“БФ” живе по-новому! До вашої уваги, наші брутальні читачі, черговий випуск рубрики “Культурний футбол”! В ній ми будемо розмовляти з різними відомими, цікавими людьми (письменниками, поетами, художниками, акторами, журналістами, бізнесменами, активістами тощо), які мають що сказати про нашу улюблену гру – футбол.
Сьогодні ви прочитаєте думки українського письменника і поета Павла Коробчука.
Павло Коробчук
Український письменник, поет, музикант, журналіст. Навчався на відділенні сходознавства Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Переможець п’ятнадцяти літературних слемів у Харкові, Києві, Львові, Ужгороді тощо. Його твори перекладалися на англійську, німецьку, італійську, польську, литовську, білоруську, словацьку та російську мови. Гравець Літературної збірної України.
«Я кілька разів руки ламав, так гасав 🙂 І один раз палець на нозі. Люблю грати!»
– Перш за все, Павло Коробчук відомий як поет. Але остання твоя книга здивувала – колоритна і брутальна (принаймні за назвою) «Священна книга гоповідань». Звідки виникла ідея?
– Кілька років тому мені запропонували написати оповідання для «Антології гопників». Я написав і мені особисто сподобалася стилістика, в якій працювалося. Тому я на цій хвилі написав ще кілька оповідань, а потім зрозумів, що з цього можна зробити цілісну книгу. От і вийшло.
Я виріс у досить кримінальному спальному районі Луцька – ДПЗ: гопники, наркомани, стрілки, розборки. І хоч сам не був ніколи таким, але багато матеріалу відклалося в пам’яті. Книга – результат такої пам’яті. Та й загалом усі, хто зростав у 90-і, перетиналися з вуличним хуліганством, цією відрижкою після розпаду СРСР.
– А вікна м’ячем хоч розбивав, чи може в дитинстві зарубувались двір на двір у футбол?
– У мене прямо перед входом у під’їзд – велике футбольне поле, з стандартними великими ворітьми. Тому вуличного футболу в моєму дитинстві було дуже багато. Я кілька разів руки ламав, так гасав 🙂 І один раз палець на нозі. Люблю грати!
– За освітою ти – філолог. Що це дало тобі в першу чергу, і чи не обрав би іншу спеціальність, якщо була б така нагода?
– З роками мені здається, що філолог я не за освітою, а за природою. Гра слів, перебудова речень, копирсанння не стільки в суті, скільки у красі й формі звучання – це моє. І розумію, що треба більше суті в текстах, і прямую до цього.
Також в мене є тяжіння до музики, я можу заглиблюватися в гру на гітарі, гру на барабанах, написання електронної музики. По вісім годин на добу. Це дає якесь спустошення й полегшення.
– Ти граєш на барабанах. Ось, наприклад, воротар Петр Чех поєднує футбол з грою на ударних, у нього навіть ютуб-канал є. А як ти поєднуєш письменницьку діяльність із музикою?
– Вав, я не чув, що він барабанить! Це однозначно додає йому координації на футбольному полі. За нагоди відразу ж подивлюся на нього за установкою.
Моє захоплення і музикою, і літературою з’явилося одночасно – ще перед початком пубертатного періоду 🙂 І тому в цих двох видах діяльності для мене є багато чого спільного. Я спершу не писав вірші, а писав пісні під кілька акордів, якими володів на початку мого гітарного становлення. По три, по чотири, п’ять пісень на день міг писати. Маю більше сотні шкільних пісень. Хоча, в університеті рівень і писання, і гри значно зріс. Тож наразі лишилося десь п’ять-сім пісень, які через багато років після написання я оцінюю як якісні з точки зору аранжування, енергії, подачі, тексту тощо.
– А ще ти ж граєш у шахи, правда? Футбольні матчі часто порівнюють із партією у шахи…
– Я іноді граю дуже багато шахів. Переважно це п’ятихвилинні онлайн бліци, це майже повністю убезпечує від можливого чітерства суперників. Мій максимальний онлайн рейтинг ЕЛО сягав 1750. З одного боку, це рівень середнього аматора, з іншого – можу обіграти будь-кого з вулиці, але мене дуже пре ця гра.
Звісно, еталон для мене – Маґнус Карлсен. Люблю стиль нашого генія Іванчука, краса якого – в його нестабільності, Каруану, який іноді працює як робот, Грищука (єдиний з топ-десятки, хто курить 🙂 ), стежу за юним генієм Вей І. З гравців, що вже не грають – звісно Каспаров, безкомпромісний тотальний Фішер у свої найкращі роки і тонкий стратег Капабланка.
«Кварцяний – це культова людина! Скільки класних фраз прозвучало з його вуст 🙂»
– А яке місце футбол посідає в твоєму житті?
– Я чотири роки в школі займався футболом, коли «Динамо» у кінці дев’яностих виходило у чверть- і півфінали Ліги Чемпіонів – мене просто трусило! Вболіваю за «Волинь», «Шахтар», «Барселону», «Баварію». Стежу за новинами постійно, з останніх – радію, що Скрипник, ігри якого я ще пам’ятаю, визнаний найкращим тренером Бундесліги в цьому році.
– Згадуючи українців, які поближче до нас. Думаєш для Ярмоли і Конопи важливо зараз перейти у топ-чемпіонати?
– Я думаю, що Коноплянці й Ярмоленку варто переходити в топ-чемпіонати. Головне там прижитися й психологічно вмонтуватися в умови чемпіонатів. Найкраще для них – не пересидіти найкращі роки в українському чемпіонаті, а ступити ще один крок у розвиток – у топ-чемпіонат. А збірній вони ще багато-багато корисного зроблять.
