Розповідаємо про тих, хто не виграв жодного трофею в кар’єрі.
Гаррі Кейн — пискля. Вже який тиждень нападник ниє: пора змінювати клуб заради трофеїв. “Своє майбутнє я вирішу сам, а не Леві”, — заявив він у травневій розмові з Гаррі Невіллом. Ця ж риторика стосується національної команди: “Якщо я закінчу кар’єру, не вигравши трофей зі збірною Англії, це буде провал”. На свою біду, Гаррі вчинив дві фатальні помилки: народився англійцем, через що вимушений виступати за нікчемну збірну, та в 2018-му підписав шестирічний контракт з “Тоттенгемом”.
Наче тепер керівництву лондонців не плювати на душевні переживання футболіста — Даніель Леві ще й не таких обламував. Якщо цьому єврею вдалося висмоктати всі соки з сера Алекса Ферґюсона під час продажу деревини (красно перепрошуємо, Дімітара Бербатова) за 38 мільйонів євро, то у Кейна тупо немає жодного шансу.
Так, Гаррі не може чимось похвалитися, окрім персональних рекордів (доказав, що не гравець одного сезону і вже це добре). Але він не єдиний, кому не всміхається доля. Між іншим, на все свій час: наприклад, цьогоріч трофейної цнотливості позбулися Раджа Наїнґґолан, який заочно став чемпіоном Італії з “Інтером”, незламний Іньякі Вільямс (вітаємо з Суперкубком Іспанії) та Яннік Феррейра Карраско (бельгійцю приписують кубок ЛЄ 2017/18), але в нього відсутня медаль; давати її за 31 хвилину — серйозно?).
Щоб Кейн не сумував, ми вирішили підібрати йому компанію з таких же “щасливчиків”. Одразу наголосимо: ми не враховуємо медалі, взяті внаслідок підвищення в класі, оскільки вони не є мірилом якості, а лише проміжним етапом на шляху до чогось більшого. Сподіваємося, не треба пояснювати, чому перемога в умовній Другій Бундеслізі не здатна стати в один ряд із загальнонаціональним тріумфом. Розібралися? Ну, тоді погнали.
Антоніо Ді Натале
Чемпіонат Європи, фінал: 2012
В 2010-му Антоніо Ді Натале міг поповнити ряди туринського “Ювентусу”. “Стара синьйора” каламутила воду, трансфер залежав від продажу Дієґо, тож італієць махнув рукою. Через десять років він дав коментар з приводу нереалізованої угоди:
“Я відчував себе добре в Удіне. Я, моя сім’я. Якби я прийняв пропозицію “Ювентусу”, очевидно, що моє життя змінилося б. Але я не думаю про те, в який бік би воно змінилося, в кращий або гірший. Я міг би забити 300 голів замість 209-ти, але хіба ви не думаєте про щастя? Бути щасливим — моє головне правило, і я намагаюся прищепити цю думку своїм дітям”.
В італійців є така властивість — сидіти на одному місці. Якби Ді Натале був вихованцем “Удінезе”, тоді б взагалі не виникло ніяких питань. На Апеннінах існує спеціальне поняття — “бандьєра”, себто футболіст, який присвятив кар’єру одному клубу. Антоніо не став умовним Паоло Мальдіні чи Франческо Тотті, адже до середини нульових бігав за “Емполі”, однак його прив’язаність до “маленьких зебр” просто вражала. Виявляється, жертвувати трофеями легко: головне, щоб була поряд родина і в комфорті.
Свідомий вибір окупився шаленими особистими показниками: Антоніо зовсім трохи не дотягнув до п’ятірки найкращих голеадорів Серії A. Цифра “209” — чудова, але на обрії майоріли досяжні Жозе Алтафіні та Джузеппе Меацца (у обох — по 216). Треба казати, хто забив найбільше у футболці “Удінезе”? В двох сезонах поспіль (2009/10, 2010/11) Ді Натале “божив”, поклав 29 та 28 м’ячів відповідно, завдяки чому обставив цілу купу не менш класних, проте давно титулованих конкурентів.
