Білоруський футбол і революція

Можна без пафосу сказати, що 9 серпня 2020 року в Білорусі почався новий етап історії. Країна, що була символом совкової стабільності і прикладом старосвітської диктатури, показала зубки. Попри жорстокість ОМОНу, з якою місили і пакували всіх без розбору, люди продовжували виходити в достатній кількості, щоб уже через три дні в Мінську закінчилося місце в ізоляторах для нових затриманих і влада змушена була змиритися з фактом протесту та відступити.

Цей новий етап підбиває підсумки 26-річного правління Аляксандра Лукашенка та історії спротиву, яка почалася з голодування депутатів у парламенті 1995 року та Мінської весни 1996 року, коли протестувальники перевертали міліцейські “Жигулі”, а силовики тікали від натовпу, перепливаючи Свіслоч.

Цього року білоруські протести почалися ще в кінці травня, коли ЦВК почала один за одним “блокувати” опозиційних кандидатів від участі у виборах. Суспільство, втомлене від років колгоспного пустослів’я і неадекватної реакції на пандемію коронавірусу, перестало боятися. Ще в середині липня стали зрозумілими дві речі: по-перше, що єдиним опонентом Лукашенка на виборах буде Святлана Тихановська, яку Бацька, очевидно, вважав надто нікчемною для того, аби за неї голосували; а по-друге, що попри жорстокість силовиків суспільство готове кинути диктатору виклик. 

Сьогодні ми спробуємо підсумувати, як три місяці протесту повпливали на футбол і навколофутбол у сусідній країні.

Що таке білоруський протест?
або Хвилинка диванної експертизи

Якщо ви знаєте, що таке білоруський протест, то цей розділ можна пропустити.

В Україні білоруська ситуація очікувано поляризувала людей. Але що цікаво, усі табори виявилися трохи розчарованими. З одного боку адепти картопляного диктатора, який до серпня 2020 року мав чудесну репутацію в нашій країні (все-таки, найпопулярніший закордонний лідер із рейтингом під 65%). Такий собі секс-символ розчарованих капіталізмом дітей СРСР, до того ж “миротворець”. Історії про ідеальні дороги, якісну молочку і нібито соціальну державу — це класичний набір прихильників Луки. 

З іншого боку — радикальні революціонери, які очікували, що білоруси захоплять мінську Жовтневу площу і закидають ОМОН палаючими коктейлями, після чого будуть героїчно гинути за свободу країни. Окремо варто згадати групу конспірологічних аналітиків, що вважають, ніби протест є надто зросійщеним, опозиціонери — кремлівськими маріонетками, а Лукашенко — останнім самостійним гравцем, що гарантує білоруський суверенітет і безпеку нашого північного кордону (вам окремий привіт від групи “Ваґнера”).

Якщо ви впізнали себе у якомусь із цих описів, тоді цей розділ — для вас. 

По-перше, Білорусь — не Україна. Хоча це одна з найближчих для нас країн, вона пройшла свій історичний шлях іншими стежками. Білоруська національна ідентичність прокинулася пізніше, ніж у сусідів, тому радянська влада деякою мірою завершувала її формування. Крім того, на відміну від України, Білорусь не була бунтівною республікою, її не умиротворювали голодом, а тому радянське минуле для більшості білорусів не є символом окупації. А червоні партизани часів Другої світової взагалі міцно закріпилися у свідомості населення як національні герої (тим цікавіше спостерігати очевидні аналогії політики Лукашенка з нацизмом).

По-друге, на відміну від України в Білорусі фактично ніколи не було сучасної демократії чи свободи слова. Після 70 років радянської диктатури прийшли 26 років диктатури Лукашенка. Сліди короткої свободи початку 1990-х Бацька швидко стер референдумами, ОМОНом і ескадронами смерті. Відтоді в країні існує сильна вертикаль влади, де останнє слово в усьому за Лукашенком. Немає жодної контреліти — парламентської опозиції, олігархії чи чого-небудь. Всі серйозні гравці в країні повинні бути не просто лояльними, а поступливими, як вчителі перед завучем.

