Україна – не топ-збірна. Забудьте про те, що говорять журналісти

16 Жов, 2019| автор:

На тлі безумства, що творилось навколо перемоги нашої національної команди №1, хотілося вставити нотку раціональності, але не було куди. І справді – чи є сенс під час торжества всувати свої п’ять копійок і провокувати народні маси? Та сьогодні, коли вже емоції переварено і усі достатньо пробомбились в коментарях, у чатах і в барах, є сенс підбити невеликий підсумок того грандіозного свята, яке нам подарувала збірна і проаналізувати шум навколо цього справді значного успіху.

Зінченко-укр-порт

фото – УАФ

Теза І. Шева закрив рота хейтерам

Здавалося, ну які в Шеви можуть бути хейтери? Людина за своє життя принесла країні стільки щастя і позитивних емоцій, скільки, мабуть, не принесли усі спортсмени разом за історію незалежності України. Проте, у нашому на пів варварському суспільстві, є велика категорія людей, яка хороше швидко забуває, а інша – просто любить обсирати усе, навіть найсвятіше. От є такі персони – він, може, і сам у цьому не переконаний, але лайно так з людини на інших і сипеться вагоном. Так було і з Андрієм Шевченком, коли він спершу увійшов у штаб Фоменка, а потім і очолив збірну. Звісно, уся історія з його кумівством із Андрієм Павелком пахнула не дуже смачно. Миколайовичу не потрібні були ці подачки, тепер це вже нам зрозуміло точно. Однак, прийнявши збірну, він викликав на себе потужний удар, адже кожна невдача ставила під загрозу не тільки його особисту репутацію, але і подальшу тренерську кар’єру.

Пригадайте – спершу Андрія Шевченка розривали за те, що саме він винен у провалі на Євро-2016 і як член штабу Фоменка теж повинен був піти у відставку. Потім Шеві діставалось за провалений відбір на ЧС-2018 (хоча туди наче ніхто їхати і не збирався). Відповідь була найкращою – достроковий виграш своєї групи у Лізі Націй та вихід на Євро із першого місця із складної групи. Перший в історії дотерміновий вихід на європейський футбольний форум – без мук, плейофів та не як господар Євро, причому у впевненому стилі, не сіпнувши й оком. І це при красивій комбінаційній грі, виходах з оборони через пас, умінні здобувати перемоги над слабшими за рангом командами на класі, зрештою, при грі першим номером.

Такий результат призвів до того, що Шеву хочуть бачити головним уже у «Мілані», а УАФ від риторики про «картбланш для Шевченка», тепер повинна заспокоювати громадськість, що наставник продовжить роботу у збірній і що з контрактом все «ок». А його кум Андрій Павелко після матчу з Португалією зумів спокійно видихнути і відверто сказати журналістам:

«Порадуюсь и за родственника. Не как руководитель ассоциации, а как кум, думаю, я счастлив, что у  него получилось. Я в это верил с первого дня».

Ну і що ти цьому Павелкові тепер скажеш? Тут по класиці: «браво, федерація!».

павелко-шевченко-11-min

Андрій Шевченко продовжує літопис великих спортивних досягнень України вже у статусі тренера. Він – безумовний лідер, кумир та ідол для кількох поколінь, що виросли на його перемогах. Хтось починає цього «стріматись»: мовляв, це все добре, але його ще у 2024 році президентом оберуть. Там он його екс-одноклубник по «Мілану» Джордж Веа так президентом Ліберії став.

А крім жартів, то направду – ніхто, крім Шевченка, перед відбірковим циклом, не взяв би на себе відповідальність сказати: «Я виведу збірну на Євро». Він пообіцяв і виконав – впевнено і красиво. Нема сумнівів, що якби вибори відбувалися цього тижня, він би переміг Зеленського. Не 73 на 25, але тим не менше.

Теза ІІ. Все склалось так, щоб у цієї збірної вийшло

Андрію Шевченку було дуже складно на початку, від цього і хейтерів та скептиків було дійсно багато. Причина цьому – не було матеріалу, з якого можна було б створити годний механізм для боротьби за серйозні цілі. Згадаймо, восени 2016 року більшість збірників приїжджала в команду взагалі без ігрової практики, тому тренерському штабу доводилось працювати за програмою «я тебя лепила из того, что было». Андрій Ярмоленко догнивав у «Динамо», Євген Коноплянка пробував заграти у «Шальке», інші хлопці барахтались у чемпіонатах «середньої руки». Тож кістяк формували із гравців «Шахтаря», а центральною фігурою став Віктор Коваленко, за якого Шевченку налітало, як бідному в торбу. Відтак, збірна була в поганому функціональному становищі, що не дозволяло їй підтримувати темп фізично сильніших команд (Хорватія, Ісландія) і втримувати переможний результат з рівними суперниками (Туреччина на виїзді). Хоча були яскраві проблески, як-то перемога у Харкові над турками і перший тайм з хорватами у Києві.