– Я знаю, що ти грав за Літературну збірну України. На якій позиції? Як склалася кар’єра у цій команді?
– В літзбірній я грав на позиції лівого вінгера – маю непогану швидкість і до того ж – шульга. Проте з кожним роком мені все більше подобається позиція опорного півзахисника (еталон – точність пасів а-ля Пірло і чіпкість а-ля Тимощук).
В літзбірній ми грали кілька ігор з футбольним клубом зірок «Маестро», яких тренував Леоненко (може й досі тренує). Грали ігри в Сумах, Харкові, Львові, Києві. Поки все завмерло, але команда знаходиться в перманентному очікуванні нових матчів. Також ми їздили на турнір в Німеччину й Польщу, на якому отримали почесну бронзу серед трьох команд і навіть зіграли в нічию з чемпіонами футбольної літературної Європи – з німцями.
– Який матч найбільш пам’ятний з тих, що ти відвідав?
– Я відвідую не багато матчів, оскільки люблю дивитися повтори й бігати по всьому периметру після забитого гола, чого не можна зробити на трибуні.
Можу перерахувати всі матчі, на яких був. В дев’ятому класі – кілька разів на «Волині» в моєму рідному Луцьку. Кілька разів на стадіоні «Динамо» на грі «Динамо» (востаннє – коли повернувся Шевченко). Також був на одному матчі на «Олімпійському» до його ремонту. І десь на п’яти матчах на «Олімпійському» вже після ремонту (товариський матч-відкриття стадіону Україна – Німеччина 3:3, півфінал «Дніпро» – «Наполі» 1:0). І ще пригадую якось потрапив на VIP-трибуну на матч «Динамо» – «Інтер» (ЛЧ кілька років тому, здається, «Динамо» програло 1:2).
Для мене кожен останній матч, який я відвідав стає найпам’ятнішим.
– І як тобі успіх «Дніпра» у Лізі Європи?
– «Дніпро» – сила! Ніколи б не подумав, що дійдуть до цієї стадії.
Але найбільше тішить успіх Маркевича. В яку б команду його не поставити – він витискає максимум, який можливий з цими футболістами. Найкращий український тренер! Я його пам’ятаю ще року з 95-го, коли дізнався, що саме він був головним тренером моєї рідної команди «Волинь», коли вона у 89-му стала чемпіоном Другої ліги СССР в шостій зоні. Тоді його помічником був Кварцяний, до речі.
– І як тобі нинішня робота Кварцяного, а зокрема його неповторний емоційний підхід до справи?
– Кварцяний – це культова людина! Скільки класних фраз прозвучало з його вуст 🙂 І, до речі, як би там не було, але клуб чи не єдиний зараз із Західної України, та й взагалі – єдиний з клубів, які західніше київського Святошину – тримається на плаву, не є клубом-ліфтером. В цьому році ледь не дотягнулися до зони Ліги Європи. Сьоме місце в вищій – це другий найкращий показник «Волині» за свою історію (було ще шосте). Проте – селекціонер Кварцяний шикарний. Через нього пройшли й виростилися Тимощук, Папа Ґує, Марко Девіч, Бутко, Хачеріді, Майкон, Пищур, Бікфалві тощо. Молодець, моцний дядко!
«Одна з причин, чому я ходжу на стадіони – це мій потужний крик, який зливається з дикою масою ревіння натовпу»
– Як ставишся до ультрас, візуальної та голосової підтримки трибун?
– Ультрасів респектую і розумію їхній запал, проте не цілком поділяю оці всі порушення, після яких на стадіони чи на клуби накладають штрафи.
Одна з причин, чому я ходжу на стадіони – це мій потужний крик, який зливається з дикою масою ревіння натовпу. А саме це ревіння стадіону й надихає футболістів грати чіткіше, якісніше й краще.
– Як ти ставишся до сучасного футболу загалом, коли навіть в Україні гравці отримують захмарні гроші, в той час як ті ж дитячі тренери працюють за копійки?
– Якщо про гроші, то я люблю більше «Барселону», а не «Реал», оскільки там більше своїх вихованців, а не куплених гравців. Хоча футболісти і там, і там – захмарного рівня. Отака відповідь.
– А як тобі інертність ФІФА у ситуації, коли кримські клуби виступали у кубку Росії, а жодних санкцій не було?
– ФІФА, та й взагалі вся Європа має бути рішучіша у ставленні до агресії Росії. Максимально рішуча. . Санкції, допомога Україні зброєю, спільні військові навчання з НАТО тощо тощо.
– У світлі того, що Чемпіонат світу 2018 року пройде в Росії, багато людей закликають бойкотувати його. А яка твоя думка стосовно цього? Їхати і перемагати чи ігнорувати?
– Те, що він пройде в Росії – погано. Для самої Росії. Бо після Олімпійських ігор в Сочі нічого не розквітнуло, а навпаки – зупинилося, спустошилося. Вбухали тони грошей в досить порожнинний піар. Те саме буде з ЧС-2018. Натомість стадіони в Україні після ЄВРО-2012 активно виконують свою функцію.
– Що б ти хотів сказати читачам “Брутального футболу”? Побажання, пропозиції, поради?
– Кажуть – не сотвори собі кумира. Але люди тільки цим і займаються, що знаходять собі людей для надихання і захоплюються їхньою діяльність для того, щоб вчитися, захоплюватися. І нічого в цьому поганого нема, якщо підходити з холодним розумом. Кумири – надихають і мотивують ставати кращими. Тож – ставайте кращими, дивуйте своїми результатами не інших, а насамперед себе!