Ну і по-третє, у міжнародній політиці Лукашенко міцно тримається Росії. Тут не було багатовекторності Кучми, не було розмов про НАТО і ЄС, тут завжди була демагогія на тему єдиного народу від Берестя до Владивостока. На давно ізольованого Заходом Лукашенка ні ЄС, ні США уже фактично не можуть впливати. Натомість він дуже сильно залежить від Росії, але що парадоксально — Росії також дуже потрібен Лука.    

Словом, якщо у нас в 2013 році ситуація була складна, то в Білорусі — майже безвиграшна. Всі розуміють, що ніхто не прийде на допомогу. Всі розуміють, що вирішальне слово може бути за Росією, а тому з нею треба дружити. І всі розуміють, що Лукашенко — психопат, для якого є одна цінність — власне еґо, і заради нього він піде на все.

На тлі цієї ситуації білорусів об’єднав не геополітичний вектор чи якась інша політична ідея, а банальне бажання мати в країні свободу слова і вибору (інакше кажучи, неприйняття методів Лукашенка). Білоруський протест — це ситуативний союз частини суспільства, яка цінує власну гідність. Як і в Україні, він приречений розпастися після поразки режиму, але завдяки тривалості протесту і відсутності мовної та ідеологічної поляризації він має шанс створити хороший ґрунт для громадянського суспільства. 

Заря́ди, прапори і майже нейтралітет

Коли живеш в Україні, важко зрозуміти, як це взагалі щось може бути заборонено? У нас є сто способів обійти закон, а якщо навіть не вдасться, то в кінці закон просто скасує Конституційний Суд. У Білорусі інакше. Там ти можеш і не порушувати закону, але людина у формі завжди права. Наприклад, історичний біло-червоно-білий прапор не має ніякого статусу — його не заборонено і ніяк у законі не зафіксовано. Але фактично за нього тобі може прилетіти і по обличчю, і під арешт. Скажуть, що це нацистська символіка. Аналогічно з гаслом “Жыве Беларусь”. І суд у цій справі точно стане на бік силовиків, ще й допишуть, що ти матюкався і бив міліціонера. 15 діб гарантовано. А якщо ти реально матюкався чи бив міліціонера, то ще й зламані кістки в подарунок.

В кінці липня почалися передвиборчі мітинги Тихановської, вони стали дуже популярними, а люди приходили з БЧБ-прапорами і віталися забороненим гаслом. 1 серпня мітинг відбувся в Гродні, і того ж дня під час матчу між місцевим “Неманом” і мінським “Динамо” трибуни вперше за довгий час скандували “Жыве Беларусь”. Так почався тренд протестних кричалок.

Пронести на трибуни крамольний банер чи прапор у Білорусі майже неможливо, а от позаряджати — можна. Так трибуни стали зручним місцем для демонстрації протесту: матчі транслюють по телебаченню, кричалки чути дуже чітко. Після гри між солігорським “Шахтарем” та берестейським “Динамо” влада усвідомила, до чого це котиться, і 7 серпня, прикриваючись коронавірусом (лол, чим?), БФФ зупинила чемпіонат, а з 21 серпня — відновила вже без глядачів. Так, чемпіонат, що пережив локдаун, не міг пережити гасло “Жыве Беларусь”.

31 серпня глядачів повернули, і вони знову взялися за старе. Але якщо до виборів це були просто патріотичні кричалки, то після виборів — протестні. Так, на жіночому фіналі кубка трибуни заряджали “Уходи”. 

Першим великим матчем із трибунами стало кубкове протистоянні між “Крумкачами” та мінським “Динамо”. Першоліговий клуб, чиїх двох гравців напередодні затримали і побили в центрі Мінська (про це трохи пізніше), вибив із кубка міліцейську команду під всім відомі гасла (серед них було також “Трибунал!”).

Крім того фанати “Крумкачів” потішили білоруською адаптацією олдової московської кричалки “Атомная бомба”.  

Іншою формою протесту на стадіоні стала “поза затриманого”. Під час виконання гімну перед початком матчу фанати ставали спиною до поля і клали руки за голову з нахилом вперед. 

