Любиш історію? Вважаєш її нудною? Що б ти не думав, цей матеріал для тебе. Я покажу тобі, що розповідати про історичні події можна цікаво та просто. Пам’ятаєш як у дитинстві тобою керувала цікавість до світу? Поверни собі це відчуття. Уяви, що ти школяр/школярка , який слухає історії від свого дідуся про футбол під час Другої світової війни. Матчі під вогняним небом, поєдинки не на життя, а на смерть у концтаборах, футбол у Німеччині/СРСР/Англії…сідай зручніше і давай занурюватися в епоху разом.
На уроці історії у школі сьогодні розповідали про Другу світову війну. Мене ця тема глибоко вразила, а моторошні факти змусили бігати велетенських мурах по моїй шкірі. Ми говорили про причини, втрати обох сторін, побутове життя, найкривавіші битви… мене зацікавило, яким же був футбол у часи такої страшної війни і чи взагалі він міг існувати за таких умов. На моє питання вчитель лише знизив плечима і відповів, що не досліджував цю тему.
Мені конче необхідно було дізнатися, чи проводилися матчі під «вогняним небом». Я зупинився. Секунда-дві… Дідько, у мене ж дідусь футбольний колекціонер. Здається, я бачив у нього речі з тих часів. Він повинен знати. Я дістав телефон і подзвонив:
– Алло, мам. Я після школи забіжу до діда Івана. Так, я поїв у їдальні. Добре, я куплю молоко для тебе і печиво для дідуся, його улюблене зі шматочками шоколаду.
Через 23 хвилини я вже стояв перед дверима квартири мого діда з упаковкою печива і натискав на дзвінок. З приміщення долинав спів пташок, який повідомляв господареві, що по той бік дубових дверей очікує гість. Здається, дідусь був недалеко, бо через 5 секунд він з’явився переді мною у спортивному костюмі з емблемою багатостраждальних «Карпат».
– О, Дмитрику, молодець, що зайшов. Забігай швиденько, у мене якраз чайник закипів. Мені он сусідка принесла чай з якимось жасмином. Не знаю, шо то таке, але чай файний, – дідусь тепло посміхнувся і його зморшки на обличчі стали глибшими.
Я привітався з родичем, скинув чорні поцарапані туфлі, в яких любив поганяти у футбол після закінчення уроків, та попрямував на кухню. Дідусь вже заливав чай у горнятка, а я поклав печиво у тарілку.
– Діду, слухайте, я до вас взагалі зі справою прийшов, – повідомив я, калатаючи чай. – Ми сьогодні говорили про Другу Світову війну. Мені стало цікаво, чи грали в ті часи футбол. Ви знаєте щось про це?
– Хм, тема не найпозитивніша. А я то думав, що ми з тобою про щось веселе балакати будемо. Хочеш про війну, буде тобі про війну. Що саме тебе цікавить?
В очах дідуся з’явилися нотки смутку. Стало зрозуміло, що тема для нього складна. Його невимушеність змінилася зосередженістю.
– Німеччина ж напала на всіх. Спочатку бойові дії велися не на її території. От я дорогою сюди подумав, що футбол там ще міг зберегтися.
– А ти правильно мислиш. Ну так, Німеччина, воюючи, ще намагалася підтримувати рівень футболу. Давай я тобі все розповім по порядку. Ти знаєш щось про голокост?
Я кивнув головою.
– Так от ще перед початком війни нацисти почали боротися за «чистоту» футбольних клубів. Тобто вони дозволяти грати лише людям арійської раси. Це стосувалося також керівництва та обслуговуючого персоналу. Клуби у своїй більшості повністю підпорядковувалися вимогам влади, але були і ті, які мали сміливість боротися з цим. Наприклад, клуб «Алеманія» дуже наполегливо вимагав випустити із тюрми їх футболіста-єврея.
–А що ж було не з німцями? Їх же мали кудись подіти, – я перебив розповідь.
Останні слова він промовив з особливим смутком. Я намагався зрозуміти, як люди взагалі були спроможні творити таке, але у мене ніяк не виходило.
– А що трапилося з футболістами, коли війна почалася?
– Дуже багато гравців забрали на фронт. «Хороший футболіст – хороший солдат» – такі лозунги ширилися Третім Рейхом. Проте футбол не пішов з їх життя назавжди. Існували так звані армійські футбольні команди. Їх рівень значно підвищився після приходу професійних футболістів.
– Воєнний футбол. Нічого собі! А які команди були найкрутішими? Такі, щоб всіх просто розривали.
