Вже сьогодні міланський “Інтер” протестує донецький “Шахтар” – команди зіткнуться у півфіналі Ліги Європи. Донеччанам, як і всім українським клубам, важко йде проти представників Серії A. Статистика просто жахлива – в 63 поєдинках, проведених з моменту незалежності, “упеелівці” зафіксували 13 перемог, 13 нічиїх та 37 поразок. Різниця голів теж кричуща – 117 на 56 (більш ніж у два рази!).
Все це наочно свідчить про те, що до Кальчо нам рости і рости. Хоча деяким нашим співвітчизникам пощастило випробувати себе на такому рівні – розповідаємо про українців, які можуть похвалитися виступами в італійській еліті.
Олександр Яковенко
Клуб: “Фіорентина” (2013 – 2016 рр.)
Кількість матчів/голів/асистів: 6/-/1
Трофеї: –
Свого часу Олександр подавав непогані надії – син колишнього “динамівця” і заслуженого тренера Павла Яковенка з юних років грав закордоном. Бельгія – ідеальне місце для росту, однак півзахисник геть і близько не досягнув слави іменитого батька. Сашку пощастило одягнути форму “Генка” та “Андерлехта”, виграти кілька важливих трофеїв, але не стати претензійним гравцем – інакше б він високо котирувався на ринку і цікавив збірну.
Частково причина недоговореності полягає у травмах і їх регулярності – інколи здавалося, що Яковенко завчасно повісить бутси на цвях (зрештою так і сталося у 2018-му, після двох років перебування у якості вільного агента). Враховуючи вищеописане, вболівальники неабияк здивувалися, коли побачили Олександра у кольорах “Фіорентини”. Друга хвиля шоку надійшла з розумінням того, що сторони уклали трирічний контракт – небачений прояв щедрості з боку флорентійців.
Не складно здогадатися, що італійці отримали на виході – Яковенко або лікувався, або просаджав штани на лаві запасних. Оренди в “Малагу” і “АДО Ден Гаг” нічим не допомогли – було очевидно, що українець не відповідає затребуваним вимогам. При цьому у його послужному списку є один асист за “фіалок” – у груповому раунді ЛЄ 2013/14 Яковенко долучився до перемоги над румунським “Пандурієм” (3:0).
Сергій Ателькін
Клуб: “Лечче” (1997 – 1999 рр.)
Кількість матчів/голів/асистів: 16/3/-
Трофеї: –
Сергій Ателькін опинився на Апеннінах завдяки випадку долі. У 1997-му нападник здорово зарекомендував себе в Кубку володарів кубків – спочатку двічі засмутив румунський “Зімбру”, потім ще дубль відправив у ворота португальської “Боавішти”. Забив він і проти “Вінченци” (та ще й на її полі) – незважаючи на програш із загальними 2:5, особисто Ателькін був на коні.
За виїзною грою спостерігав спортивний директор “б’янкороссі” Серджо Віньоні – як тільки фахівець перейшов до “Лечче”, то найперше направив керівництву касети з виступами Сергія. Ринат Ахметов проявив гнучкість у перемовинах і пішов назустріч – так Ателькін став першим українцем в історії Серії A.
І дізнався дві новини – як заведено, хорошу і погану. Світлий бік медалі пов’язаний із Сергієм Алєйніковим, який давно проживав у Лечче – білорус не відмовив Сергію у допомозі, чим суттєво пришвидшив адаптацію. Негативний аспект полягав у незрозумілій політиці менеджменту – варто було “салентіацям” піднятися до вищого дивізіону, як клуб влаштував масовий розпродаж.
“Мені не пощастило у тому сенсі, що потрапив до команди з нездоровою обстановкою. Керівники “Лечче” повели себе досить дивно; в 97-му клуб повернувся в Серію А, і всі провідні гравці негайно були розпродані. З новачками, які прийшли, загалом, з нижчих ліг, команда виявилася, по суті, приреченою на черговий виліт в Серію В. Останнє місце таблиці породжувало постійні чвари між футболістами, непорозуміння з тренерами. Атмосфера загальної неприязні один до одного гостро відчувалася і тиснула на психіку”, – наголосив Ателькін. Коротко, але змістовно, чому у нього не склалося в обоймі “вовків”.
