Павло Кушнєрук виходить на стежину війни з адептами величі всім відомого пенсіонера. Ніхто не сумнівається у знаковості Пеле, проте прискіпування до головних тез, пропагованих самим бразильцем, зайвим однозначно не буде.
Ми всі звикли до того, що Пеле — Король футболу. Цікаве інше: чому мало хто критикує це твердження? Не обов’язково з метою хейту, а заради з’ясування істини — чи дійсно бразилець є таким, яким його зазвичай сприймають маси?
Адже заявити, що “Пеле — best of the best” так само легко, як збігати в магаз по хліб. І це, як правило, завчена, усталена фраза на рівні моветону — готові побитися об заклад, що майже ніхто не бачив матчів у виконанні нападника. Можливо, у записі, серед класики чемпіонатів світу, але щоб цілеспрямовано?.. Ну, треба бути справжнім поціновувачем південноамериканського футболу, як умовний Роберто Моралес — пересічний “кузьмич”, швидше, віддасть перевагу Лізі чемпіонів, ніж перегляду всіляких колгоспів сорокарічної давнини.
Ми б не розпочинали цю тему, якби не нахабна поведінка Пеле. Дідуган занадто любить вигороджувати свою постать, коли йде мова, хто найкращий — він, Йохан Кройф, Дієґо Марадона, Ліонель Мессі, Кріштіану Роналду чи Льоха з сусідського під’їзду. Причому форварда відверто пече нижче спини — звичайно ж, у його дні трава була зеленішою! І неважливо, що кожна епоха, наповнена різноманітними “але”, мала відповідних героїв — всіх апріорі випереджав, випереджає та випереджатиме один виконавець. Логіка, гідна богів!
“Я кращий, ніж Мессі та Роналду. Більше такого гравця не буде”, — частенько лунає з вуст Пеле. Періодично бразилець змінює вектор думки, проте сенс один — нібито він би досі був у тренді.
Одразу наголосимо — безумовно, Едсон Арантіс ду Насіменту є культовим персонажем, медійною глибою, яка сформувала міф про непереможність Бразилії та дала поштовх популяризації гри мільйонів на просторах Північної Америки. Без Пеле навряд чи б хтось дізнався про “Нью-Йорк Космос” чи до МLS навідалися такі визнані зірки, як Франц Беккенбауер, Карлос Альберто Торрес, Джорджо Кіналья, Йохан Нескенс, Джордж Бест, Ґордон Бенкс, Пітер Бонетті, Йохан Кройф та інші. Хоча б за це спасибі. З іншого боку, не відхиляємося від наміченого курсу — як не крути, до Пеле є резонні зауваження.
Пеле — єдиний триразовий чемпіон світу?
Щодо Мундіалів 1958-го та 1970-го років немає зайвих питань — бразилець особисто підняв над головою заповітну “Ніку” (оновлений трофей, створений міланським скульптором Сільвіо Гассаніґою, вручається з 1974-го). Це важливий момент, тому що до 1978-го володарями нагороди вважалися безпосередні учасники фіналу. Зважаючи на те, що Пеле у 1962-му більшість форуму провів на лікарняному і не з’явився у вирішальному поєдинку з Чехословаччиною, то у його активі були лише дві перемоги.
Так тривало до листопаду 2007-го — тодішній президент ФІФА Зепп Блаттер виступив з ініціативою, суть якої полягала у врученні золотих медалей абсолютно всім футболістам, що входили до заявки країни-переможниці. Ця думка розколола суспільство — більшість нейтральних вболівальників сприйняла ідею, як подачку, буквально поблажку перед Пеле. Мовляв, такий крок був зроблений, щоб полоскотати его бразильця, автоматично зробити його унікальним.
Блаттер мотивував рішення торжеством спортивної справедливості, громадськість же не могла визначитися чи це дійсно так. Хіба адекватно — переписувати правила у повітрі? Подібне непорозуміння виникло у грудні 2016-го, коли “France Football” на папері “переглянув” список лауреатів “Золотого м’яча” — а давайте “віддамо” премію тим, хто не міг її отримати до 1995 року? Всі ж знають, що до певного часу вона не презентувалася неєвропейцям — першим у оновлений формат вписався неперевершений ліберієць Джордж Веа.