Щодо теми нейтралітету, який цікавить багатьох в Україні, то чогось аналогічного з українським у Білорусі не оголошували. Фанати солігорського “Шахтаря” чи не єдині виступили з такою ініціативою. 15 вересня на сторінці руху у соцмережах було опубліковано заяву про те, що його учасники занепокоєні ситуацією в країні, “коли за смерті та побиття ніхто не несе відповідальності” і що вони оголошують нейтралітет щодо інших фан-рухів до стабілізації ситуації. Але попри відсутність схожих заяв від інших клубів, у теперішній ситуації насправді важко уявити махачі на ідеологічному ґрунті.

В усьому винні колишні зеки та ультрас

Але, звісно, була й реакція з боку влади. В офіційному списку крайніх одразу після чехо-словацьких “кукловодів” і австро-угорських соросят опинилися колишні зеки, анархісти і футбольні фанати. Про це говорив і тодішній міністр внутрішніх справ Караєв, і теперішній міністр внутрішніх справ Курбаков, і командир мінського ОМОНу Балаба, і глава білоруського телебачення Ейсмонт.

В перші дні після виборів у Білорусі було затримано майже 6 тисяч людей. Звичайно, серед них були й футбольні фанати. Зазвичай їм інкримінують грубе порушення громадського порядку (до 3 років позбавлення волі) та силові дії щодо працівників міліції (до 6 років). Серед відомих прикладів — 20-річний фанат БАТЕ Явгєн Петраченко, затриманий 9 серпня, якого засудили до трьох із половиною років ув’язнення. 

Цим протистояння ультри та силовиків не обмежилося. Від початку протесту за дивних обставин загинули троє футбольних фанатів. 

В ніч на 16 серпня на Партизанському проспекті в Мінську автомобіль збив 19-річного вболівальника мінського “Динамо” Арцьома Парукова. За версією МВС, він проігнорував пораду випадкового водія зійти з проїзної частини на тротуар, після чого потрапив під колеса іншої автівки. При цьому МВС зазначило, що Арцьом був учасником акцій протесту. Пізніше на сторінці фан-руху “Динамо” у соцмережах опублікували заяву, що це був нещасний випадок, а хлопець переходив дорогу у недозволеному місці.

5 вересня в мінському районі Серебрянка було знайдено тіло іншого фаната “Динамо” 25-річного Аляксєя Демидова. За версією батьків, хлопець пішов на роботу, а ввечері його телефон не відповідав або скидували. Наступного ранку міліція повідомила, що знайшла труп Аляксєя. При цьому, за словами рідних, на тілі були гематоми і сліди боротьби, але міліція відмовилася їх фіксувати й відкривати кримінальне провадження.

Мікіта Кривцов

Але найбільше шуму наробила смерть 28-річного Мікіти Кривцова, одного із лідерів фан-руху “Молодечна”. 22 серпня хлопця знайшли повішеним на одному з дерев на вулиці Парниковій у Мінську. 

Мікіта брав участь у протестах у рідному місті. На одному з відео видно, як у день виборів 9 серпня він підійшов до міліціонерів із розтягнутим у руках БЧБ-прапором на відстань трьох метрів. Силовики стоять шеренгою обличчям до Кривцова, він стоїть навпроти з прапором, за ним стоїть натовп людей і скандує “Жыве Беларусь”.

В міліції заявили, що Кривцова не затримували. 12 серпня він поїхав на роботу під Мінськом, після чого перестав виходити на зв’язок. За словами дружини, телефон Мікіти востаннє був включений у районі столичного центру неврології та нейрохірургії (приблизно там же міститься міліцейський відділок). Через 10 днів було знайдено його труп.

Рідні та знайомі висловили сумніви в тому, що це самогубство. Тим паче, що родичі написали заяву про відкриття кримінальної справи, але їм відмовили. 

Смерть Мікіти зачепила навколофутбольну спільноту. Його багато хто знав, зокрема як активного учасника сектора національної збірної,  а також як продавця атрибутики. Після матчу з Люксембурґом у жовтні 2018 його викликали в Управління боротьби з організованою злочинністю. 