Фінальний штрих ознаменувала травма – на початку другої частини чемпіонату центрфорвард зламав ребро. Але не покинув Італію з порожніми руками – від його влучності постраждали “Рома”, “Наполі” і “Болонья”.
Ілля Брюхов
Клуби: “Кальярі” (2016 – 2018 рр.), “Потенца” (оренда, сезон 2017/18), “Торрес-1903” (2018/19)
Сумарна кількість матчів/голів/асистів: 18/-/-
Трофеї: –
“Хто такий Ілля Брюхов?”, – запитаєте ви. Відповідаємо: центральний захисник, спроможний відпрацювати на обох флангах оборони. Донеччанин, пройшов систему підготовки “Шахтаря”, у 2014-му долучився до кременчуцького “Креміня”, де продовжив гризти граніт науки, виступаючи у чемпіонаті України U-17.
Коли розпочалася війна на сході України, Брюхов відправився до Сицилії – на середземноморському острові проживала його тітка. Захисник відвідав серію переглядів і в березні 2016-го таки домігся свого – “Кальярі” ризикнув і протягнув руку допомоги.
Тут потрібно зробити акцент на бюрократичних моментах: більшість клубів, перевантажених гравцями із не ЄС, свідомо відмовляли Брюхову через громадянство. Однак “россоблу” пішли на хитрість – юристи знайшли неточності у регламенті і “вибили” для Іллі статус біженця. Біженця, що майже нічим не поступається італійцеві, а отже, має право залучатися до матчів.
В листопаді 2016-го українець дав інтерв’ю і прояснив ситуацію: “В мене посвідка на проживання як у біженця – я ж приїхав сюди від війни. Документ permesso дозволяє мені грати тут як італійцеві. Мене “Кальярі” зміг заявити, тому що у мене єдиного такий рідкісний вид. Я отримав його не відразу, а тільки в серпні. Спортивному директору я сказав, що мій permesso буде готовий у серпні, так і сталося. Але тоді ж мене не змогли заявити через мій статус іноземця. Однак потім клубу дозволили мене заявити в якості італійця”.
“Кальярі” витратив чимало зусиль, проте не побачив належної віддачі з боку Брюхова – оборонець тричі опинився у заявці на матчі Серії A (проти “К’єво”, “Удінезе” та “Пескари”). А, ще відіграв 76 хвилин у Кубку Італії з “Сампдорією” (поразка 0:3), завдяки чому проскочив до цього списку. Все.
Острів’яни віддали Іллю у оренду “Потенці” (Серія D), але захисник провалився й там – 205 хвилин навряд чи можна конвертувати у прогрес. В 2019-му Брюхов взагалі покинув Італію і об’явився в краматорському “Авангарді”. Кількома днями назад з’явилася інформація, що центрбек на перегляді в добре знайомому “Кремені”.
Євген Шахов
Клуб: “Лечче” (2019 – наш час)
Кількість матчів/голів/асистів: 24/1/3
Трофеї: –
Влітку 2019-го Євген Шахов попрощався з ПАОКом та неочікувано вигулькнув на Апеннінах – “Лечче” Фабіо Ліверані тільки-тільки повернувся до еліти та побачив підсилення в українцеві (до того ж безкоштовному). Пройшло більше року, й зараз можна сказати, що півзахисник видав сумбурний сезон – і не провальний, і точно не хороший.
Що з позитивного? Шахов отримав практику (1076 хвилин, 15 показник команди), провів кілька міцних матчів, після чого заслужив схвальні оцінки статистичних агрегаторів, вразив ворота “Фіорентини” та оформив асисти у боротьбі з тими ж таки “фіалками”, “Сампдорією” і “Торіно”.
На жаль, негативу більше – футболіст переніс травму коліна і задньої поверхні стегна, через що пропустив увесь січень, не витримав конкуренцію, багато помилявся (у поєдинку з “Ювентусом” віддав м’яч Роналду, і Пауло Дибала відкрив рахунок) і загалом майже нічим не вирізнявся на тлі партнерів. По завершенні Серії A 2019/20 “Лечче” понизився у класі, і тепер Євген близький до розриву контракту – його зарплатня та сумнівна ефективність змушують керівництво піти на такий крок.