І пішло-поїхало — заголовки так і рясніли шок-контентом у стилі “Марадона відібрав “ЗМ” у Ігоря Бєланова”. У вологих мріях газетярів сам Пеле вмить став семиразовим тріумфатором. І от скажіть — це чи не расизм? Лише тому, що пропагована альтернатива одразу кинула тінь на досягнення Раймона Копа, Альфредо Ді Стефано, Луїса Суареса, Омара Сіворі, Лева Яшина, Денніса Лоу і Герда Мюллера. Це надзвичайно актуально і красномовно в умовах сьогодення — ви не помічали, що нова реальність, з якої струменем ллються агресивні фемінізм чи боротьба за права темношкірих, змушує виправдовуватися людей, які чверть чи півстоліття жили за іншими канонами? Не думайте, що ми відштовхнулися від теми; просто, зваживши “за” і “проти”, кивніть головою: ви досі вважаєте Пеле триразовим чемпіоном світу?
Чи був Пеле найкращим?
Гадаємо, ні. Цьому завадили різні причини — для прикладу годиться вищезгаданий ЧС-1962, де Пеле невдало вдарився у штангу та пошкодив ногу. Залишається здогадуватися, яким би він виглядав у оптимальній формі, проте наразі ми маємо сухий факт — всі лаври дісталися Ґаррінчі. Візьмемо ЧС-1966, де Бразилія не вийшла з групи і запустила челлендж “будь чемпіоном світу і обісрися” — Вісенте Феола не впорався з Угорщиною і Португалією, внаслідок чого обмежився третьою сходинкою.
Між іншим, після провалу на полях Англії Пеле встряв у психологічну яму та згодом оголосив про завершення міжнародної кар’єри. Новоспечений тренер Жуан Салдана (в інших джерелах — Жоан Салданья) переконав гравця здійснити камбек. Той послухався і, о диво, не став найкращим у кваліфікації ЧС-1970 — відзначився п’ятьма влучними пострілами, тоді як Тостао забив вдвічі більше. Яке неподобство! Та і в Мексиці Едсон був залежним — тільки завдяки Тостао (тодішній версії Андреса Іньєсти) зумів розкритися на повну і продемонструвати належний перформанс.
Коли ми переглядали статистику по бразильській першості, то від нерозуміння чухали потилицю — чекайте-чекайте, з 1959-го по 1974-й роки Пеле записав на рахунок 99 м’ячів? Чемпіонат Бразилії пережив різні пертурбації, бавився з форматами, але це не спростовує ключову думку
— якщо ти Король, то за будь-якої погоди повинен відповідати статусу. А не бути поза першою десяткою, на п’ятнадцятому місці! (рейтинг очолює Роберто Динаміт зі 190 “пушками”). Он Олег Блохін досі є недосяжним — Радянський Союз, звісно, помножився на нуль, однак 211 м’ячів у Вищій лізі викликають схвальне “гм”.
До речі, про 99 голів — такий же доробок у Андрія Ярмоленка в УПЛ. От тепер живіть з цією думкою. Якась маячня, фантастика, фейк, алогічний з існуванням коронавірусу та “зелених чоловічків” на Донбасі. “Вы всё врете! Пеле забил больше тысячи голов!” — і затріщала клавіатура.
Чи забив Пеле 1000 голів?
У жовтні 2019-го Кріштіану Роналду відвантажив 700-й гол у кар’єрі — постраждав Люксембург у відборі на Євро-2020. Чудовий привід перерахувати і оновити цифри, чи не так? Пеле присутній у списку, але не перший — займає третє місце з 767 м’ячами. Попереду розташувалися Ромаріо (772) і Йозеф Біцан — чехословацький мастодонт поклав 810 банок!
Це, ясна річ, якщо ми оперуємо показниками, зафіксованими на офіційному рівні — в уяві ж бразильця кількість його голів подолала міфічний рубіж з красивою стрічкою “1000” (1309). Ну чому ви не враховуєте товариські зустрічі? Виставкові поєдинки? Матчі з алконавтами у підворітні? За такої логіки кожен із нас може відкрити заліковий список і тішитися, немов дитинча на Новий рік.
Постскриптум
Ще раз підкреслимо — Пеле є великим. Але, як відомо, будь-яка медаль має дві сторони — без цього банально нікуди. Якщо це не переконує, змушує подивитися вище носа — що ж, гайда знищувати одмена в коментарях. Тим паче, це той самий, що “домахався” до “Ювентусу” і Андрія Шевченка після перемоги над Іспанією. Welcome!
