2021-й майже добіг кінця. В такі моменти, як правило, всі підбивають підсумки.
Ми ж поговоримо про сумне, але дійсно необхідне — пом’янемо тих, кого не стало впродовж року. В 2020-му “Брутальний Футбол” писав матеріал на аналогічну тему і вважає правильним повторитися. Тут не гріх.
Колін Белл (26 лютого 1946 — 5 січня 2021 року)
Колін Белл присвятив “Манчестер Сіті” тринадцять сезонів. Універсальний півзахисник був тим, хто здатний робити кардинальну різницю — його сумлінність, талант і працелюбність допомогли “містянам” поступово вийти на провідні ролі в чемпіонаті Англії. Треба зазначити, що в 60-х Манчестер носив червоні кольори (тріо Чарльтон-Лоу-Бест закохало в себе весь світ і в 1968-му привезло на “Олд Траффорд” Кубок європейських чемпіонів).
Тим не менш, Белл перевернув шахівницю — якраз таки в 1968-му привів “Ман Сіті” до чемпіонства Першого дивізіону; згодом добився перемог у Кубку Англії, двох Кубках англійської ліги і Кубку володарів кубків-1970. Шик! Попри багатомільйонні придбання, зроблені в епоху шейхів, Колін залишається вагомою фігурою в житті клубу. На хвилиночку, він входить до п’ятірки виконавців, які провели та забили найбільше поєдинків (501) і голів (153) відповідно у блакитній футболці.
Володимир Нечаєв (4 серпня 1950 — 3 травня 2021 року)
Одеський “Чорноморець” часто асоціюють з Семеном Альтманом, Леонідом Буряком та Ігорем Бєлановим, однак першою людиною в клубі слід вважати Володимира Нечаєва. Правий захисник вірою та правдою служив “морякам”, капітанив, є четвертим гвардійцем в історії команди (285 поєдинків).
Ним цікавилося “Динамо” епохи “діда” Маслова, запрошували в “Болонью” (на кону — 45 тисяч доларів!), але з берегів Чорного моря ні ногою. Зрештою любов окупилася — в 1974-му “Чорноморець” оформив бронзові медалі СРСР та кваліфікувався до Кубка УЄФА, де дав бій італійському “Лаціо”. Вдома все пройшло, немов по маслу (1:0 на нашу користь), однак в Римі ситуація, на жаль, вийшла з-під контролю — прикрий програш 0:3.
В момент проходження військової служби Володимир Вікторович мав захищати кольори московського ЦСКА, але й тут знайшов вихід — залишився в одеському СКА. Єдиним винятком стала поїздка до “Пахтакору”, але тут гріх щось казати — в 1979-му гравці загинули у авіакатастрофі, і Нечаєв відгукнувся на поклик допомоги. Тренував, пробував свої сили в Україні, Росії, Білорусі.
Олександр Чубаров (28 квітня 1943 — 18 травня 2021 року)
Олександра Чубарова знають в якості адміністратора “Динамо”, але це не єдина посада, яку він обіймав. По-перше, Олександр Федорович певний час курував ДЮСШ (одним із його вихованців є Олександр Шовковський), по-друге, тримав міцний зв’язок з футболістами (наприклад, переконав Ігоря Добровольського змінити молдовську “Ністру” на “Динамо”, що високо оцінив Лобановський).
А ще Чубаров тренував жіночий склад “біло-синіх”, виграв чемпіонат і національний кубок. Прикметно, що однією з гравчинь була Наталія Рачинська, відома бокова арбітриня, що входила до бригади Катерина Монзуль.
Герд Мюллер (3 листопада 1945 — 15 серпня 2021 року)
Герд Мюллер — титан. Легендарний форвард залишив гігантський відбиток в історії німецького футболу: здобув усі можливі трофеї з “Баварією” (наголосимо, що Суперкубок Німеччини був заснований в 1987-му), тріумфував на чемпіонаті Європи та світу, а також отримав “Золотий м‘яч”.
