все якось повільно рухається, ну подивимось, що буде. Якщо місто виділить гроші, які обіцяє, підтягнеться Київ там виділить гроші, то може й добудують, ну мені якщо чесно, то мало в це віриться, що саме цього року добудують стадіон.
– Що станеться швидше: гол Поворознюка чи матч на новому стадіоні?
– (Сміється – прим.). Навіть не знаю, жарт такий, звісно, хороший (сміється – прим.). Не в образу Дімону, але, напевно, стадіон швидше добудують. Просто у нього мало шансів грати постійно, якби він грав більше, то, думаю, що в нього би і шансів відповідно було більше, а так у нього не є їх багато. Тому що у нас дуже хороша конкуренція на його лінії та й завдання у нас стоять. Відповідно шансів у нього не є дуже багато, тому я думаю, що стадіон швидше добудують.
– Як веде себе Діма поза камерами?
– Хороша, звичайна і проста людина, з ним можна поговорити на будь-які теми, думаю, що про нього ніхто нічого поганого не скаже, всі про нього тільки хорошої думки, і я, і команда, і тренерський штаб, постійно хоче допомогти клубу, весь час, що запитує, зі всіма спілкується, він живе командою, йому подобається і ми дуже раді, що Діма є з нами, дуже приємно.
– Чому взимку 2018-го року ти покинув “Верес”, а вже невдовзі повернувся?
– Сталося так, що ми грали у Вищій лізі, я був там пів року, в мене було мало ігрової практики та я вирішив піти з “Вереса”, поговорив з керівництвом і вирішив піти іншим шляхом, хотілося більше грати, тим більше, що тоді так само, як і зараз була хороша конкуренція, якісні футболісти на моїй позиції, я просто вирішив піти. У мене був один непоганий варіант, поїхати у Казахстан на перегляд, я з керівниками поговорив, вони сказали, що так, для мене це буде краще, тим більше, що я особливо не грав і там у фінансовому питанні було краще. Вони мене відпустили і я поїхав тоді у Казахстан до Володимира Мазяря, в “Акжайик”. Я приїхав у Туреччину до нього на збори, був там десять днів, вже з ним говорив щодо того, коли будемо підписувати контракт, а він сказав, що приїде керівництво і тоді вже будемо розмовляти. Ну ось вони і приїхали, ми грали якийсь там спаринг на зборах, вже не пам‘ятаю з ким, я зіграв тайм і після цієї гри Мазяр викликає мене до своєї кімнати і каже, що ми не будемо підписувати з тобою контракт. Я так зрозумів просто, що він мені раніше наговорив дурниці, що він відповідає за футболістів, запропонував мені контракт, а насправді керівники вирішували кого брати, а кого ні. Я там такий не єдиний був, кого запросили вже на контракт, а згодом пацани просто їхали вже звідти без нього, ну я посварився трішки з Мазяром і поїхав, повернувся в Україну та потрапив у київський “Арсенал”.
Для мене це був найкращий варіант, команда йшла в Першій лізі лідером, з відривом п’ять очок від другого місця і залишалось 11 турів весною, завдання стояло – вихід в УПЛ. Тренер мене хотів, особисто мені телефонував, дізнався, що я вільний агент, тому що ж усі мене сватали в цей “Акжайик”, писали, що я вже там, підпишу контракт, а насправді не підписав його. Я зв’язався з цим тренером, через агента і він каже, що так, приїжджай в Київ. Ну я і прилетів прямо з Туреччини до нашої столиці, кілька днів потренувався і підписав контракт й почав нову історію з цією командою, але ненадовго в мене затрималася ця команда (сміється – прим.). Хотілося грати у Вищій лізі, щоб тренер довіряв, натомість вийшла не дуже приємна ситуація. Тоді тренером був Сергій Вікторович Литовченко, він мене запросив, ми тоді вийшли в УПЛ, проходили перші збори, 12 днів і нашого тренера просто забрали та призначили Раванеллі, італійця. Я так зрозумів, бо там пізніше розпочали ходити чутки, що він не розраховує на багатьох футболістів, але я вірив, що мене залишать, потренувався десь днів п’ять з ними і Раванеллі сказав, що на мене не розраховують. Там таких, як я, було 5-6 людей та вони всі пішли. Я так і думав, що вже якась прикра історія, новий тренер, почали приїжджати хорвати, серби, аргентинці, хто тільки туди не приїжджав. Напевно, у них було своє кіно та потрібно було своїх привозити.