На найближчому матчі фанати “Молодечна” вивісили банер у пам’ять про Кривцова. Керівництво клубу поставило вимогу не використовувати банер у майбуньому. У відповідь фан-рух “Молодечна” оголосив про відмову від активної підтримки команди, поки цю вимогу не буде скасовано.

Низка інших рухів також вшанувала пам’ять Мікіти, зокрема “Сморгонь”, БАТЕ, берестейське “Динамо”, “Барановичі”, “Торпедо-БелАЗ” та мінське “Торпедо”. У своїй статті в пам’ять про Мікіту журналіст Максім Нестерков, що знав Кривцова особисто, розкритикував версію про самогубство: 

Вядома, у кожнага свае тараканы ў галаве, але Мікіта – зусім не той чалавек, які пайшоў бы на самагубства. І справа тут не ў смеласці. Ён заўжды хацеў атрымліваць ад жыцця як мага болей кайфу. Ён ніколі не хваляваўся праз сямейныя клопаты. Мікіта ўмеў атрымліваць асалоду паўсюль, нават чакаючы маршрутку. Да рэйсу ў Жодзіна ён амаль кожны раз паспяваў завітаць ў блінную на «Усходзе» і замовіць блінцоў. Я неяк пакаштаваў: а сапраўды ж, смачна. 

Мовчання футболістів

Коли 12 серпня в Білорусі повернули інтернет, майже повністю відключений на час місива, стало ясно, що силовики “перестаралися”. Відносно невелика протестна частина суспільства, що була обурена недопущенням опозиційних кандидатів і фальсифікацією виборів, суттєво виросла. Людей шокувала і обурила брутальність силовиків. Почали з’являтися відкриті листи професійних спільнот, відеозаяви про звільнення з державних структур на знак протесту та інші заяви про солідарність.

Звісно, продовжилися і самі вуличні протести, які без втручання силовиків стали набагато більш людними і абсолютно мирними. Свою підтримку протесту висловили багато спортсменів з різних видів спорту. 19 серпня вони опублікували відкритий лист із закликом визнати фальсифікованими вибори 9 серпня, звільнити затриманих учасників протесту, зупинити незаконні дії силовиків та покарати відповідальних. На той час лист підписали близько 200 спортсменів (в жовтні вже було майже 700).

Багатьох спортсменів було затримано, а декого засуджено. У відповідь на це виникло Вільне об’єднання спортсменів Білорусі, яке займається допомогою затриманим колегам. 

На тлі цієї всенародної солідарності й активності футбольних фанатів, білоруські футболісти довгий час ніяк не реагували на події в країні (привіт, Міхалок). Правда, були непрямі реакції. Гравці виходили на матчі з білими браслетами на руках (символ опозиції), святкували голи жестом протесту (піднятий кулак і знак “перемога”).

І це вже було непогано на тлі гендиректора хокейного клубу “Динамо” Мінськ Дзмітрия Баскова, який роз’їжджав по Мінську, дудлячи горілку з горла під пісню “Саня останется с нами”. Це стало однією з причини, через що фанати клубу оголосили команді бойкот. 

Хомутовський і Залевський як голоси сумління

Яскравими винятками із загального мовчання стали тренер воротарів берестейського “Динамо” Васіль Хомутовський та генеральний директор БАТЕ Міхаїл Залевський. 

Хомутовський вже й раніше не цурався висловлювати свою громадянську позицію. Так, коли в червні заарештували опозиційного кандидата Віктара Бабарика, Хомутовський написав у інстаґрамі: “Я хочу, щоб кожен мав свою думку і свободу її висловлювати! Я за прозорі та чесні вибори!”

В білоруських умовах Хомутовський — фактично опозиціонер. Мабуть, від в’язниці його врятувала лише невелика кількість підписників — 2300. Він відкрито підтримував ініціативи на кшталт Білоруського фонду солідарності та платформи “Голос”, яка займалася паралельним підрахунком голосів, звертав увагу на порушення у день виборів та осуджував жорстокість силовиків. 