Василь Прийма
Клуби: “Торіно” (сезон 2015/16), “Фрозіноне” (сезон 2015/16, оренда), “Фрозіноне” (сезон 2016/17, повноцінний трансфер)
Сумарна кількість матчів/голів/асистів: 26/1/4
Трофеї: –
У липні 2015-го донецький “Металург” помер. Значна частина виконавців одразу ж працевлаштувалася у “Сталі” із Кам’янського, проте дехто обрав цікавіший шлях – Жуніор Мораєс та Микола Морозюк попрямували до Києва, Олександр Насонов узгодив деталі з “Волинню”, В’ячеслав Чечер знадобився “Зорі”, а Данілу спробував себе у “Дніпрі”. Могли дніпряни прийняти до себе й 24-річного Василя Прийму, але обмежилися переглядом на зборах в Нідерландах.
Не склалося – центрбек став безробітнім. Правда, ненадовго – вже у жовтні Прийма красувався на презентації “Торіно”. Новина викликала резонанс, а сам Василь пізніше пояснив: “В “Торіно” у 2015 році мене запрошував особисто Джамп’єро Вентура, якому в майбутньому довірять пост головного тренера збірної Італії. Думаю, людей без потенціалу в “Торіно” не беруть”.
Ці слова пролунали з вуст Прийми в середині лютого 2019-го – на той момент захисник знаходився у луганській “Зорі” (буквально через півтора тижні він переїде до солігорського “Шахтаря”). Ну-ну, “потенціал”.
Щоб не зволікати, скажемо – українець лише одного разу залучався до гри за “гранатових”. 5 хвилин у виграному матчі Кубка Італії проти “Чезени” (4:1) – це все, на що спромігся Василь. Він частенько сидів на лаві запасних, а у січні 2016-го захворів тиндинітом (запаленням сухожиль і м’язових тканин).
В останній день зимового трансферного вікна туринці відправили Прийму до “Фрозіноне” – дебютант Серії A безнадійно снував у нижній частині турнірної таблиці та намагався хоч якось вчепитися за порятунок. Чи допоміг Василь? На його рахунку 5 появ (293 хвилин), 2 повних матчі, з яких один виграний (2:1 проти “Верони”). На фінішну лінію “канарки” прийшли дев’ятнадцятими і звалилися у Серію B.
Втім Прийма не повернувся до Турину і залишився на сході Італії на повноцінних засадах. В розіграші 2016/17 він взяв участь у 20 зустрічах, забив один м’яч та з командою ледве напряму не пробився в елітний дивізіон – “жовто-сині”, як і Верона, набрали 74 пункти, але поступилися зі кількістю забитих та пропущених м’ячів. Потрапивши до плей-оф, “Фрозіноне” дістався до півфіналу, де поступився “Карпі”. Невдача спровокувала чистку кадрів, у липні 2017-го Василь достроково припинив співпрацю і подався до України.
Олексій Михайличенко
Клуб: “Сампдорія” (сезон 1990/91)
Кількість матчів/голів/асистів: 39/4/-
Трофеї: Серія A (1990/91)
Над Михайличенком тренером прийнято кепкувати: незважаючи на виграний Кубок України, “Лесик” надовго заплямував репутацію. Перебуваючи вдруге на чолі “Динамо”, фахівець вразив слабохарактерністю і відсутністю стратегії – як підсумок, команда начисто програла конкуренцію “Шахтарю”(-23 очка) та ледь не звалилася на четверту сходинку УПЛ. А до цього ж ще був невихід із прохідної групи Ліги Європи – хто ж знав, що бар’єр, зведений “Копенгагеном”, “Мальме” і “Луґано”, виявиться настільки непід’ємним?
А от Михайличенко футболіст завжди викликав благоговійне “вау”. Старше покоління знало: з Олексієм Олександровичем і його магічною правою жартувати не варто – центрхав розривав на полі та міг поцілити у ворота практично з будь-якої дистанції. Маестро, не інакше.
Михайличенко став вірним послідовником ідей Лобановського та з часом запалював у Шотландії – як зізнався сам ексгравець, його добре пам’ятають у “Рейнджерсі” та періодично запрошують на виставкові матчі. Єдиний клуб, де українець підвів сподівання – “Сампдорія” Вуядіна Бошкова. Саме та фантастична “Сампа” – з Джанлукою Пальюкою, П’єтро Верховодом, Роберто Манчіні, Джанлукою Віаллі і Тоніньо Серезо. Склад, нашпигований харизматичними персонажами, феєрив як у Італії, так і за її межами – не дарма ж у 1992-му генуезці дісталися до фіналу Кубка європейських чемпіонів.
