Любите халяву? От і я теж. Коли випала можливість безкоштовно поїхати на матч нашої збірної, я, не вагаючись, внесла себе у список бажаючих. Квиточки на потяг та матч забезпечував університет. Студентом бити круто, бо дуже часто університет підкидає цікаві речі. Як виявилося пізніше, їхали ми разом із «Вірні збірні» окремим потягом зі Львова до Харкова. Ох і величенька поїздочка виходить. Для того, щоб пережити сумарно 36 годин у потязі, потрібна хороша компанія. Зібралися значить разом чотири студенти факультету журналістики. А це означало, що в потязі ми не просто будемо спати і пити зовсім не чай. Особливо, коли серед нас є журналісти «Брутального футболу» та «Футбол 24». 16 вагон стане нашою домівкою на декілька днів. З нами була першокурсниця з Тернополя, якій ми розказували байку про те, що у Львові є метро. Вона спочатку повірила, але з часом зрозуміла, що ми її дуримо. Якщо ви загуглите Львівський метрополітен, то вам виб’є сайт та навіть карту станцій. Отак старші курси факультету журналістики дбають про молодші.
Сідаємо у потяг та вирушаємо. У нашому вагоні були лише студенти, тому відчували себе дуже комфортно. Думаєте у нас було велике алкопаті? Чи то молодь надто культурна стала, чи то «горючого» у них мало, бо було цілком спокійно. Вони співали, дійшли навіть до пісні Степана Гіги «Яворина», музику слухали, скандували “Геофак – всім факам фак!”, але нічого більшого. Тим часом наша журналістська компанія нишком попиває коньячок та грає в різні азартні ігри. Час від часу почитували (точніше гортали сторінки) книги Поплавського. І з розумним виглядом аналізували поради від «юного орла». Нічого особливого, типова довга поїздка на потязі. Якщо колись гратимете зі мною у «дурака», то перші три заходи можете навіть не напрягатися, бо все одно програю. А от далі просинається Софа «Картовий монстр».
Дорогою ми постійно поповнювали запаси «горючого» у різних містах, під час зупинок, і саме тому, у гарному настрої та повні сил і емоцій, дібралися до довгоочікуваного міста Харків. Львівських вже на вокзалі чекала поліція, щоб направити нас, куди треба і, щоб ми нікуди не влізли. Загнали , значить, на репетицію «Червоної рути», щоб ми покращили свої вокальні дані та вразили всіх на стадіоні «Металіст». Проспівали двічі, а отже пройшли курс підготовки вболівальника із фан-клубу «Вірні збірній» . Я не з цієї туси, але повторюся, хто не любить халяву?
Голоси розспівали і вирушили маршем до стадіону «Металіст». Вулицю заповнили вболівальники збірної України. Замайоріли блакитно-жовті кольори. Велика торсида, співаючи українських пісень, скандуючи слова на підтримку збірної, дарувала Харкову святкову футбольну атмосферу. Дуже класно, коли люди із різних куточків України об’єднуються навколо національної команди.
Позитивно заряджені, дійшли ми до стадіону «Металіст», який вже не міг дочекатися гостей. Доведеться ще трішки почекати, бо вболівальникам ще в «Ашан» зайти треба, щоб «підзарядити душу і тіло». Тому навколо стадіону кучкувалися компанії дегустуючи пиво або дещо міцніше. Вже ближче до самого поєдинку у рамках Ліги націй, люди почали масово підтягуватися на стадіон. Там вони обговорювали успіхи нашої збірної, прогнозували рахунки та робили фото напам’ять. Для мене – це перша поїздка у Харків та на стадіон «Металіст». Місто, на жаль, не вдалося побачити, бо часу обмаль. А от стадіон сподобався. Комфортно, красиво та прекрасна акустика, що найголовніше. Та й милий дідусь підійшов і поцілував нам з подругою руки.