5 вересня стало відомо, що Хомутовський покинув берестейське “Динамо”. Контракт розірвали за згодою обох сторін. В кінці жовтня ексголкіпера збірної Білорусі оштрафували за участь у протестах. 

Залевський — колишній офіцер. На знак протесту проти надмірної жорсткості силовиків він викинув свою форму у смітник. Подібне зробила низка інших колишніх військових. “Мені соромно через край,” — підписав відповідне відео Залевський. Це сталося 14 серпня, наступного дня після того, як нападнику БАТЕ Антону Сароці дали 7 діб ув’язнення за участь у протестах (про це ще згадаємо трохи пізніше). Через два тижні 1 вересня Залевський покинув БАТЕ за згодою сторін.

Футболісти — державні раби?

Журналіст Арцьом Фандо у статті на ex-press.by задався питанням, чому ж футболісти (і хокеїсти, для справедливості) так в’яло реагували на події в країні, тоді як здавалося, що всі навколо жили тільки цим?

І він знаходить кілька причин: по-перше, залежність футболу та хокею від державного фінансування; по-друге, низька конкурентність гравців, відповідно, в разі санкцій їм важко знайти роботу за кордоном; по-третє, білоруська традиція ігнорувати несправедливість з боку держави.

“Пост в інстаґрамі може коштувати не менш дорого: затаврують як ворога стабільності — і що далі? На завод гайки крутити? Навіщо такі проблеми справжнім професіоналам? Вони не хочуть, як у 90-ті ходити в лаптях. Ви можете мовчати, хлопці. Нам усе зрозуміло й без ваших слів.”

В ЗМІ просочувалася інформація про те, що деякі клуби нібито погрожували своїм гравцям санкціями у випадку, якщо ті будуть порушувати тему протестів у соцмережах. Серед інших згадували “Динамо” Мінськ, “Динамо” Берестя, “Смолевичі”, “Рух” та “Вітебськ”. Фанатів ці чутки не переконали.

Лука, тепер це особисте

Втім репресії безпосередньо зачіпали й футболістів, і це змушувало їх так чи інакше коментувати події в країні. Першим гучним випадком із цієї серії став арешт Антона Сароки — нападника БАТЕ та національної збірної. Це дало сильний резонанс у країні, на підтримку Антона виступили як одноклубники, так і гравці інших білоруських команд. Про реакцію гендиректора БАТЕ Залевського ми вже згадували. Хоча футболіста заарештували на сім діб, уже через два дні, коли флешмоб розійшовся на повну, його відпустили.

Наступний відомий випадок стався під час маршу 30 серпня у Мінську. Тоді було затримано і побито двох гравців “Крумкачів” — Павла Рассолька та Сяргєя Козека. Футболісти йшли з тренування на зустріч зі своїм тренером на проспекті Незалежності. На відео, яке було опубліковано в соцмережах, видно, що футболісти стоять в арці під час нападу на міліцейський автомобіль без номерних знаків, а коли автомобіль поїхав — ідуть далі. Тобто вони стали свідками події, але не учасниками. Невдовзі на них напали невідомі. Їх відвезли у райвідділок, де висунули звинувачення в нападі на міліцейський автомобіль. Пізніше Козека шпиталізували з переломом третього хребця. Рассолько постраждав менше. Зрештою, міліція фактично визнала помилку, кримінальну справу щодо них не відкрили. Схожі випадки затримання футболістів траплялися й пізніше.

Взагалі “Крумкачі” — це команда, що буквально вийшла з народу, вони відомі активною суспільною позицією. Вже в першому після “білоруського локдауну” матчі 23 серпня гравці вийшли у футболках з написом “Ми з народом” cпереду та “Футбол для глядачів” ззаду (ті матчі проводили без глядачів). За це вони отримали попередження. 

Через два дні після нападу на двох одноклубників “Крумкачі” вийшли на кубковий матч проти “Динамо” Мінськ у футболках з написом “Ми проти насилля” спереду на прізвищами затриманих футболістів ззаду. За цю акцію їх оштрафували на 1320 доларів. 

Протест футболістів

І от у середині вересня стався бабах. 93 футболісти записали відеозвернення із осудом державного насилля. При цьому взяли організацію та фінансування на себе. Знімали в кількох містах, а після публікації з’явилося ще більше охочих.