– На початку війни хороший футбол показували команди німецьких воєнно-повітряних військ. Це сталося завдяки льотчику-асу Герману Графу. Він зібрав навколо себе професійних футболістів. Створив з них команду, а сам був у ній голкіпером.
– Діду, розкажи мені більше про цього чоловіка. Це ж льотчик-воротар!
– О, він був професіоналом своєї справи і завдав багато шкоди нашій країні. Сей чоловік здійснив 830 бойових вильотів, 212 з них завершилися його перемогою. Герман Граф став першим асом у світовій історії, який збив 200 літаків противника. За ці заслуги його нагородили Залізним хрестом з Дубовим листям, мечами та діамантами. А це, повір мені, крута нагорода.
– Ви так легко запам’ятали кількість його перемог , – зауважив я.
– Це все чай з жасмином, – дідусь розсміявся і я разом з ним.
– Розкажіть мені про якийсь матч з його участю – попросив я.
– Якось Граф отримав пропозицію від румунських військових – зіграти матч. Герман взяв свій футбольний десант і відправилися вони у Бухарест. Румунські вболівальники були вражені, адже німецька команда фактично складалася із колишніх гравців збірної. За Румунію, до слова, грали теж не прості військові. Гра була видовищною і закінчилася з рахунком 2:3 на користь команди Графа. На це прийшло подивитися 40 тисяч вболівальників!
– Цікавий персонаж, шкода, що він був негативним героєм для нас.
– Так, але не все так просто. Він на власні очі побачив істинне обличчя нацистів. Переломний момент – розстріл декілька сотень євреїв. Герман жахнувся, він не думав, що його влада настільки жорстока. Змішані почуття вирували у його душі. В подальшому він переконував себе у тому, що він просто солдат, який захищає свою країну. Його можна зрозуміти. Не підкоряєшся – смерть.
Після цих слів я задумався над тим, що у світі не можна ділити все на абсолютне добро або зло. Бувають різні ситуації.
– Діду, а в самій країні ті, що залишилися, продовжували грати? Ну типу, там була своя УПЛ?
– О так, була. Як казали нацисти: «Футбол має служити Третьому Рейху». Це підтримувало дух нації. Там була своя Гауліга. Клуби, які все ж змогли зберегти хоч частину своїх футболістів, досягали іноді фантастичних результатів. Так, наприклад, поєдинок між«Мудербахом» і «Егеном» закінчився з рахунком 32:0. Саме так виглядає реальна гра в одні ворота. У першому сезоні переміг – «Шальке 04», далі –«Рапід Відень», пізніше знову – «Шальке», а наостанок– «Дрезден». Та щороку рівень гри падав, а в командах в останній рік війни грали або гравці до призивного віку, або «старікі» від 35 років, які якось відкосили від фронту. Через брак пального географія чемпіонату обмежувалася, а на стадіоні було небезпечно знаходитися через бомбардування. Останній матч у нациській Німеччині відбувся у квітні 1945 року . Зійшлися «Баварія» та «Мюнхен 1860». У підсумку – 3-2.
– А збірна у Німеччини була? Хоча я якось взагалі не уявляю міжнародні поєдинки у такі часи.
– Війна війною, а футбол – по розкладу – усміхнувся дідусь. – Як би там не було, але матчі між збірними все ж проводилися. У 1939 році Німеччина у гостях розгромила Югославію 5:1, а згодом італійців 5:2. Не завжди нацисти перемагали. 1942 року був переломний момент – матч зі збірною Швеції. Тоді німці поступилися з рахунком 2:3. Міністр пропаганди Геббельс після цього заборонив збірній грати на території Рейху, бо «гарантувати перемогу тренер не може, а поразка підриває моральний дух нації». Свій останній матч Німеччина провела зі Словаччиною 22 листопада 1942 року. Далі було не до футболу з іншими збірними.
– З цим розібралися. А що з футболом було в СРСР?
– Після того, як Німеччина напала на СРСР 24 червня 1941 року ще були проведені два матчі – у Сталіно (Донецьк) та Тбілісі. Після цих зустрічей чемпіонат вирішили призупинити. Особливо небезпечно було грати у нас, в Україні. Постійні атаки та бомбардування. 22 червня так і не відбулося свято у Києві, яке було присвячене відкриттю республіканського стадіону імені Хрущова. Вишенькою на торті мав стати матч між «Динамо» та «ЦДКА». Свято все ж відбулося, але з тривалою затримкою. У 1944 році поєдинок був зіграний. «Динамо» програло 0-4. Отакі от справи.