До речі, на Євро-2012 Антоніо став єдиним, хто засмутив збірну Іспанії — опісля “фурія роха” не пропускала і спокійнесенько тріумфувала в Києві. Легенда? Звичайно!
Штефан Кіслінґ
Кубок Німеччини, фінал: 2008/09
Бундесліга, друге місце: 2010/11
Чемпіонат світу, третє місце: 2010
Захищати кольори Неверкузену — кепська справа. Але якщо хтось скаже, що Штефан Кіслінґ — ніхто, ми не обіцяємо, що втримаємо себе в руках. На хвилиночку, німець є найкращим голеадором Бундесліги 2012/13 — його 25 м’ячів залишили позаду таких дядьків, як Роберт Левандовський (24) та Маріо Манджукіч (15). В кубку Німеччини 2014/15 випускник академії “Нюрнберга” теж справив гарне враження, щоправда, його 6-ти влучних пострілів не вистачило для того, щоб подолати бодай чвертьфінал турніру.
Рахуємо далі: Кіслінґ зі 144 “банками” посідає сімнадцяту сходинку в бомбардирському заліку Бундесліги за весь час існування першості. Що непогано: цього вистачило, щоб обігнати мастодонтів типу Уве Зеелера, Горста Грубеша, Руді Феллера чи Мірослава Клозе. І це ж ще ми не говорили про досягнення, зафіксовані всередині “Баєру” — там Штефан є не менш знаковою одиницею, другим страйкером в історії “фармацевтів” (162).
Загалом центрфорварду є чим пишатися. Шкода, що увесь цей доробок не трансформувався у щось вартісне: в 2009-му Кіслінґ змарнував нагоду у фіналі національного кубка (всі лаври дісталися бременському “Вердеру”), а в розіграші 2010/11 став срібним призером чемпіонату (леверкузенці накопичили 68 очок, однак відчепилися від дортмундської “Боруссії” на 7 пунктів).
Зі збірною у Кіслінґа сформувалися “особливі” відносини — все через обопільну неприязнь між ним та Йоахімом Львом. В 2010-му тренеру “маншафт” ледь не силоміць нав’язали нападника, в 2014-му любитель понюхати причандали на людях був більш категоричним і відмовився брати Штефана на бразильський Мундіаль. Ну, а що? Клозе — ван лав. З іншого боку, в подальшому питання відпали — Льов став чемпіоном світу.
Лейтон Бейнс
Кубок англійської ліги, фінал: 2005/06
Кубок Англії, фінал: 2008/09
Якби Лейтон Бейнс не рефлексував, то його кар’єра склалася б помітно краще. Ну, правда: на початку десятих англієць задав надзвичайно високу планку, увійшов до складу збірної Англії та завдяки ігровим якостям встановив кілька помітних рекордів — наприклад, став першим захисником в історії АПЛ, який віддав 50 результативних передач (у підсумку їх 60).
Всі очікували, що фулбек здійснить крок вперед та приєднається до “Манчестер Юнайтед” — в 2013-му “манкуніанців” очолив Девід Моєс, після чого одразу наполіг на придбанні Маруана Феллаїні та нашого героя. Бельгієць перебрався на “Олд Траффорд”, а от Бейнс — ні. Побоявся вийти з зони комфорту? Все набагато складніше: Лейтон вважав себе недостатньо хорошим для такого клубу, тож вирішив не ризикувати. Проблеми психологічного характеру, нетвереза оцінка особистості і можливостей — це вам не жарти. Не смійтеся, у того ж Андре Гомеша з переходом в “Барселону” почалися панічні атаки — настільки сильно він сумнівався у власних здібностях.
Хто знає, як би себе відчував Лейтон, якщо б у 2006-му виграв Кубок англійської ліги — по ходу дистанції “Віґан” вибив “Ньюкасл Юнайтед” та “Арсенал”, а от сил на “Манчестер Юнайтед” не вистачило (0:4). В 2009-му оборонець знову змагався за нагороду, однак у фіналі кубка Англії переконливіше виглядав “Челсі” — на гол Луї Саа (за іронією долі, француз був одним із тих, хто завадив Лейтону взяти чашку три роки тому) відповіли Дідьє Дроґба та Френк Лемпард. Дідько.