Дехто звернув увагу на те, що у відео немає нікого з берестейського та мінського “Динамо”. Тема настільки дражлива, що навіть учасники відео відмовлялися коментувати ситуацію. Мовляв, мало того, що взяв участь у крамольному проєкті, а тут іще в медіях буду тему мусолити. 

Втім білоруська “Трибуна” все ж розговорила когось на правах анонімності. За його словами, футболісти висловили свою особисту позицію, а не клубну. А щодо відсутності гравців обох “Динамо”, то деякі гравці цих клубів знали про ініціативу, а зйомки тривали два тижні. Можливо, вони не поширювали цю інформацію серед своїх одноклубників, а самі просто не схотіли приєднатися. Ніхто нікого не вмовляв. 

Як би там не було, після домашнього матчу 12 вересня гравці мінського “Динамо” підійшли віддати шану до порожнього сектору з банерами в пам’ять про двох таємниче загиблих у серпні фанів мінської команди.

Попри все, учасників відеоролика критикували за м’якість. Вільне об’єднання спортсменів Білорусі, привітавши ініціативу колег, зауважило, що насилля — це наслідок. Вони закликали футболістів озвучити вимогу провести чесні вибори, звільнити політв’язнів та покарати відповідальних за насилля. Інакше кажучи, конкретизувати протест: “Міністр МВС Караєв також може сказати, що він проти насилля, навіть білоруською мовою. Але ж проблема не в самому насиллі, а в ситуації, яка його дозволяє.”

Ну, а найбільш радикально свою позицію проявили берестейський “Перший Регіон” та мінське “Торпедо” — обидва клуби знялися зі змагань на знак протесту (з другої ліги та чемпіонату Мінська відповідно). 

Що було буде далі?

Всупереч порадам українського фейсбуку, білоруси обрали той метод протесту, який найбільше їм пасує в їхніх умовах: страйк, солідарність і ненасильницький спротив. І як показує час, це має свої плюси і свої мінуси. Тривалість протесту дає людям час на рефлексію, виникає нова паралельна реальність із зародженням громадянського суспільства.

З іншого боку, це вимагає тривалої концентрації зусиль. А ОМОН не боїться букетів і кричалок, це, звісно, факт. Але якщо за кричалки садять до в’язниці, то комусь вони дуже заважають. Лукашенко звик бачити Білорусь як абсолютно свою територію, де ніхто і ніщо не може ставити його під сумнів. У цьому сенсі протест уже добився кількох важливих моментів.

По-перше, Лукашенко намочив штани втратив міжнародну легітимність, мало хто визнає його президентом. І для нього це таки удар, бо майже повністю виключає можливість його улюблених маневрів — торгуватися з Росією. По-друге, білоруське суспільство порушило для себе тему, яку було прийнято замовчувати між собою. Зараз відбувається щось, що неможливо було уявити пів року тому: пенсіонери та робітники державних заводів вимагають відставки Лукашенка разом із хіпстерами та опозиціонерами. Напевно, в Україні щось схоже було під час перебудови кінця 1980-х. По-третє, все це негативно впливає на економічну стабільність режиму, а отже, його життєздатність. Лука так захопився утриманням влади, що почав розносити економіку, ще більше звужуючи простір для майбутніх маневрів.

Що буде далі? Напевно, Росія подбає про те, щоб у Білорусі не сталося демократії. Можливо, там з’явиться російська військова база. Але цілком очевидно, що з часом Лукашенку доведеться або піти, або поділитися владою. І ось тут починається білоруська сингулярність: в країні, де немає еліт, а все вирішує одна особа, напевно, почнеться форсоване формування еліт. Песимісти скажуть, як у 90-ті. Не зовсім. Тоді Східна Європа була величезним фронтом приватизації. Тепер же Білорусь оточена більш-менш стабільними країнами, а її населення набагато краще освічене в питаннях економіки. Скоріше за все, вирішальну роль гратимуть два фактори — Росія та громадянське суспільство, частиною якого є й футбольні фанати.