Черговий молодий та перспективний на “Брутальному Футболі”. У свої 20 років він вже встиг пограти за “Карпати” у Другій лізі та навіть виводив “зелено-білих” на поле із капітанською пов’язкою. Проте зовсім нещодавно цей футболіст підсилив клуб УПЛ – закарпатський “Минай”. Ігор Шевчук записав зі своїм товаришем душевну розмову, яка точно буде цікавою брутальній українській футбольній спільноті.
– Як минають твої перші збори з командою УПЛ?
– В Ужгороді ми виконували більше бігову роботу, а вже як приїхали до Туреччини, то тут тактика, стандарти, ігрові моменти. В принципі нічого такого особливого немає. Навантаження трішки відрізняється від моїх зборів з “Карпатами” U-19, але якоїсь великої різниці не бачу. Ми дуже багато матчів зіграли, граємо різними тактиками. В дублі “Карпат” чи U-19 ми грали там двома тактиками всього лиш. А тут на кожен поєдинок все інше. Багато нової інформації, дуже цікаво це для мене. Чим більше я отримую тактики та інфи, тим більше я прогресую.
– Як відсвяткували день народження Кополовця?
– Привітали його на вечері і плюс до того – на футбольному полі нашим традиційним коридором, таким хорошим. Нічого не пили, хіба ввечері Кобін дозволив келих вина, то це був максимум.
– Скільки часу ти був на перегляді в “Минаї”?
– П‘ять днів. Після гри з “Кішвардою” мені вже сказали, що я буду в “Минаї”. Лише потрібно було вирішити питання з компенсацією із “Карпатами”. Я ж пішов вільним агентом, контракт завершився. Але компенсація за виховання залишилась. Ми зібрались 11-го січня, пройшли медогляд, тренувались, зіграли гру та мені сказали, що розраховують на мене. Однак для початку треба було вирішити питання з “Карпатами”. Я до останнього моменту не знав чи я поїду на збори. Добре те, що все добре завершилось.
– Ти будеш грати за основну команду чи тебе підписали більше під U-21?
– За основну команду. Тому що я зараз із ними на зборах. Мені говорили, що підписують мене під першу команду. Але я не знаю, як далі буде, тут дуже багато людей на моїй позиції, в центрі поля. Усі старші, а я наймолодший з цього амплуа. Можливо, буду грати якісь матчі за дубль. Підписували мене в першу команду, тому що я зараз на зборах саме з ними. В мене немає конкурентів, я можу зіграти і в опорній зоні, і в центрі, і атакувальним хавою. Когось одного не можу виділити.
– Як тебе кличуть в команді?
– Орест або Панчишин. Поки що нічого не придумали, слава Богу (сміється – прим.). В мене взагалі ніколи не було ніяких прізвиськ.
– Кого знав з гравців “Минаю” ще до переходу?
– Особисто? Взагалі нікого. Це був найгірший момент. Коли приїхав у “Минай” на медогляд, то я прийшов і взагалі нікого не знаю. Маю на увазі особисто. Був один малий, який ще з нами в “Карпатах” тренувався літом. Це один кого я плюс-мінус знав, привітався з ним. Решта футболістів не знав. Тому було трішки некомфортно, нікого не знаєш в перші дні, нова команда, новий тренер. Це було важко, але тиждень часу тренувався, тож познайомився з усіма. Всі нормальні пацани, все добре. Найбільше спілкуюсь зараз із Рустемом Ахмедзадем. Це хлопець 2000-го року, молодий, то ми відразу з ним подружились. На базі разом жили, в одній кімнаті та зараз на зборах теж. А так в принципі більш з молодими спілкуємось. Хоча з старшими робочі моменти теж можемо обговорити, вони завжди допоможуть і підкажуть.
– Що там Мілевський?