Це було за два тижні до початку чемпіонату, всі в один день в Україні починали чемпіонати, не було особливих пропозицій, усі команди були укомплектовані. Я думав сидіти й чекати, а в мене якраз дружина була вагітною і вже незабаром мала народити. Я теж не міг сидіти без роботи, треба було знімати квартиру, харчування і все решта. З “Вереса”, до речі, тоді теж телефонували влітку, а для мене тоді Друга ліга був якийсь нонсенс, я там не грав років п’ять вже і думав, що туди не піду. Згодом, не було вже взагалі ніяких варіантів, але мені кожного дня телефонували з “Калуша”, Юрій Касіянчук, якщо я не помиляюсь, він у нас працював два місяці спортивним директором у “Вересі” у Вищій лізі, то телефонував і запрошував у “Калуш” мене. Я взагалі спочатку не розумів, коли мені телефонували з “Вереса”, з Другої ліги і як там опинився “Верес”, а “Львів” у Вищій лізі. Чекав різні варіанти, з Першої ліги вони були, але ці команди грали у нижній десятці, у зоні вильоту, то я їх навіть не розглядав, якщо чесно. Думав, що будуть варіанти якісь кращі, але команди, що були у верхній частині турнірної таблиці вже не потребували футболіста на мою позицію і я вже якимось дивом потрапив у “Калуш”.
Там була непогана команда, тренер, завдання вихід у Першу лігу, але коли я прийшов, то через кілька тижнів зрозумів, що не все так, як мені на вуха локшини навішали і розповідали. Команда в принципі зібралась нормальна, хороші були хлопці, ми перше коло завершили на третьому місці та поступались першому лише одне очко, я був дуже задоволений, однак не хотів залишатись у цій команді, тому що в мене були інші амбіції та цілі. Взимку я розпочав шукати новий клуб. Спочатку поїхав у “Волинь” на перегляд до Тлумака, вони добре йшли тоді в Першій лізі та ставили завдання – вихід в УПЛ. Я приїхав до них, ми поговорили, він сказав, що про мене там хороші рекомендації давали, будемо тебе дивитись. Я був там тиждень і все, що він мені говорив, що все добре, то нічого доброго не виявилося та я поїхав звідти.
Згодом, через два дні, в мене з’явився новий варіант, поїхати у Білорусь у Вищу лігу в команду “Мінськ”, там грало багато українців, напевно, агент якийсь працював, то відправили мене туди, я там трішки часу був, десь 4-5 днів, ніби все було добре, тренувався, молода команда була. Відіграв там одну гру проти “Білшини”, виграли 3:0, після матчу тренер підійшов і сказав, що все добре, немає до чого причепитися, але вони шукають іншого плану півзахисника, тому що вони грають 4-1-4-1, а нижній опорник у них вже був українець, легіонер, а я також ним вважався. Тож довелося і звідти теж поїхати.
Сидів вдома, чекав пропозицій, вони були, але знову ж таки команди з нижньої частини таблиці Першої ліги. Мені зателефонували з “Вереса”, сам Хахльов, багато разів мене запрошував і я вирішив туди поїхати, рідний клуб, хороші завдання. Ось так доля мене і зв’язала з “Вересом”, вже два роки тут знаходжусь, я сюди прийшов і ми вийшли в Першу лігу, зараз в ній знаходимося на першому місці та ставимо завдання, щоб вийти в УПЛ, дуже хороший колектив, тренерський штаб, президент, все робить для клубу. Мене все в принципі влаштовує, звісно, що хотілося би, щоб інакше моя кар’єра склалась, але як то кажуть ,все, що не робиться на краще, значить треба було пройти такий шлях.