Нарешті на футбольному полі з’явилися ті, заради кого ми всі тут зібралися – збірні України та Чехії. За моїми спостереженнями, вболівальники навіть не хвилювалися за результат, бо були впевнені у перемозі, після останніх ігор збірної України. Тепер нашим хлопцям планку знижувати не можна. До хорошого швидко звикаєш. Тому національна команда просто повинна була виграти на закріпити за собою перше місце у своїй групі та піднятися у дивізіон «А». Розпочали матч з хвилини мовчання. Вшановували пам’ять Олега Базилевича. Трибуни заповнилися оплесками в честь легендарного гравця та тренера.
Арбітр матчу дав стартовий свисток. За ним не лише футболісти почали грати, а й вболівальники – вболівати. Одразу стало зрозуміло, що підтримка буде фантастичною.
Я цілий матч провела стоячи. Будучи серед активних вболівальників, всидіти неможливо. Тут хочеться зривати голос, плескати так, щоб потім не відчувати рук, скакати під «Хто не скаче, той москаль», танцювати під «Червону руту» (не дарма ж репетирували), віддавати всю енергію нашим футболістам, які намагаються здолати Чехію, робити романтику на стадіоні, з-за допомогою ліхтариків на телефоні і просто зарядитися позитивними емоціями. Між цим всім вдавалося і іноді футбол подивитися. Моменти були у обох команди, але першою реалізувати свій змогла збірна Україна. Пушка Малиновського зробила рахунок на табло 1:0. Тепер вболівальники не хапаються за голову зі словами «Ну, як в такому моменті не забити?», а шалено радіють та обнімають одне одного. Відчувається оця любов до збірної. Приємно, що ми отак щиро радіємо перемогам. Вони ж такі солодкі.
Разом з нами на трибуні також вболівав Анатолій Анатоліч, відомий ведучий та засновник проекту «Зе інтерв’юєр» на YouTube-каналі. Тому у перерві до нього вже сформувалася черга для фото.
У другому таймі нарешті вдалося запустити хвилю на стадіоні. Ми спробували її зробити ще у першому, але не так сталося,як гадалося. Та нарешті . хвиля накрила стадіон. Я точно не рахувала, але, здається, їй вдалося протриматися більше десяти кругів.
«Андрій Шевченко» та «Шева» скандували вболівальники. Від критики перейшли до народної любові? Головному тренеру вдалося побудувати гру команди та гідно зіграти зі своїми суперниками. Збірна України прогресує і це не може не радувати. Навіть викликає певну гордість. П’ятов теж мав свою хвилину слави. Його прізвище скандували за те, що він декілька разів виручив команду. Чехи виявилися незручним суперником і частенько завдавали негараздів збірній України, яка у цьому матчі грала першим номером. Вийшло доволі непогано, а головне – результативно. 1:0 і це перемога.
Футболісти підійшли до вболівальників і разом з ними зарядили «У-кра-ї-на!». Це був той особливий момент, коли команда об’єднується з футбольними українцями, і вони дякують одне одному. Дуже хочеться, щоб таких моментів у нас було побільше. Нашим людям не завадить ще один привід для радості.
За межами стадіону вболівальники продовжили вболівати, а ми почимчикували до свого потягу. Чекали поки із прес-конференції повернеться наш друг із “Футбол 24”. Був варіант, що він може запізнитися на потяг, але встиг прибігти. Це була єдина людина з нашої компанії, яка точно не зірвала голос, бо у прес-зоні покричати так як ми – не вийшло. Біля залізничного вокзалу біля усіх магазинів із алкоголем стояли довгенькі черги. Ох і буде ж весело у вагонах.
Ми ж прийшли та випили чаю. А от святкувати вирішили після того як поспимо та наберемося сил.
«Підзаправилися» ми у Києві (весело було бігати містом у та Хмельницькому, відсвяткували перемогу та ділилися враженнями. Пройшли вагонами у пошуках води. Більшість відсипалася, а ті, що вижили грали в карти та хвалили нашу збірну. Є за що і давайте просто порадіємо та частіше будемо їздити та підтримувати нашу команду.