– Мілевський – топ! Що тебе найбільше цікавить? Все? Чесно, то в перший раз було некомфортно. Блін, це ж Мілевський! Ми в готелі жили разом, коли тільки приїхали, на медогляд разом їхали. Я собі навіть уявити ніколи не міг, що буду грати з ним в одній команді. Людина майже вдвічі старша від мене, в “Динамо” тоді запалював. Але як бачиш все реально в нашому житті. Мілевський – дуже сильний футболіст, робота з м’ячем і все решта. Міля дійсно топ! Як людина теж, він завжди щось покаже чи розкаже, якщо щось неправильно зробиш. Плюс Артем емоційний, вже 36 років і ще досі не згас до футболу, він далі ним живе.
– Хто найбільше посприяв твоєму переходу в “Минай”?
– Ну як тобі сказати… Що означає посприяв? Дивись, я вирішував питання по компенсації з “Карпатами”. На перегляд мене запросив хороший знайомий Кополовця, він зарішав мені це. Я його теж знаю, мені телефонували та говорили, що є можливість поїхати на перегляд в “Минай”. Я казав, що ще подумаю, бо мав ще два варіанти. Згодом я обрав клуб із Закарпаття. Тому можна сказати, що наш з Кополовцем спільний знайомий найбільше посприяв моєму переходу в “Минай”. По-друге, все залежало від мене. Я приїхав сюди й мене ніхто відразу не забирав з руками і ногами. Я сам посприяв своєму переходу, тому що зумів показати себе якнайкраще, це другий момент. Третє – це компенсація. Тут посприяли мої батьки, адже ми з ними заплатили ту суму, яка була потрібна. Я дуже вдячний їм за це, вони зробили все, щоб я прогресував і розвивався у майбутньому. Точну суму я називати не буду. “Минай” не був готовий за мене заплатити такі гроші, бо я молодий гравець. Це будь-яка команда би не платила. А “Карпати” безкоштовно відпускати не хотіли та й суму не дуже там зменшували. Тому дійсно, дуже дякую, батькам, що вони мені помогли!
– Чому ти пішов з “Карпат”? Не віриш в цей проєкт?
– Чому я пішов з “Карпат”… По-перше, я не бачу ніяких перспектив у цій команді, в якій я знаходився. Я думаю, що всі прекрасно знають і розуміють, що через пів року цих “Карпат” не буде і залишатись на тих умовах, що мені пропонували, то не дуже хотілось. “Карпати” йдуть на останньому місці в Другій лізі та команду свідомо топлять керівники клубу. Я більше вірю в проєкт, де головним тренером є Андрій Тлумак, ніж в те, що зараз будує Смалійчук. Хоча підтримую тих хлопців, які там грають, це мої хороші друзі. Я хотів змінити обстановку, поїхати зі Львова. Так, я міг залишитись в “Карпатах”, жити собі у Львові, гуляти з друзями, відпочивати. Я всіх знаю, граю в Другій лізі, це була така зону комфорту, та я хотів з неї вийти. Зі мною розрахувались повністю. Натомість вони на мене дуже образились. Через те, що я не хотів залишитись в команді до літа. Я відмовився, пояснив свою позицію, перспектив немає, умови погані. Керівництво ніяк не сприяло для того, щоб я залишився. Коли я прийшов забирати документи, то вони говорили зі мною так, ніби я їх кинув. Зробили з мене якогось зрадника. Тому що “типа важкий момент”, ну це чесно смішно.
– Опинившись перед Смалійчуком, щоб ти йому сказав?
– Хм… Дуже хороше запитання. Напевно, нічого йому би не сказав. Щоб змінилося від цього?
– Багато ексгравців “Карпат” забрав до себе “Рух”. Чому ти там не опинився?
– До мене ніхто не телефонував, це по-перше. До інших гравців дзвониив, здається, Дедишин, генеральний директор “Руху”. Влітку максимум мені один агент сказав, що є варіант з “Рухом”, але пропозиції від них не було і не факт, що я би погодився, якби мене запрошували. Тому що туди пішло багато наших, а я хотів зміни обстановки і оточення.