– Ти опорний півзахисник, але зріст в тебе 175 см, не дуже комфортно, правда?
– Мені деякі люди кажуть, що я підходжу під іспанський футбол через свій зріст, але я так не вважаю, бо ніколи в нього не грав (сміється – прим.). Так, десь мені не вистачає зросту, тому що у нас в Україні більш силовий футбол, головою не дуже добре граю, але я задоволений всім, люблю починати атаки, відбирати м’ячі. Все залежить від тренера, який він футбол поставить, яку схему. Загалом я собою задоволений, але трішки зросту не вистачає, на цій позиції мають бути вищі гравці, водночас я би не сказав, що всі опорники високі. Ось в нас Панасенко грає опорника і себе комфортно відчуває, якщо тим більше команда грає у два опорника, і якщо один вищий, а інший нижчий, то я не бачу в цьому нічого такого.
– Твоє місце народження ─ Стаханов, що на Луганщині, але зараз це місто повернуло собі колишню назву ─ Кадіївка. Коли ти востаннє там був?
– Я намагаюсь щороку взимку їхати до батьків, до родичів. Вони у мене всі там живуть, в дружини також, ми з одного міста, буквально п’ять хвилин пішки. Взимку їздимо, тому що найбільша відпустка, влітку не дозволяє час, бо шлях дуже довгий. Або їхати через Росію, або через блокпости, це більше 1000 кілометрів. Для мене це дуже довга дорога, я вважаю, якщо туди їхати, то на тижні два, а влітку немає стільки часу, сил на дорогу. Щоб бути там п’ять днів, то я не бачу сенсу. Тому їздимо раз в рік взимку, щоб провідати родичів.
– Яка зараз ситуація у твоєму рідному місті?
– Звичайна ситуація, раніше було гірше. Коли все тільки розпочиналося, там були сильні обстріли. Ну, в моєму місті, де я народився і прожив 19 років, десь два тижні пролітали снаряди і воно, слава Богу, не дуже сильно постраждало. Все, що за містом ─ навпаки. Зараз ситуація нормальна, батьки кажуть, що тихо, буває, що далі кілометрів 20-30 плюс-мінус, а так, слава Богу, тихо. Погано, що інші міста обстрілюють, багато людей постраждало, взагалі ситуація дуже прикра для мене, що один народ розділили на дві частини, не можна побачити рідних і близьких. Хотілося б, щоб війна швидше завершилася, тому що додому хочеться їздити спокійно, а не стояти в черзі по 5-6 годин (бувало і по 10), щоб потрапити додому до своєї ж сім’ї. Для мене це дуже дивно.
– Як вважаєш, коли завершиться війна на сході України?
– Чесно, навіть не знаю, я сподівався, що вона завершиться за 5 років, а вже стільки триває. Я думаю, що не завершиться, буде як Придністров’я, просто обгородять кордон і так воно все буде, як зараз. Дай Бог, щоб домовились між собою і не стріляли, поставили кордон, щоб люди могли спокійно об’їжджати. Моя думка така, що Україна туди не повернеться, тому що для цього потрібно це все захопити, там стільки проживає і мирних людей, і військових, які не хочуть нас туди пускати. Потрібно просто стерти Донбас з лиця Землі, ніхто просто так його не віддасть, щоб відновити Донбас потрібні мільярди гривень. Без поняття, скільки грошей треба, не знаю, якщо чесно, коли вона завершиться. Хотілося б, щоб швидше.
– Бачив у тебе в Інстаграмі, що ти не раз відпочивав у Домінікані. Чому саме там?
