17 вересня 1989 року після поєдинку “Наполі” – “Фіорентина” досвідчений Дієго Армандо Марадона розшукував молодого гравця, аби потиснути йому руку. Він вже тоді знав, що цей хлопчина стане великим футболістом. Він розшукував Роберто Баджо.
Ще б пак. Цей нахаба в першому таймі повторив трюк Марадони на ЧС-86, прийнявши м’яча в центрі поля і, обігравши півкоманди включно із воротарем, відкрив рахунок у матчі. А на 31-й хвилині Баджо вже не дозволили повторити подібного, збивши його в карному майданчику. Пенальті реалізував сам потерпілий. Свисток на перерву – 0:2.
Перший тайм цього поєдинку Марадона сидів на лавці, а по перерві тренеру неаполітанців не залишалося нічого, як випустити кумира Неаполя на поле.
Той матч “Наполі” таки виграв – 3:2, а Дієго віддав гольову передачу при третьому голі. Партонепеї в цьому сезоні стали чемпіонами. “Фіорентина” ж зуміла вберегтися від вильоту. Та нам це протистояння цікаве тим, що тоді зустрілися дві легенди. Одній з них, а саме Роберто Баджо, сьогодні виповнюється 50 років.
Це був останній сезон Баджо у “Фіорентині”, де він провів 5 років і куди перейшов із “Віченци”, де й розпочав професійну футбольну кар’єру. За цей час Роберто став улюбленцем флорентійської публіки, а тіффозі й досі вважають його найвидатнішим гравцем команди.
Та у 1990-му році 25 мільярдів лір, запропонованих “Ювентусом”, зробили своє. “Я був змушений прийняти рішення”, – так відповів Роберто вболівальникам “Фіорентини”, які були неабияк невдоволені найдорожчим на той час трансфером.
В Турині Баджо пограв 5 років і, можливо, грав би довше, якщо б не конфлікт із Марчело Ліппі. Та все ж, в своєму останньому сезоні в Турині «Юве», разом із Баджо, здобув Скудетто, а двома роками раніше – Кубок УЕФА, а особисто гравець став володарем “Золотого м’яча”. Його називали “Рафаелем на полі”, тому що він грав настільки вишукано, неначе писав картини.
Та малюй чи не малюй, а конфлікт із Ліппі змусив його перейти в “Мілан”, з яким він одразу ж здобув чемпіонство. Зігравши два сезони за “россо-нері” Божественний хвостик (прізвисько йому дісталося за особливість зачіски), у віці 30 років перейшов у “Болонью”, аби довести, що його ще зарано списувати з рахунків. І довів – за сезон та 30 матчів встиг відзначитися 22 рази!
Така результативність сподобалася босам “Інтера”, де він і провів два роки. Може, грав би там і довше, але команду очолив… Марчело Ліппі. Пізніше у своїй автобіографії “М’яч у небі” Баджо напише, що Ліппі образився на нього за те, що Хвостик не хотів “здавати” партнерів по команді, які не надто . приємно відгукувалися про тренера.
Завершував кар’єру сьогоднішній ювіляр у “Брешії”. А 16 травня 2004 року, на заповненому по вінця “Сан-Сіро”, в грі проти “Мілана”, на 88-й хвилині весь стадіон стоячи аплодував легенді, яка не просто йшла з поля, а завершувала кар’єру футболіста.
Щоб зрозуміти всю велич Роберто Баджо достатньо сказати, що в опитуванні, проведеному ФІФА, серед найвеличніших гравців ХХ століття він посів четверте місце, пропустивши поперед себе лише Марадону, Пеле та Еусебіо.
Тільки от неприємно, що багато вболівальників, при згадці про Баджо, одразу пригадують його не забитий післяматчевий пенальті у фіналі ЧС-1994 у ворота Бразилії.
А ще чомусь не згадують, що до цього свої удари з точки не реалізували Барезі та Массаро. Чи про те, що з 91 пробитого 11-метрового Баджо реалізував 76, що є найкращим показником в Італії..
Але що це ми про сумне? Сьогодні ж в людини, до речі дуже доброї та щирої по житті, ювілей. З чим “Брутальний футбол” його і вітає.