– Львів – це тільки “Карпати”?
– Для мене так. Головний клуб Львова – це “Карпати”, а не ФК “Львів” чи “Рух”.
– Якщо я не помиляюсь, твій рідний брат у структурі “Львова”, принципового суперника “Карпат” , часто сварились через це?
– Так, він у структурі “Львова”. Ми з ним взагалі через це не сварились. Він був у структурі “Карпат”, рік чи два, здається. Згодом пішов, перебував певний період вдома. Потім йому зателефонували зі “Львова”, то я його тільки підтримав, там теж непогана академія. Зараз він гравець U-17, але вже залучається до U-19, навіть гол забив, у нього там вірять, а це добре. Максимум – це я його іноді травлю, там “фекал” чи ще щось. Він там якусь кофту одягнув, а я кажу, щоб зняв її та даю йому свою карпатівську, мов, одягни нормальну. Але це все жарти, звісно. Ніколи ніяких сварок в мене з ним не було через це. Ми з ним в дуже близьких відносинах, завжди спілкуємось. Я хочу лише, щоб він прогресував і розвивався. А в якому клубі він буде це робити, то мені без різниці.
– Чому взагалі ти залишився влітку у структурі львівських “Карпат”, а не пішов у Галич, де тренер Гнатів, з яким ти дуже добре знайомий?
– Я не хотів йти в Галич, бо, по-перше, я не вірю в цей проєкт, бо не вірю цим керівникам. Вони купу раз обманювали, коли ще я був у “Карпатах”. Я не знаю, як йому взагалі якісь вболівальники ще вірять. По-друге, із львівськими “Карпатами” в мене був контракт ще пів року, а в Галичі пропонували мінімум на рік підписувати. А я ще влітку чітко знав, що хочу піти. По-третє, ну так, для мене особисто Роман Гнатів – дуже хороший тренер і той футбол, який він пропагує, то мені дуже до вподоби. Тут питань немає. Але ці два фактори, яких я назвав вище, просто переважили. Ну і плюс в мене не було якоїсь особистої розмови з Гнатівим за те, щоб я переходив у Галич. Та й взагалі не знаю, чи вона би щось змінила.
– Які основні причини провалу “Карпат” у осінній частині Другої ліги?
– Причин багато. Немає якоїсь однієї. Були різні моменти. Перше – найголовніше, то це наша молодість. Я був найстарший гравець у команді, а мені 20 років. Якщо ти бачив матчі, то 70-80% ми контролювали гру, створювали моменти, перебували з м’ячем. Натомість команди, які були з досвідом, перетерпіли ці хвилини і просто реалізували практично кожну свою нагоду. Програвали силову боротьбу, пропускали зі стандартів. Звісно, що важко. Коли ти стоїш 175 см, а приходить чудак двометровий і важить 100 кілограм – як його втримати і зловити? Друге – це поля. Вони у жахливому стані! Ми тренувались на старій базі в Брюховичах. Це просто провал, город. За полем там не дивились і нічого не робили. Плюс незрозуміла ситуація із завданнями. В нас їх не було. Керівництво говорило, щоб ми просто виходили і грали. Так собі момент, правда? Тренерський штаб, футболісти хотіли вигравати, ми робили все можливе, що від нас залежить. Не було такого, що ми програли і раділи цьому. Я не знімаю з нас провини. Що там поле погане, м’яч круглий і ми такі хороші. Ні, звісно, що були моменти, коли ми просто погано грали. Тут з себе ніхто вини не знімає.
– Що взагалі відчуває футболіст, який у 20 років стає капітаном професійної команди у Другій Лізі?
– Звичайно, що це дуже приємно, тим більше “Карпат”. Бути капітаном – це відповідальність, ти маєш бути лідером на футбольному полі та в житті також. Підтримати, коли треба “напхати”. Ось такі відчуття в мене були, відповідальність плюс приємність.