– А що сталося з квитками, які люди купували ще тоді, перед війною?
– О, добре, що ти запитав. Ті квитки визнали дійсними і на стадіон пускали з ними. Але мені цікаво, хто ж зберігав його 3 роки.
– Значить було не до футболу. Наші футболісти теж на фронт пішли?
– Пішли. Але спочатку всі чекали рішення футбольного спортивного комітету. Вони щось там так довго вирішували, що гравці не дочекалися і на звилі пропаганди радянського патріотизму пішли воювати. Наприклад, команда ленінградського «Спартака» у повному складі записалася в ряди Червоної армії.
Дідусь встав і пішов в іншу кімнату. Через хвилину він повернувся з книгою у руках. На обкладинці писало «Я – із ЦДКА». Він її розгорнув.
– Внуче, я маю лише одну вирізку з повідомленням про смерть гравця. Слухай, я тобі зачитаю. «В танковій битві під Сталінградом впав замертво хоробрий Євгеній Шелагін – нападник ленінградського «Спартака», перший із футболістів, який зумів забити в одному матчі вищої ліги п’ять м’ячів.
– Ой… Важко уявити, що таке було в реальності. То футболу взагалі не було?
– На відмінну від Німеччини, у СРСР чемпіонство не проводили. Але це не означає, що футболу як такого не було загалом. Проводили чемпіонат та кубок Москви. Не дограли через бойові дії, але наступного року його знову відновили.
– А у Києві продовжували грати?
– Так, але це не були якісь офіційні змагання. Столичні команди ганяли м’яча з німецькими військовими та їх союзниками. Найвизначнішою була команда «Старт», яку використовували для своїх цілей пропагандисти.
– Це ж саме цю команду розстріляли після «матчу смерті»?
– Я бачу, що ти теж повівся на цей міф. Давай я тобі розкажу як все було насправді. Перший матч відбувся 9 серпня 1942 року. Грав «Старт» з німецькою командою «Флакельф», у підсумку – 5:1. Німці захотіли реванш, але знову ж таки виграли кияни з рахунком 5:3. Саме цей матч прозвали «матчем смерті». Говорять, що після цих перемог футболістів «Старту» розстріляли. Але все було не зовсім так. Факт розстрілу був, але пізніше і не через футбол. На хлібозаводі сталася бійка, а винуватців суворо покарали. Серед вбитих були учасники того матчу – Кузьменко, Клименко, Коротких та Трусевич. А міф про розстріл усіх після матчу придумали радянські пропагандисти. Для них було важливо показати ворога з найгірших сторін.
– Після того, як лінія фронту відійшла, провели кубок СРСР, у якому переможцем вийшов «Зеніт». Якось так футбол виживав у воєнний період.
– Добре, що він взагалі був. Думаю, що гра допомагала…мені б допомогла.
Я підніс чашку до вуст і зрозумів, що чаю там вже не залишилося. Настільки уважно слухав розповідь дідуся, що навіть забув про існування печива. Декілька хвилин ми просто мовчали. Дідусь змочив горло водою, а я приходив у себе після почутого. Важко переварити усе і зрозуміти.
– Діду, а як же моя улюблена АПЛ? Мене цікавить футбол у Англії.
– Я тобі що енциклопедія, щоб все знати? Звичайно, я читав про то, але розказати тобі не можу. У мене десь є чиясь праця присвячена цій темі. Ти собі почитаєш, а поки в магазин за пральним порошком сходжу.
Дід Іван приніс мені аркуші паперу, на яких текст був надрукований ще друкарською машинкою. Крутезна штука. Мамин тато взяв авоську та пошкандибав до магазину, а я занурився у текст.
***
«Мобілізація. Масова. Моментальна. Забирали всіх, хто міг воювати. Спортсменів також не оминула ця участь. Із 35 гравців «Болтона» 32 пішли у армію, а троє інших – до вугільної шахти тилової служби. Така ситуація у клубах була масовою з початку війни і аж до її кінця:
- «Вулверхемптон» – 91 людина;
- «Ліверпуль» – 76 людей;
- «Хаддерсфілд Таун» – 65 людей;
- «Лестер Сіті» – 63 людини;
- «Чарльтон» – 62 людини;
- «Престон Норд Енд» – 55 людей;
- «Бернлі» – 50 людей;
- «Челсі», «Брентфорд», «Саутгемптон», «Сандерленд» та «Вест Хем» – 41 людина.
