Радість – це те, що дається з боєм.
Сергій Жадан
Коли усе відбувається саме так, як цього травневого вечора на “Олімпійському”, ти не можеш відразу повірити у це. Не можеш заснути. Ти не можеш знайти слів. Не можеш знайти місця. А потім під ранок ти починаєш вірити. І знаходиш слова.
Власне, щоб скласти їх до купи, можна просто в будь-якій соцмережі забити у пошук хештег #Дніпро або щось у цьому роді. Усе, що нам дає футбол – саме там. Найщиріші непідробні емоції, неймовірні відчуття ейфорії, екстазу і подекуди здорового чи нездорового шаленства, сльози щастя. Так, скажіть нарешті це вголос, прокричіть це де б ви не були: на роботі чи вдома, на вулиці чи в метро:
ДНІПРО У ФІНАЛІ ЛІГИ ЄВРОПИ!
Важко переоцінити суть цієї фрази. Але ж яка в ній енергетика! Вона заряджає і, що називається, тримає. Проникає у мозок, влаштовує там революцію. Влаштовує там свято.
Усе це зараз коїться з вболівальниками “Дніпра” у першу чергу. Усе це просто зриває дах, адже історичність моменту для рідної команди все ще важко оцінити. Як писав знову ж таки Жадан: “Щось сталося вже і триває досі”. Так от, з “Дніпром” таки щось сталося, і вони таки триває досі. Та ще немає фінального акорду, тому просто варто ловити кожен момент. Насолоджуватись ним.
Футбол, насправді, унікальна штука. Атмосферу на великих іграх на переповнених стадіонах важко з чимось порівняти, її потрібно прожити. Особливо, коли твоя команда перемагає. Тоді кожна секунда – нова емоція. Кожен удар – завмирання серця. А почути фінальний свисток – це як зірвати джекпот. Такою була гра “Дніпро” – “Наполі”, яка увійде в історію українського футболу.
Ви бачили все на власні очі – дніпряни витиснули з себе максимум і навіть більше. Вони билися за себе, за кожного з своїх партнерів по команді, за вболівальників, за країну, за тих патріотів, які вже ніколи не повернуться, за тих патріотів, які продовжують виборювати і боронити життя кожного з нас. Маркевич скаже після матчу:
“Ми грали для людей, які у нас вірили. Грали для тих, хто зараз в АТО”
Лише вдумайтесь: у стартовому складі “Дніпра” вийшло вісім (!) українців. Як таку команду можна не підтримувати, як такою командою можна не пишатися?
.
З першої і до останньої хвилини стадіон вибухав і зааспокоювався, свистів і палав, щомиті гнав нашу команду уперед. Ультрас влаштували чудовий перфоманс з емблемою полку “Азов” і текстом латинню: “Хай живе Україна! Ті, що йдуть на смерть, вітають тебе”.
Чи варто говорити, що кожен фанат зірвав голос? Особливо круто заряди та пісні пішли у другому таймі. “Днепр гол забей” і “Червона рута” йшли просто на ура. “Олімпійський” як міг підтримував починання фанів, а гравці просто не могли не проникнутися такою шаленою атмосферою!
Приємно було бачити банери багатьох міст: Малин, Біла Церква, Калуш, Севастополь, Житомир, Рівне, Чернігів та інші.
Як гра виглядала з трибун? Насправді, усе просто.
Бойко – монстрище. Федецький – мужик. Дуглас і Чеберячко – стіна. Матос – надійність. Лучкевич – самовіддача. Канкава і Федорчук – цемент. Ротань – капітанище. Коноплянка – майстер. Селя – Бог. Наполі – мерда (один із зарядів на секторі ультрас, переклад можете здогадатись самі).
Радість – те, що відчуває кожен із нас, і кожен з футболістів. Але яким тернистим шляхом команда йшла до фіналу, які перешкоди долала, грала, билася і вигризала результат в кожному матчі. Адже радість – це те, що дається з боєм. І “Дніпро” виборов і подарував це відчуття усій країні.
Радіє Саша Лобода. Вітає Президент (до речі, може б йому випустити партію цукерок “Дніпро”?).
А попереду останній бій – фінал Ліги Європи проти “Севільї” у Варшаві. Попереду ще щонайменше 90 хвилин, які назавжди закабуються у пам’яті! 90 хвилин, коли “Дніпро” так чи інакше має відчути підтримку всієї України!
P.S. Атмосфера великого матчу в одному фото: дихання “Олімпійського”.
Володимир Скиба, Брутальний футбол