Що цікаво, Олексій розпочав здорово – вже у 3 турі Серії A вирвав перемогу проти “Болоньї” (2:1). Бошков довіряв підопічному, однак його адаптація затягнулася і, на жаль, зумовила італійський етап кар’єри. Тут немає нічого дивного – Михайличенку, роками затиснутому в лещата радянської пропаганди, важко далося мовне питання і переналаштування на новий менталітет. До того ж футболіст не звик до специфіки і інтенсивності чемпіонату – не забувайте, що першість СРСР функціонувала за схемою “весна – осінь”.
“Грудень і січень для мене видались вкрай важкими. Після тренувань я залишався займатися індивідуально. У мене не бігали ноги. А коли все це відійшло, то команда перебувала в такій формі, що я став здебільшого виходити на заміни. Напевно, італійці так і не зрозуміли до кінця, що таке може трапитися і з якої причини стався спад”, – розповів наш герой.
Проблемні відносини з Віаллі і Манчіні, згасла лояльність Бошкова і неспроможність звикнути до італійських реалій змусили Михайличенка змінити середовище. Зате в активі є Скудетто – “Сампдорія” тріумфально завершила кампанію 1990/91, випередивши обидва міланські гранди на 5 очок.
Руслан Маліновський
Клуб: “Аталанта” (2019 – наш час)
Кількість матчів/голів/асистів: 43/9/7
Трофеї: –
Сезон 2018/19 для Руслана Маліновського став проривним – півзахисник зафіксував 32 результативні дії у 51 матчі, чим допоміг “Генку” здобути золото Жупіле Про-ліги. Вийшовши на пік, уродженець Житомира привернув увагу “Аталанти” та після недовготривалих перемовин пристав на запропоновані умови. Виграли всі сторони – Маліна здійснив бажаний крок уперед, “Генк” поповнив бюджет 13 мільйонами євро (п’ятий за дорожнечею продаж в історії “магістрів”), а бергамаски підписали висококваліфікованого виконавця у розквіті сил.
До пандемії Маліновський міг похизуватися 5 голами і 3 передачами. Джан П’єро Гасперіні хоч і підтримував півзахисника, проте дозував ігровий час – згідно процесу акліматизації і тактичного плану, який передбачав підсилення з лави запасних у другому таймі. З закінченням карантину тенденція нікуди не зникла, але змінився сам Руслан – це підтверджують цифри і настрій. Маліна діяв впевненіше – перед нами постав саме той хлопець, який розривав Бельгію швидкісними проходами, дальніми ударами і майстерними штрафними стандартами.
Голи “Лаціо”, “Ювентусу”, “Пармі” і “Брешії” (сюди ж запишемо 2 асисти), підкріплені передачами проти “Кальярі” та “Сампдорії”, продемонстрували Маліновського у всій красі – його похвалили передовиці італійських видань, а “La Gazzetta dello Sport” розмістила на 38 позиції серед найкращих гравців Серії A. І це ще не залізобетонний футболіст основи! Правда, ті ж таблоїди натякають на ймовірний від’їзд Руслана зі стану “Аталанти” – нібито “королева провінціалів” готова перепродати плеймейкера за 25-30 мільйонів євро.
“Вважаю, що для першого сезону в Італії я показав себе досить непогано. В Італії дуже складно футболісту прийти і відразу ж показати результат, відразу ж перенести розуміння гри. Потрібно вчити мову і виконувати тренерські вимоги, добре сприймати і вчитися кожен день. Можна записати цей сезон в актив, але є куди рости. Сподіваюся, що наступний сезон буде набагато сильнішим”, – поділився враженнями Маліновський.
Олександр Заваров
Клуб: “Ювентус” (1988 – 1990 рр.)
Кількість матчів/голів/асистів: 76/13/4
Трофеї: Кубок Італії (1989/90), Кубок УЄФА (1989/90)
Олександра Заварова, як і Олексія Михайличенка, спіткала схожа доля. Будучи продуктом радянської системи, атакуючий півзахисник зіткнувся зі світом, наповненим разючих контрастів. “Ювентус” пішов на очевидний ризик, але не пошкодував грошей – Умберто Аньєллі, зачарований виступами Заварова, виплатив 5 мільйонів доларів (половину з яких успішно освоїли партпрацівники). А ще подарував 3 автобуси марки “Fiat” – на цьому особисто наполіг Валерій Лобановський.