Наприклад, більшість гравців «Арсенала» пішли на службу в Королівські авіаційні війська (ось він справжній королівський клуб, а не якийсь там «Реал»). Деякі футболісти загалом отримали запрошення бути інструкторами з фізичної підготовки. Завдання безпечніше, але не менш відповідальне.
Чемпіонат, який стартував 26 серпня 1939 року призупинили. Керівництво моментально заборонило багаточисельні зібрання. Щоб повністю не «вбити» футбол, вже 14 вересня влада вирішила піти на зустріч клубам і дозволила проводити товариські матчі між собою, але кількість глядачів на стадіоні не мала перевищувати 8 тисяч, пізніше – 15. Також було поставлено ліміт по переміщенню – не більше, ніж 50 миль (приблизно 80 км).
Через обмеження територіальні, було створено дві групи. Перша: «Арсенал», «Бредфорд», «Чарльтон», «Челсі», «Фулхем», «Міллуол», «Тотенгем», «Вест Хем». Друга група: «Альдерман», «Брайтон», «Клептон Оріент», «Крістал Пелас», «Лейтон Оріент», «Куінз Парк Рейнджерс», «Редінг», «Сауфенд» і «Весфорд».
Поки ще тривала «телефонна війна», у Англії вирішили розпочати новий турнір – Воєнний кубок футбольної ліги. Було заплановано зіграти 137 матчів. Турнір тривав лише 9 тижнів. Переможця визначили 8 липня 1940 року на Уемблі. «Вест Хем» мінімально обіграв «Блекберт». Вболівальники настільки любили футбол, що прийшли подивитися на матч не зважаючи на те, що була небезпека бомбардувань. Таких сміливців назбиралося 42300!
Німецькі літаки все частіше відвідували Британію, але клуби продовжували грати. Вінстон Черчччиль вважав, що футбол піднімає дух нації. І справді, робочим, воєнним та звичайним людям було потрібне психологічне розвантаження. А перемога улюбленої команди – приносила радісні емоції у ці надзвичайно похмурі часи.
Ті футболісти, які залишилися в тилу часто паралельно працювали у вугільних шахтах. Так, наприклад, гравець основи «Болтона» Нет Лофтгаус зумів поєднати обидва види діяльності. Дін Хейз у своїх спогадах згадує: «Субота шахтаря Лофтахауса виглядала так: підйом – 3:30, 4:40 – встигнути на трамвай до роботи, попереду 8-годинна зміна, далі був збір на тренування гра за «Болтон». Робота його фізично загартовувала».
У 1941 році був проведений Кубок Англії. У фіналі на очах 60 тисяч глядачів зійшлися «Перстон Норд Енд» та «Арсенал». У підсумку – нічия, тому матч було переграно. З другої спроби перевагу з рахунком 2:1 здобув «Престон Норд Енд».
У сезоні 1941/42 рр. чемпіоном країни став «Престон». Попереду була велика хвиля мобілізації, тому футболістів почали масово призивати. Така доля спіткала і зірку «Престона» – Тома Фінні. Гравця призвали у Королівський танковий корпус, з яким він воював у Північній Африці.
Проводилися і неофіційні міжнародні матчі. Так, наприклад, поєдинок між Англією та Шотландією зібрав на трибунах 78 тисяч вболівальників.
Все важче було підтримувати рівень футболу, адже найкращі кадри відправляли на фронт, стадіони через бомбардування були в аварійному стані або ж їх віддавали на потреби армії, проводити матчі було небезпечно, а вся увага була прикута до війни. Відроджувати футбол почали після війни, коли всі жахи закінчилися. Підростало нове покоління футболістів, адже багато гравців так і повернулися з війни
***
Як тільки я прочитав останнє слово, двері у квартиру відчинилися, а вже через декілька хвилин до мене на кухню повернувся дід Іван.
– Ну, що внучок, прочитав про свою Англію?
– Прочитав. Як багато у тебе інформації. Певне, ти все життя те збирав! – захоплено вигукнув. Я був гордий за діда, адже він з усюд по трішки нагромаджував всі ці знання. Береже пам’ять та історію.
– Є таке. Мені постійно присилають різні цікаві речі, хоча я вже давно не прошу про це, – він розсміявся. – Що ж я тобі хотів сказати? О, згадав. Я поки йшов до магазину, то подумав, що тобі буде цікаво послухати про тих футболістів, яких відправили у концтабір. В школі такого точно не розкажуть
– О, точно. Туди ж євреїв всіх завозили.