Сьогодні ми бачимо діаметрально протилежну ситуацію – за три роки збірники виросли у рази – фактично кожен із них перебуває на піку своєї форми. Ярмоленко – серед найкращих у «Вест Гемі», Зінченко – дворазовий чемпіон Англії, гравець основи однієї з найсильніших команд планети, Малиновський – в одній з найкращих команд Італії і так далі по списку. Звичайно, такій команді прививати футбол переможців, набагато легше, ніж гравцям, які самі не встановилися в клубній кар’єрі і перебувають у психологічній ямі. Майже на кожну позицію в нас є достойна заміна. Крім (о, боги!), класичного опорника. Іронічно, що раніше у нас тих опорних півзахисників як гною було (а деколи 10/10 гравців основи були опорниками за амплуа, лол),  а сьогодні ми не знаємо, хто замінить Тараса Степаненка.

Тому повинні визнати, що за складом зараз збірна України – найсильніша за останні 6 років. Та на відміну від збірної зразка 2013 року, у цієї є крутий тренер із класними, сучасними ідеями та баченнями, гравці із характером і амбіціями. Разом із шаленими вболівальниками вони утворюють потужний тріумвірат, який здатний перемагати національні команди «п’ятизіркового» типу, виносити збірні рівня Сербії, здобувати вольові перемоги, терпіти та дивувати.

павлеко-ро-222-min

Теза ІІІ. Переможців не судять

Відбір на Євро-2020 уже назвали найяскравішим та найуспішнішим за всю історію кваліфікацій. За успішністю порівнятись може тільки відбір на ЧС-2006 імені Олега Блохіна, коли вже за два тури до завершення відбору ми святкували першу поїздку на Мундіаль. За яскравістю могли б порівнятися відбір на Євро-2000, якби не трапилась Словенія, або на ЧС-2014, якби не другий матч проти Франції. А так –цей відбір у фаворитах.

Та чи був насправді наш шлях таким простим? Так, трапились прохідні матчі з Литвою і несподіване винесення вперед ногами сербів у Львові. Два матчі проти Люксембурга – суцільний валідол. Виїзний матч – це взагалі окрема молитва Жерсону Родріґесу, який відзначився неймовірним автоголом, хоча до того возив нашу оборону «піздовж, вверх і вниз». Тоді ми раді були б і нічиїй, якщо бути чесними, адже за гострими моментами і ударами по воротах, люкси нас перебили.

За результатом ми здобули 4 очки з двох протистоянь із Португалією – просто космос! Однак, за змістом, нас відтоварили добряче у двох матчах. Вдумайтесь, лише за два матчі Португалія з флангів зробила 71 подачу (40 у першому матчі і 31 в Києві). В понеділок португальці здійснили 49 подач у наш карний майданчик. Алилуйя, що десь нам вдалося відбитись, десь прекрасним був П’ятов, а десь нам тупо пощастило – цього не можна відкидувати, навіть попри недолуге суддівство.

фото - УАФ

фото – УАФ

Також нікуди не поділась проблема із функціональним питанням – стосовно фізичної готовності до другого матчу через 2-3 дні. Найскладніші матчі цього року і цього відбору якраз були після попередніх виснажливих ігор – матч проти Люксембургу після виїзду у Португалію, домашня складна гра проти Люксу після подвигу над сербами, вимучена нічия в кінцівці проти Нігерії після приїзду з Литви і нарешті домашка проти Португалії після гри із Литвою. Це ставить велике питання напередодні Євро, де матчі відбуваються з величезною інтенсивністю, а силу та склад потрібно рівномірно розподілити на весь турнір. Попереднього разу ми кинули всі сили на першу гру з Німеччиною і ганебно злились проти Північної Ірландії, що визначило для нас долю чемпіонату Європи. Наразі можна потішитись локальному щастю, але роботи ще дуже багато.