Чи виправдав Олександр вкладені у нього кошти? Прикро це визнавати, але ні. “Стара синьйора” бачила в українцеві другого Мішеля Платіні, який за рік до появи “динамівця” завершив кар’єру. Француз чудово знав про здібності потенційного наступника, адже у 1986-му зустрічався з Олександром – Франція зіткнулася з СРСР на чемпіонаті світу в Мексиці. Тоді засяяла зірка Ігоря Бєланова, але Мішель виокремив Заварова – його рекомендація зіграла не останню роль у реалізації трансферу.
Заваров не розкрився з декількох причин: по-перше, через менталітет (скромний плеймейкер мало комунікував з одноклубниками), по-друге, “Ювентус” переживав не найкращі часи. “Чорно-білі”, керовані Діно Дзоффом, претендували на найвищі місця, однак стабільно ковтали пил, намагаючись наздогнати “Інтер”, “Мілан” та “Наполі”. Команду покинули Іан Раш, Платіні, Массімо Боніні, трохи пізніше – Мікаель Лаудруп. Кардинальні перестановки вплинули на конкурентоспроможність; керівництво і преса, шукаючи винуватців, одного прекрасного вказали пальцем на луганчанина.
Незнання мови, тягар вартості і очікувань завадили Олександру. Як наслідок, тіффозі відвернулися від футболіста, а ЗМІ влаштували травлю. “У мене спочатку преса була хорошою і цілком мене влаштовувала. Але за два місяці до закінчення чемпіонату раптом несподівано почалося справжнє цькування”, – пригадав він.
Від Олександра чекали лідерських якостей. Вряди-годи плеймейкер “тащив” (перегляньте зарубу з “Наполі”, яка закінчилася перемогою неаполітанців 5:3), віддав і диктував умови.
Але катастрофічно мало, без всієї повноти магії, що простежувалася у Києві.
Попри невдачу в Турині не забувають про Заварова – у квітні акаунт “зебр” у Твіттері привітав українця з днем народження.
Buon compleanno a #Zavarov! ⚫️⚪️🎂 pic.twitter.com/34NNHTmVBH
— JuventusFC (#Stron9er 🏆🏆🏆🏆🏆🏆🏆🏆🏆) (@juventusfc) April 26, 2020
Андрій Шевченко
Клуб: “Мілан” (1999 – 2006 рр., сезон 2008/09)
Кількість матчів/голів/асистів: 322/175/45
Трофеї: Серія A (2003/04), Кубок Італії (2002/03), Суперкубок Італії (2004), Ліга чемпіонів (2002/03), Суперкубок Європи (2003)
Андрій Шевченко не потребує особливого представлення – всі й так знають, хто кумир мільйонів, володар Золотого м’яча та найкращий футболіст пострадянського простору (Аршавін та Канчельскіс, йдіть лісом). Центрфорвард став ідолом на “Сан-Сіро”, зібрав всі внутрішні трофеї та доповнив колекцію кубком Ліги чемпіонів. І це ще ми не перераховуємо низку персональних рекордів – деякі з них не побиті й досі.
Втім, не нам одним здається, що Шевченко міг зробити значно більші речі – наприклад, про це говорили Сільвіо Берлусконі та Адріано Ґалліані. Колишній президент “россонері” переконаний – якби не дружина Шеви Крістен Пазік, то українець досягнув би небачених висот. Дон Сільвіо повів себе у властивій манері: “У своєму будинку я є господарем, і сам приймаю відповідальні рішення. Шевченко ж виконує всі забаганки своєї дружини, біжить на її першу вимогу, немов домашня собачка. Його дружина захотіла виїхати в Лондон і він пішов на поводу. Справжній футболіст “Мілана” і справжній чоловік не вчинив би так ніколи”.
Ґалліані ж проявив тактовність, але теж зробив відповідний наголос: “Якби Шевченко залишився, він би, звичайно, побив загальний рекорд Гуннара Нордаля, але врешті-решт, це було його рішення, яке ми повинні були поважати”.
