Успіх – це здатність крокувати від однієї невдачі до іншої, не втрачаючи ентузіазму.
Це не мої слова. Я не Вінстон Черчилль.
Та і не про нього, власне, мова. Але цією цитатою я надав вам атмосферний посил на те, стосовно чого будуть роздуми, викладені нижче.
Хто з вас пам’ятає ті роки, коли київське «Динамо» демонструвало феноменальну гру в Лізі Чемпіонів? Чи пам’ятаєте ви ті матчі, коли один тренер однієї відомої команди питав: «Яке прізвище у цього футболіста?».
Цим тренером був Луї ван Ґал. imagenes de futbol femenino con frases. Цієї командою була «Барселона». Цим гравцем був Андрій Шевченко. Це було 22 жовтня 1997 року. Це був Київ. Україна. На той момент – ціла і єдина.
А вже через два роки відбудеться 20 річниця з моменту, коли “Барселона” заглянула на “вогник” у Київ і – отримала по саме “не можу” – 0:3. Голи Реброва, Максимова, Калитвинцева змусили європейську еліту поважати нашу українську команду, в якій на той момент не було жодного іноземця.
– Нам вдалося реалізувати свою перевагу в тактиці, швидкості і виконавській майстерності, тому я вважаю результат закономірним, – поважно сказав Валерій Лобановський.
– Гра “Динамо” справляє сильне враження. У цій команді немає слабких місць, – додав до його слів Луї ван Ґал.
Лобановський став здобувати видовищні перемоги над європейськими грандами.
Про українців тоді знали мало, і ще зовсім недавно, до часів Революції Гідності, про нашу країну балакали наступне:
– Що ви знаєте про Україну?
– Україна? Шевченко і Клички!
1999 рік. Рік, про який хтось знає, хтось його ледве пам’ятає, а хтось взагалі не чув.
Та саме тоді «Динамо» вперше в історії дійшло до півфіналу Ліги чемпіонів. На тернистому шляху до історичного моменту «Динамо» обіграло в груповому турнірі лондонський «Арсенал» з рахунком 3:1 (забивали Головко, Ребров, Шевченко), французький «Ланс» – 3:1, (забивали Каладзе, Ващук, Шевченко) «Панатінаїкос» – 2:1 (Ребров, Басинас ( автогол)). У другому колі зіграло внічию 1:1 з «Лансом» і «Арсеналом», програли «Панатінаікосу» на виїзді 1:2 (гол – Ребров). В 1/4 на виїзді «Динамо» грає внічию 1:1 з «мадридським Реалом» ( тільки назва цього клуба викликала у всіх вболівальників стриманий страх: Рауль, Морьєнтес, Гуті – легенди, про яких тоді балакали виключно з повагою, без нотки троллінгу ), а в Києві переграє «королівський клуб» 2:0 (дубль Шевченка). Лише на стадії 1/2 «Динамо» зупинила «Баварія» із загальним рахунком 3:4. Але ті, хто бачили цей матч, знають, як це відбувалось.
Це не був виграш «Баварії» – це була поразка «Динамо».
З того моменту в жодному сезоні київський клуб ні на йоту не наблизився до тодішніх результатів. І я не беру до уваги Лігу Європи. Ліга Європи – це подразник для справжніх переможців.
З тих пір багато чого змінилося. Якщо сказати – змінилося все, це буде відверта брехня. Змінилося ставлення до клубу, змінився тренер, кольори команди захищають інші люди. Змінився президент клубу, змінився Президент України. Змінилися люди, в кінці кінців.
Але «Динамо» не змінилося. Тому що це константа.
Попереду матчі Ліги Чемпіонів, за якими скучили всі вболівальники. Незважаючи на те, який клуб вони підтримують, тому що Ліга Чемпіонів – це завжди свято. Переповнені трибуни, сильні заряди, віра в команду, яка б’є через край! Позаду – миті великих перемог та гірких поразок. Позаду – сумніви, страх та сором. І 1999 рік також вже в минулому.
Завершити хочу з того, з чого і почав: Успіх – це здатність крокувати від однієї невдачі до іншої, не втрачаючи ентузіазму.
Отже, коли, якщо не зараз? Хто, якщо не ми?
Вадим Дідик, “Брутальний футбол”.