Дімітрі Паєт
Чемпіонат Європи, фінал: 2016
Ліга Європи, фінал: 2017/18
Дімітрі Паєт — суцільне невезіння. В 2011-му лівий вінґер покинув “Сент-Етьєн”, а через два сезони “святі” оформили перший трофей з 2004 року — Кубок французької ліги. Здавалося б, виконавець пішов на підвищення (“Лілль” якраз був чемпіоном країни), втім, зовсім скоро настала ера “Парі Сен-Жермен”, яка поклала смачну крапку його починанням у стані “догів” та під час першого приходу в “Марсель”. “Вест Гем”? “Молотобійцям”, з якими Паєт попрощався не найкращим чином, так далеко до чогось конкретного, що Олегу Блохіну з його легендарними польотами на Місяць і не снилося.
В 2016-му Дімітрі став частиною домашнього Євро, проте обмежився облизнем (і лавиною хейтерів, які ревно відреагували на травму Кріштіану Роналду). В кампанії 2017/18 універсал дістався до вирішальної стадії Ліги Європи та вкотре сів у калюжу — “Марсель” об’єктивно не дотягував до рівня, запропонованого мадридським “Атлетіко”, та поступився 0:3.
Прикол в тому, що Паєт залишився й без поїздки на чемпіонат світу в Росії, оскільки травмував стегно у матчі з “матрацниками”. А от Бенжамен Менді (ледь не інвалід з “Манчестер Сіті”, який впродовж розіграшу 2017/18 провів на полі 496 хвилин) на Мундіалі побував. Синку, а що ти знаєш про біль?
Марк Нобл
Чемпіонат Європи U-19: 2005
Чемпіонат Європи U-21: 2009
Тю, який Марк Нобл? Капітан “Вест Гема” крутий стабільністю: в січні 2020-го він встановив унікальний рекорд англійської Прем’єр-ліги, відзначившись м’ячем в чотирнадцятому сезоні поспіль (прикро, що цьогоріч не пощастило). О’кей. В квітні того ж року центрхав знову з’явився на шпальтах газет: 11 числа “молотобійці” здолали “Лестер” 3:2, а Нобл подолав рубіж у 400 матчів, проведених на просторах АПЛ. Фішка в тому, що він це зробив за одну команду (були періоди в Чемпіоншипі, плюс, оренди до “Галл Сіті” та “Іпсвіч Таун”), внаслідок чого увійшов до списку обраних: склав компанію Гаррі Невіллу, Френку Лемпарду, Джону Террі, Полу Скоулзу, Стівену Джеррарду, Джеймі Каррагеру та Раяну Ґіґґзу.
Нє, це ж Марк Нобл! Кому він треба? Ви впевнені? В 2006-му по Марка приїхав сер Алекс Ферґюсон. Причина вагома: шотландець шукав підсилення в лінію півзахисту, гідну альтернативу, схожу на Майкла Карріка. “Тоттенгем” крутив носом, Леві влаштував торги і на певний час Ферґі згорнув перемовини зі “шпорами”. Натомість керманич “Манчестер Юнайтед” домовився з “Вест Гемом”, клуб дав добро на оформлення паперів, проте тут вже наперекір пішов Нобл: мовляв, люблю Лондон і не можу без улюблених кольорів. Чи не варта така позиція поваги?
Що цікаво, свій перший трофей Нобл міг виграти з молодіжною збірною. На Євро-2005 U-19 “левенят” на лопатки поклала Франція, в 2009-му Марк з’явився у складі U-21, проте чемпіонами стали німці. Що за?..
Гм, Кейне, якщо що, тобі не треба побиватися. Дивись, які славні рєбята. І навіть гідніші: якщо викреслити Паєта, то решта ніколи не вила про медалі і не наштовхувала на думки щодо меншовартості. Хтось зберігає обличчя, а хтось грає в “Тоттенгемі” — клубі, який повірив, що він топ.