– Там були зібрані різні нації. Українців теж туди звозили. Ну що ж, з чого б то розпочати. Щоб тебе не заплутати, я розповів про все на прикладі одного табору в Чехії – «Терезин».
Вважається, що основними жителями таких сумнівних місцин були євреї. Так, їх там була більшість, але також туди відправляли і тих, які не змогли довести своє арійське походження, і тих, хто на окупованих територіях чинив супротив. Отак і назбиралися у «Терезині» чехи, євреї, німці, австрійці, нідерландці, поляки, угорці, данці, словаки, українці та росіяни. Намішали вінегрет.
Працівникам табору потрібні були якісь розваги. Одного разу головний дядько у таборі Генріх Гіммлер запропонував проводити футбольні чемпіонати, де гравцями були б ув’язнені. Ідею було втілено у життя. Нацистам настільки вона сподобалася, що вони навіть робили ставки на перемогу однієї чи іншої команди та навіть проводили трансфери. Кожен концентраційний табір хотів мати у себе в складі якнайбільше футбольних зірок.
Цікаво те, що навіть у таких умовах команди розділяли по національностям. Угорці не могли разом грати з поляками, українці з євреями і так далі.
У таборі нічого не було добровільно, навіть футбол був примусовим. Сказали грати – грай. Не хочеш? Віддам твоє тіло землі.
Футбольного поля як такого не було, грали матчі у дворі казарми, розмітку наносили фарбою, лиш ворота були справжні та арбітри професійні. Їм платили хороші гроші, тому вони не були проти судити навіть у концтаборі. Місцеві газети також залучали до дійства, щоб вони потім на своїх сторінках писали розбір матчів. Мовляв, дивіться, які ми класні, що навіть у таборі є спортивні змагання.
Хтось може сказати, що спортсменам було краще, адже вони отримували додатковий пайок з харчами і гарантію на життя. Так пайок був, але шанси вижити не збільшилися. Якщо твоя команда виграла – ти точно доживеш до ранку, а якщо ні… Ось тут починається справжнє пекло. Тренерами були офіцери. Ні, вони не продумували тактику на гру, а лиш слідкували за дисципліною. Під час матчу вони могли розстріляти тебе лиш за те, що ти повільно бігаєш чи віддав неточний пас. Найнебезпечніше було грати на позиції воротаря, бо після кожного пропущеного ти міг попрощатися з життям. Все залежало від настрою офіцерів.
За програш був ряд покарань:
- Вбивали «винуватців або ж винуватця» чи відправляли у інший концтабір;
- Призначали особливе тренування, де найгірший гравець був у ролі «живого м’яча». Есесівці вставали у коло, а всередину запускали футболіста. За свистком «винуватець» мав підбігати від нациста до нациста, а ті в свою чергу, били його. Це все закінчувалося, коли гравець падав на землю весь у крові.
1944 року у «Терезині» футбол закінчився, якщо це знущання можна було так назвати. Не відомо чому, але це трапилося після візиту інспекторів Червоного Хреста. 1 вересня відбувся останній матч.
– А що зробили з футболістами?
– Після від’їзду інспекторів більшість гравців вислали у інший табір з назвою «Освенцім» і там їх вбили.
– А коли табір звільнили радянські війська?
– Це сталося 9 травня 1945 року. Відомо, що через табір пройшло десь 150 тисяч людей. Замучили п’яту частину, а більшість відправили в «Освенцім», але там їх знищили у газових камерах. У таборі були не лише дорослі, а й діти та навіть немовлята, яких швидше за все знищили, адже нацистам такий тягар не був потрібний. У німців було два способи вбивства у таких таборах – розстріл та паління заживо.
Я не міг повірити у почуте. Як? Все це звучить як щось нереальне, яке відбулося десь у паралельному Всесвіті. Людство пережило страшні часи. Я навіть не знаю, що сказати.
Дідусь помітив мій шокований вираз обличчя, підійшов і обняв.
– Не найкращу тему ти обрав. Але це було і не можна забувати про такі періоди. Вони стануть для нас уроком. А тепер ходімо дивитися твоє АПЛ. Там вже якийсь матч почався.
Ми зробили собі ще одну порцію чаю і цього разу все ж з’їли печиво за переглядом поєдинку між «Челсі» та «Арсеналом». Тепер я почав дивитися по-іншому на футбол і радів, що Англія зуміла оговтатися і зробила собі одну із найцікавіших ліг у світі.
Історію переказала Софія Дорощук, спеціально для “Брутального Футболу”