Теза ІV. Журналісти – найбільше зло

Спортивна журналістика в Україні як криниця, в якій відображається загальний рівень медійного ринку в Україні. Ми настільки скотились до інформаційно-новинного ремесла клікбейтерства і копіпасту, що уже не в змозі видавати якісного матеріалу. Ну, будь-якого. Ось пригадайте прибуття українських бранців із Московії, які безглузді питання тоді ставили тоді репортери. Що за дурниці питали потім Сенцова на пресконференції? Те саме із марафоном Володимира Зеленського, в ході якого раз у раз вилітали ідіотські питання на одну і ту саму тему із зрозумілими наперед відповідями.

Переглядаючи післяматчеву з Португалією пресу, просто нагло трафив шляк. «Можно ли теперь говорить, что Украина – топ-сборная?», – одне з найпопулярніших запитань журналістиків до гравців української національної дружини. Якщо це тролінг, то він зовсім не був умісний. А якщо це всерйоз, то хочеться передати автору (авторам?) цього геніального запитання: ти – дурило!

На жаль, професійний та освітній багаж такий, що аналіз і висновки втілюються фразами «Ми – дно» або «Ми – топ». Перечитавши свій матеріал трирічної давнини, виникло бажання процитувати частину тексту, який тут буде цілком актуальним:

«Ці люди здатні сипати компліментами і обожнювати людину за наявності результату, і “втоптувати у газон” за перших же невдач, нещадно закидуючи негативом (чим не ідеологія “Брутального Футболу”, – подумалось зараз вам). Зрештою, адже все справедливо? Є результати — хвалимо, провалюєтесь — знищуємо».

Сумно, але усі вони, хто зараз співав «Осанну», при наступних, навіть мінімальних невдачах у товариських матчах, будуть гнобити збірну із головним тренером на чолі. Хочеться цих вузьколобих пристукнути і сказати: наша збірна – не топ і топовою її не робить ані перемога над Португалією, ані вихід з першого місця на чемпіонат Європи, ані участь в дивізіоні «А» Ліги Націй. І навіть виступ на Євро-2020, яким би він не був (тьху-тьху-тьху), теж не зробить «топовою».

Те саме відчуття, коли спілкуєшся з журналістами

Те саме відчуття, коли спілкуєшся з журналістами

Чи стала Греція командою «хай левел», коли здобула титул континентального чемпіона у 2004 році? Чи стала навіть Хорватія топом на ЧС-2018? Звісно, відповідь буде «ні». Для того, аби бути знаковою командою своєї епохи, потрібно мати декілька характеристик – регулярний результат протягом кількох відбіркових циклів, харизматичного, сильного тренера і зіркових футболістів (чи бодай одного Роналду). Можна сказати, що українські журналісти говорили і писали дурниці на емоціях, але ж ні – вони тенденційно так себе поводять протягом років.

У зв’язку з цим хочеться похвалити українських футболістів – перш за все Руслана Малиновського, Романа Яремчука та Андрія П’ятова, які не вдалися до голослівних заяв, а навпаки заявили, що попереду багато праці і команда перебуває на правильному шляху розвитку та становлення. Це означає, що попри значний успіх, хлопці знаходяться на землі, пам’ятаючи про важкі уроки історії.

А ось журналістів, які мелять дурниці, потрібно від наших футболістів гнати у три шиї.

Теза V. Не нам плакати про перспективи національної збірної

Окремі людішки уже розвели нюні на тему того, що усі лідери збірної у літньому віці (а дехто і зовсім сивий) і на довгу дистанцію у нас знову не має, ким крити потенційні втрати. Гадаю, вболівальники та фахівці інших країн були б здивовані, почувши такі заяви з країни, чия молодіжна збірна U-20 стала чемпіоном світу.

По-перше, Ярмоленко, Коноплянка і Марлос ще не завершили кар’єру, а отже, наступні 2-3 роки – ідеальний час, щоб зростати і підтягуватись у національну збірну для Вакули, Лєднєва, Булеци, Цитаїшвілі, Шведа, Супряги, Русина і великої компанії їхніх товаришів. Так, все залежить від особистої мотивації, позиції клубу та тренерів. Але треба зазначити, що крига скресла: щораз більше наших хлопців грає в основі клубів УПЛ, їде за буґор і заявляє про себе. Так, будуть і ті з «молодих та перспективних», хто загубиться, законсервується, зіп’ється, проте все ж зараз потенціал і глибина у збірної значно більша, ніж була 5 років тому. І головне, як сказав Андрій П’ятов, у нас є головний тренер, який уміє розкривати футболістів. А ще він показав, що не боїться довіряти молоді і збирається будувати команду на роки вперед. Отже, у гравців все є, решта залежатиме від них.

Северин Стецюк, головний редактор “Брутального Футболу”