– Чому саме ти був кепом “Карпат”?
– Я не знаю. Це тренерський штаб так вирішив в принципі. Я можу лише їм подякувати за довіру, що вибрали саме мене. Вася Руніч теж був капітаном, коли я не грав матчі, але потім він перейшов у “Рух”.
– Ти вісім років провів у цій структурі. Пригадай якусь трешову історію.
– Не знаю чи це трешова історія, але є така. В десятому класі на зимовому кубку, ще коли я грав за УФК “Карпати”. Ми дійшли до фіналу, вигравали 1:0 весь матч, проводили дуже хорошу гру, а потім пропустили на 90 і на 90+ та в результаті програли 2:1. Це було дуже прикро, ми були близькі до того, щоб взяти кубок і обіграти “Динамо”. Не знаю, чи це трешова історія, але ти запитав, то це перше, що на думку прийшло.
– Якби у тебе був вибір де продовжити кар’єру, в “Динамо” чи “Шахті”. Щоб ти обрав і чому?
– (Сміється – прим.). Ну я зараз скажу, що “Динамо”, а перейду до “Шахтаря”, то потім з мене будуть тролити. Але якщо дійсно сказати чесно, то це київське “Динамо”. Це все-таки більш історичний клуб і його люблять на Західній Україні. Якщо обирати між “Реалом” і “Барсою”, то “Реал”. Тут в мене є чіткі два пріоритети. Хоча “Шахтар” за стилем гри мені зараз подобається більше, ніж “Динамо”. Вони наразі набагато сильніші, ніж кияни. Я фанат київського клубу, але можу це визнати. Якщо Ліга Європи чи ще щось, то я підтримую “Шахту”, бо це український клуб. Тому можна сказати, що різниці переходити немає куди, я не маю нічого проти донецького “Шахтаря”.
– В Європі дебютують у вищах лігах в 16-17 років. В Україні переважно 19-20. Чому така різниця?
– Тренери бояться довіряти молоді. Не випускають їх на якийсь там матч. Від цього багато чого залежить. У нас 20 років, то він ще молодий, перспективний і ще буде грати. А в Європі Голланд, Санчо і так далі, але грають. В чому проблема? В тому, що їх у певному віці, у 17-18 років пустили до першої команди. Вони тренувались з ними, кожного дня відчували себе впевненіше і зуміли реалізувати свій шанс. А в нас 20 років, то кажуть, що ще своє пограє, просто бояться тренери, але не всі. Ось в Каштру скільки молодих футболістів грає, все залежить від наставника.
– Ти класно виконуєш штрафні удари. Як ти цього навчився?
– Після тренування. Я жив на базі в “Карпатах”, тому часу було достатньо. Львівські їхали додому, а я міг піти на поле ввечері після тренування, бив штрафні. Мабуть, тільки так. Щоб добре виконувати, то треба працювати над цим дуже сильно. Просто так, то нічого не буде. Хіба один раз залетить чисто випадково і все. Тому лише наполегливою працею можна досягти успіхів.
– Твоя позиція на полі – центр хав. Якими функціями має володіти гравець твого амплуа?
– Для кожного тренера є певні функції. Хтось хоче опорного, щоб забирав, як собака. Якщо тренеру потрібно більше під контроль м’яча, то це вже інший футболіст. Є різні гравці, ідеальних немає. У кожного свої сильні та слабкі сторони. На мою думку, то це потрібно вдало бачити поле й приймати правильні рішення.
– Якому тренеру ти вдячний найбільше?