Автор багатьох індивідуальних рекордів, головним з яких є звання найкращого бомбардира в історії Бундесліги (365 м’ячів). Роберт Левандовський в перспективі може наздогнати (296 влучних пострілів), однак це аніскільки не применшить досягнення метра.
Шкода, що позафутбольне життя Мюллера не склалося: по завершенні кар‘єри він депресував та безбожно пиячив (зрештою це позначилося на здоров‘ї). В 90-х екснападник ледь не дійшов до ручки та про нього, на щастя, подбала “Баварія” — вилікувала від алкогольної залежності і надала роботу.
В 2014-му Герд зізнався, що хворіє прогресуючим синдромом Альцгеймера. Через рік він вже не вставав з інвалідного візка і все менше впізнавав людей, а згодом був переведений до будинку престарілих. Фактично останні 6 років Мюллер повільно помирав, поки це не сталося в реальності.
Джиммі Ґрівз (20 лютого 1940 — 19 вересня 2021 року)
Джиммі Ґрівз був одним із ключових персонажів 60-х-70-х років на Туманному Альбіоні. Природній талант, поєднаний з інстинктом вбивці, перетворив англійця на гольову машину. Нападник шість разів очолив бомбардирський список Першого дивізіону та досі утримує перший рядок за кількістю м’ячів, забитих за увесь час існування англійського професійного футболу (357).
Персональні здобутки вплинули на загальноклубне становище — якщо в “Челсі” Ґрівз упіймав облизня, то от “Тоттенгем” зробив “Тоттенгемом” здорової людини. “Шпори” виграли два Кубка Англії, стільки ж Суперкубків, а головною окрасою послужив тріумф в Кубку володарів кубків (1962/63) — у фіналі проти мадридського “Атлетіко” Ґрівз відвантажив дубль і довів справу до принизливих 5:1 на користь лондонців.
Втім, не обійшлося без ложки дьогтю — Джиммі пережив особисту трагедію, залишившись на лаві запасних у вирішальному матчі домашнього Мундіалю-1966. Що тут такого? Ну, на той момент чемпіонами вважалися лише безпосередні учасники фіналу — тобто, одинадцять чоловік. Ґрівз програв конкуренцію Джеффрі Герсту (свої “п’ять копійок” додала травма), а той у підсумку ще за життя встановив собі пам’ятник — прибив німців культовим хеттриком.
Свою медаль Джиммі отримав тільки в 2009-му, а в 2016-му виставив її на аукціон.
Бернар Тапі (26 січня 1943 — 3 жовтня 2021 року)
Бернар Тапі заробив двоякі оцінки: за його президентства “Марсель” взяв Лігу чемпіонів (та став тригером для “ПСЖ”, який мріє про нагороду). Водночас провансальці опинилися в епіцентрі гучного скандалу — очільник не гребував підкупами суддів і футболістів, розсилаючи конверти направо та наліво, поки в 1993-му “лавочку прикрили”. Все через знаменитий договірний матч із “Валенсьєном”, справедливим підсумком якого стало пониження “Марселя” в класі.
Що тут казати? Ціль виправдовує засоби? І ось таким Бернар був усе життя — людиною з крайнощами, без так званої “золотої середини”. Президентом, який підняв “Adidas” до небачених висот, і в 2000-х змушеним заплатити компенсацію у розмірі 403 млн євро. Менеджером, що підняв над головою кубок ЛЧ, і тим, хто потрапив за грати і провів там вісім місяців.
Шкода, що смерть не обдуриш — в 2017-му Тапі повідомив, що хворіє раком. У жовтні страшний недуг таки взяв своє.