Андрій з легкістю б побив вічне досягнення знаменитого шведа – Нордаль відзначився 225 влучними ударами. Однак абсолютним лідером стати не судилося – влітку 2006-го нападник підписав угоду з лондонським “Челсі”. За іронією долі в сезоні 2006/07 “Мілан” всьоме відсвяткував тріумф у Лізі чемпіонів.
Хто ще?
- До потрапляння у наш основний список був близький уродженець Червонограда Сергій Предко – універсал виховувався у молодіжці “Ювентуса” і “Торіно”, кілька разів опинявся у заявці першої команди “гранатових”, але не так і не вийшов на поле. Виступав у нижчих дивізіонах (“Про Сесто”, “Кавезі”, “Новезе”, “Асті” і “Варці”), з 2018-го на вільних хлібах.
- Нині 25-річний Танасій Косован народився у Чернівецькій області, в дитинстві переїхав на Апенніни, а перші кроки зробив у системі “Віченци”. Центрхав міг дебютувати в Серії B, але місив багнюку у третьому та четвертому за знаковістю чемпіонаті. Представляючи інтереси “Віченци”, “Варезе”, “Лупа Кастеллі Романі, “Джели”, Ігеа “Віртусу” і “Пічерно”, набив непогану стату – 164 матчі, 26 голів і 4 передачі. В кінці серпня 2017-го якимось дивом був запрошений до “Арсеналу-Київ”, але вже у січні поставив крапку у співробітництві зі столичним клубом.
- У сезоні 2016/17 В’ячеслав Чурко склав компанію Василю Приймі в лавах “Фрозіноне”. За плечима 12 матчів та 289 хвилин.
- На зламі тисячоліть до Італії завітав півзахисник Дмитро Кольцов – кримчанин, який свого часу знаходився на балансі сімферопольської “Таврії”, побував у “Пістоєзе” (2000 – 2002 рр.) і “Анконі” (сезон 2003/04).
- Якщо поритися в архівах Серії D, то можна натрапити на імена Дениса Житарчука, Владислава Федоришина, Олександра Демченка, Мар’яна Гуцола, Олександра Осмініна і Романа Чорнопищука.
- На рівні Прімавери сьогодні виступають Серджіо Якубів (“Кротоне” U-17) та Артем Онищенко (“Перуджа” U-17).
Не можемо не пригадати італійців з українським серцем. Найбільш відомі – Нікіта Контіні-Барановський і мигцем вищезгаданий П’єтро Верховод.
Контіні-Барановський родом із Черкас, з раннього віку зростав у Неаполі, де вступив і закінчив академію “Наполі”. 24-річний воротар досі не дебютував за “партенопейців”, змінив ряд колективів нижчого ешелону (СПАЛ, “Каррарезе”, “Таранто”, “Понтедера” і “Сієна”). Останнє місце роботи – “Віртус Енелла”, з якою італієць набрав 48 очок і посів 13 сходинку Серії B. У його послужному списку 33 матчі, 46 пропущених м’ячів і 11 кліншитів. “Я італієць. Але в моєму серці багато українського“, – так воротар каже про себе.
П’єтро Верховод – легенда “Сампдорії”, запрошувався до “Ювентусу” та “Мілану”. Від здобутих ним нагород голова йде обертом: 2 Скудетто (1982/83, 1990/91), 4 Кубка Італії (1984/85, 1987/88, 1988/89, 1993/94), Кубок володарів кубків (1989/90), Ліга чемпіонів (1995/96) і чемпіонат світу в Іспанії!
Коріння Верховода веде до Старобільська (Луганська область). Під час Другої світової війни батько захисника був полоненим в Італії – коли вогні вщухли, й пішли розмови про заслання до Сибіру, Іван Верховод спромігся втекти з табору і обжитися на півострові.
“Мій батько був полоненим в Італії і коли Радянський Союз переміг у війні, можна було повернутись додому. Проте тато вже добре знав італійську і почув, що всіх полонених будуть відправляти до Сибіру. Батько вирішив тікати. В Італії він зустрівся з моєю мамою і вони одружились”, – підсумував Верховод.
Ще до Шеви трибуни величали його Царем, поважали Гарі Лінекер, Марко ван Бастен і Ґабріель Батістута. Свій коментар залишив Дієґо Марадона – за словами аргентинця, “Верховод – тварина, у нього м’язи як у коня”. Що тут казати? То треба бачити.