– Немає якогось такого одного тренера, кому я міг би подякувати. В першу чергу, через кого почалась моя кар’єра футбольна. Мій тато і дядько дуже люблять футбол, саме батько відвів мене на цей гурток. Плюс, якщо вже так нормально тренуватись, ходити на футбол, то я вдячний Зіновію Михайловичу Пісюрі, це з Новояворівську. Згодом дуже великий вплив на моє життя мав Володимир Несторович Вільчинський з УФК, Він формував нас, як людей і футболістів. Нас виховували порядними людьми, а не лише гравцями. Ну і другий тренер, який був з Несторовичем, то це Іван Богданович Павлюх. Потім перший рік в Ю-19, то це Андрій Тлумак. Для мене особисто, то це дуже хороший тренер. Він живе футболом, робить все для команди. І Андрія Сапугу теж відзначу, це його помічник. Після них був Роман Михайлович Гнатів, футбол, якого мені дуже імпонує. Він теж мав великий вплив на мою кар’єру. Ну і Вовчук з Толочком теж багато чого для мене зробили, хотів би їм теж подякувати. Загалом вдячний усім людям, кухарям, прибиральницям, персоналу, журналістам, вони всі вкладають свій труд до кожної перемоги команди.
– Що ти найбільше ненавидиш в житті?
– Ось це в тебе питання, звісно… (сміється – прим). Важко сказати… Я не люблю програвати взагалі в житті. Не тільки у футболі.
– За який вчинок ти шкодуєш найбільше?
– Мені немає за що шкодувати. Я вважаю, що якщо так сталось, то значить, так мало бути. Кожен поганий момент робить мене сильнішим. Потрібно просто робити правильні висновки і рухатись далі.
– Якби в тебе була машина часу, куди би ти хотів відправитись: у майбутнє чи минуле?
– Минуле вже було, тому напевно у майбутнє. Цікаво, якби далі розвивались події. Але все ж таки, мабуть потрібно поступово робити кроки і не забігати вперед, тому нікуди. Все що було, то класно. А що буде далі, для чого мені? Подивитись, що буде далі та повернутись назад, навіщо так.
– Розкажи про свою сім’ю. Чим займаються твої батьки?
– В мене батьки працюють в школі. Мама педагогом-організатором, а тато вчить фізкультуру. Проста сім’я взагалі. Молодший брат про якого ми вже сьогодні раніше говорили теж займається футболом. Тато дуже любить футбол, мама також. Два сина футболісти. Всі виїзди, їсти в дорогу, речі попрати, вона все зробить. Мені дуже пощастило із сім’єю, я пишаюсь нею та беру приклад. Я взагалі вдячний кожній близькій людині, яка знаходиться поруч зі мною. Загалом по житті мені трапляються хороші люди. Мене оточують тільки хороші й щирі люди, яких я люблю і беру з них приклад.
– В тебе є дівчина. Ви п’ять років разом. Коли весілля?
– (Сміється – прим.). П’ять років разом, так. Весілля…Ми дуже відкрито про це говоримо. Тому скажу те, що ми думаємо. Поки не плануємо цього. Ну, одружимось ми і що? А що далі? Я студент, вона студентка. Плюс там футбол, кар’єра, переїзди. А що зміниться, якщо ми одружимось? Штамп в паспорті хіба що, і то я не знаю чи його зараз ставлять. Нічого не зміниться, тому весілля не скоро.
– Як познайомились з нею?
– Ми навчались у одній школі, в УФК. Вона гімнастка, а я футболіст. Зв’язочка працює, знаєш. Гімнастка плюс футболіст (сміється – прим.). Дівчина була в 9-му класі, а я в 10-му. Якось їй написав у інтернеті. спілкувались і якось так все закрутилось.
– Як взагалі вважаєш, одружуватися в 20 років – це нормально?
– Я не знаю, мені здається, що це індивідуально все. Комусь в 20 років нормально, комусь в 25, дехто в 30 каже, що йому ще рано і він ще не готовий. Хто коли хоче, тоді одружується. Якщо чудак вважає, що він може, хоче, то чого ні.
– Традиція БФ: розкажи брутальний анекдот або історію.
– Я готувався до цього. Але не до брутального, а до вульгарного (сміється – прим.).