Анатолій Сучков (5 листопада 1934 — 10 жовтня 2021 року)
Біографія Анатолія Сучкова нараховує п’ять клубів: запорізький “Металург”, севастопольський СКЧФ (нині неіснуючий), московський “Спартак”, київське “Динамо” та львівські “Карпати”. В Москву захисника запросили знамениті брати Старостіни, однак там не пішло. Не біда: в 1959-му Сучков перебрався до стану “біло-синіх” і показав, що не пальцем роблений — допоміг перервати гегемонію московських клубів, вигравши те саме чемпіонство 1961 року.
В подальшому плідно трудився на посаді селекціонера — з його руки в “Динамо” з’явилися Анатолій Дем’яненко, Вадим Євтушенко, Василь Рац, Андрій Баль, Сергій Балтача, Олег Кузнєцов, Сергій Юран та інші. Особливість Сучкова полягала у вмінні домовитися з Лобановським та протиснути своє рішення; він щоміся здійснював шість-сім відряджень, їздив Україною та не зважав на антропометричні дані — головне, аби був талант. Так він привіз до Києва “худенького” та “хворобливого” Сергія Балтачу. Того, що в майбутньому “відбомбив” за ДК майже 300 поєдинків.
Сергій Морозов (30 квітня 1950 — 22 жовтня 2021 року)
Ньюфаги сприймають Сергія Морозова працівником міністерства пропаганди і часто плутають з іншим Сергієм Морозовим, відомим виступами за донецький “Шахтар”. Олди ж можуть легко відрізнити — Сергій Юрійович є вихованцем київського “Динамо”, грав у вінницькому “Локомотиві” (сучасна “Нива”), став чемпіоном Радянського Союзу в складі “Зорі” (про це поговоримо нижче) та повісив бутси на цвях у Німецькій демократичній республіці.
Опісля працював у Росії, Туркменістані, Китаї та Україні, однак не зміг себе повноцінно реалізувати на тренерській ниві. З 2008-го і до останніх днів був експертом на телеканалах “Футбол 1/2/3” — так-так, саме він у 2016-му назвав Андрія Ярмоленка “футбольним бидлом”.
Волтер Сміт (24 лютого 1948 — 26 жовтня 2021 року)
Ми рідко заглядаємо в Шотландію (будемо частіше, адже збірна України невдовзі зустрінеться з “тартановою армією”). Наразі ж не маємо жодного морального права пройти повз Волтера Сміта. Видатний тренер, який навічно вписав себе на сторінки “Рейнджерсу” — приніс клубу 21 внутрішній трофей, а також дістався до фіналу Кубка УЄФА 2007/08. Де поступився — пітерський “Зеніт” забив два “сухі” м’ячі та відвіз чашку за порєбрік.
Цінність Сміта полягає ще й в тому, що він залишився з командою впритул до її фатального кінця — як ви пам’ятаєте, в 2012-му “джерс” були визнані банкрутом і розсипалися на очах. Волтер шукав фінансування, намагався підтримати життєдіяльність, зробив декілька спроб домовитися з інвесторами і не раз діставав гроші зі своєї кишені.
Добре, що перед смертю Сміт встиг ще раз насолодитися чемпіонством “Рейнджерс” — Стівен Джеррард постарався і зробив легенді приємний подарунок.
Герман Зонін (9 січня 1926 — 26 листопада 2021 року)
Германа Зоніна пам’ятають вболівальники зі стажем — саме він приніс луганській “Зорі” чемпіонство Радянського Союзу в 1972 році. Перемога сенсаційна та унікальна — “чорно-білі” стали першими, хто добився подібного, не будучи клубом із союзних столиць.
Зонін має великий послужний список, є легендою санкт-петербурзького “Динамо”, працював у такій екзотичній віддалині, як Бірма (що не дивно — радянських спеціалістів частенько відправляли піднімати цілину бозна-де).
В 1969-му Герман Семенович приїхав до Ворошиловграду, витягнув “Зорю” з дна та поступово зробив міцним середняком. В 1972-му команда вийшла на пік — показово прописала лящів київському “Динамо” (3:0) та московському “Спартаку” (3:1). Як підсумок, луганці випередили найближчого переслідувача, — “біло-синіх”, — на 5 очок.