– Ми вперше полетіли туди з дружиною у весільну подорож, в мене вона цими питаннями займається, вибирає це дуже ретельно, читає відгуки і так далі. Нам краще раз в два роки, або раз в рік, все залежить від фінансів, полетіти в якусь дальню країну, ніж в Єгипет чи Туреччину. Хочеться щось подивитись, світ, Європу, побачити океан, екзотичні фрукти, красиве море. Ну і ще все залежить від фінансів, щоб підходило. У дружини була мрія – Домінікана, зрозуміло, що всі жінки та дівчата футболістів хочуть на Мальдіви або Сейшели, але вона хотіла туди, зараз вже в іншу країну, якщо буде можливість, то полетимо. Ми були в Домінікані два рази, нам там дуже сподобалося, не пошкодували, що туди полетіли.
– У нещодавньому інтерв’ю “От души в душу” футболіст “Динамо” Олександр Андрієвський сказав, що краще б сидів на лавці запасних і отримував 3 лями “зелені” в рік, ніж грав би кожен матч і заробляв тисячу доларів у місяць. Що б обрав ти?
– Десь я можу погодитись з його словами, тому що у футболіста кар’єра не дуже довга, хочеться заробити грошей, а зараз невеликі зарплати, в Першій лізі так точно. У Вищій не знаю, в “Динамо” і “Шахтарі” хороші зарплати, може є інші команди, де плюс-мінус нормальні. Потрібно заробляти гроші наперед, купувати нерухомість чи відкласти на потім і щось відкрити. Я думаю, що вчинив би так само, як і Андрієвський. Якщо можна більше заробити грошей на сьогоднішній день, але трішки менше грати, тому що наразі, в цьому житті гроші важливі
– Наскільки великі гроші псують людей?
– Думаю, це ще залежить від людських характеристик. Хто як розподіляє своє життя: хтось любить гуляти, витрачати на дорогі речі, покупки, машини. Я виріс у звичайній скромній сім’ї, батьки виховали так, що якби в мене була хороша зарплатня, то я б насамперед купив би щось своєму батьку, тому що він дуже багато в мене вклав. Придбав би йому якусь машину, мамі теж щось би купив, наприклад, будинок; брату ─ теж, а вже потім щось собі, відкладав, як то кажуть, на пенсію, щоб пізніше після футбольної кар’єри можна було щось відкрити, щоб йшов прибуток. Мене б гроші не зіпсували, мені не важливі дорогий одяг чи машина.
– Це правда, що футболісти за день до матчу не займаються сексом, щоб не було додаткових навантажень?
– (Сміється – прим.). Думаю, що, напевно, правда, але це особиста справа кожного. Я вважаю, що більшість футболістів за день до матчу не займаються сексом. Можна так сказати, якщо коротко (сміється – прим.). Особисто я не займаюсь сексом за день до матчу, в мене теж є якісь свої принципи, думки в голові.
– Що ти обереш: рік без сексу чи рік без грошей?
– Та, напевно, рік без грошей (сміється – прим.). Зрозуміло, що це не порівняєш, але, найімовірніше, це б так було (сміється – прим.).
– “Фінти” Дзюби повторюєш?
– Ні, я би таке не повторив ніколи в житті (сміється – прим.). Не знаю, як таке можна було зробити, для мене це все дико виглядає.
– Традиція “БФ”: розкажи брутальний анекдот або історію.
– Ця історія трапилася в алчевській “Сталі”: після тренування адміністратор вирішив посушити манішки в лазні і сказав охоронцеві ввечері їх звідти забрати, а він забув. Ось так в Алчевську вночі згоріла сауна і вся наша роздягальня була в диму, оскільки перебувала поруч з нею. Всі речі, які там були, перефарбувалися в чорний колір, бутси ─ в колір “металік” (сміється – прим.). Головне, що ніхто в цій пожежі не постраждав.