Що цікаво, опісля Зоніна кликали в “Динамо”, але він відмовився, віддавши перевагу “Зеніту”. Водночас пан Герман прямо вплинув на майбутнє киян — порекомендував звернути увагу на одного перспективного тренера. Того звали Валерій Васильович Лобановський.
Горст Еккель (8 лютого 1932 — 3 грудня 2021 року)
В 1954-му ФРН тріумфувала на чемпіонаті світу в Швейцарії — фантастична Угорщина з Пушкашем, Цибором та Гідегкуті поступилася 2:3 (і запустила процес розпаду покоління, чий кінець пришвидшило повстання в Будапешті).
22-річний Горст Еккель був наймолодшим із задіяних виконавців у обоймі “бундестім” (дуже символічно, що він і помер останнім). Незважаючи на вік, півзахисник мав за плечима серйозний багаж — два чемпіонства Німеччини, взяті з “Кайзерслаутерном” (1950/51, 1952/53). І тут немає нічого дивного — якщо подивитися на тодішній склад німців, то у ньому було більше представників “червоних” (5), ніж мюнхенської “Баварії” (1) і дортмундської “Боруссії” (1:1).
Ігор Гамула (17 лютого 1960 — 8 грудня 2021 року)
В 2014-му Ігор Гамула представив публіці ватне єство (неодноразово наголошував, що вважає себе росіянином, а в подальшому прийняв відповідне громадянство). Втім, про мертвих або добре, або нічого, тож зосередимося на позитиві.
Гамула — хороший футболіст (завдяки ньому ростовський СКА виграв єдиний годний трофей у власній історії), посередній тренер та ідеальний мемний персонаж. Вогняні пресконференції, нерідко супроводжувані трешем, скандали, серед яких расистський — не найгірший, реп та інша дичина на YouTube — лише дещиця того, чим відомий колишній спеціаліст та експерт.
Крилаті, “смачні” та відверті фрази легко пішли в народ — Гамулу не завжди сприймали всерйоз, зате своїм дядьком. Повірте, це дорогого коштує.
***
Не забуваймо про Рея Кеннеді та Роджера Ханта (обидва — “Ліверпуль”), Луїджі Малдеру (батько Андреа Малдери), Володимира Дикого (“Карпати”, “Волинь”), Пола Марінера (“Іпсвіч Таун”), Олександра Васіна, Володимира Ткаченка (обидва — “Шахтар”), Романа Канафоцького (“Дніпро”, Дніпро-1”).
Також віддамо належне Рахмілю Суркісу, який залишив нас в лютому 2021-го. Людина прожила довге, насичене і важке життя (101 рік!). Ви просто уявіть: пан Рахміль народився у грудні 1919-го (за кілька днів до того розпочався Перший зимовий похід), знав Ільфа та Петрова (тих самих, що написали “Дванадцять стільців” і “Золоте теля”), пройшов Сталінград/Курську дугу, бачив маршала Жукова і близько товаришував з Валерієм Лобановським. Знімаємо капелюха.
В грудні, на 67-му році життя, перестало битися серце Сергія Анатолійовича Заборовського, більш відомого, як Парамон. Суперфан “Динамо” відвідував майже всі домашні матчі “біло-синіх”, частенько катав “виїзди” і міг спостерігати за грою команди з технічної зони. Так тривало до сумнозвісного поєдинку з “Браґою” (чвертьфінал Ліги Європи 2010/11), по завершенні якого Парамон дав копняка судді (на щастя, цей інцидент не потрапив до рапорту). Словом, зробив те, про що мріє каждий пересічний вболівальник, незадоволений арбітражем. Правда, це не оцінив Ігор Михайлович.
Наостанок побажаємо всім терпіння, доброти і, головне, здоров’я у новому році. Зараз буремні часи і воно нам знадобиться.
