І річ не в кількості виграних трофеїв.
Суть полягає у наступному – авторитетний тижневик France Football опублікував рейтинг найкращих тренерів в історії, віддавши шосту сходинку Валерію Васильовичу Лобановському. Що не сподобалося колишньому керманичу донецького «Шахтаря» Мірчі Луческу – румунський спеціаліст, розташований на тридцять п’ять позицій нижче, розкритикував вердикт спортивної газети.
«Я побачив своє ім’я в рейтингу і зовсім не здивувався. Там є кілька людей зі Східної Європи. Мене здивувало місце Лобановського, коли він відправився за кордон, то не показав ніяких результатів. Якщо подивитися на інші рейтинги, особливо від УЄФА, то я йду на другому місці за кількістю виграних трофеїв»,– зауважив Мірча. І тут не посперечаєшся – Луческу дійсно є другим за кількістю здобутих трофеїв (33), поступаючись лише серу Алексу Фергюсону, якому вдалося виграти на 16 нагород більше. Проте це ніяким чином не дозволяє кидати тінь на досягнення Лобановського – подібне порівняння є банально некоректним. Чому?
Ми не будемо возвеличувати Лобановського, порівнювати результати у Лізі чемпіонів чи зайвий раз нагадувати про вихованих ним володарів «Золотого м’яча». Ба більше – заради справедливості скажемо, що геніальність тренера завжди ставилася під сумнів (що правильно та нормально). Якщо зануритися в історію, то виявиться, що Валерій Васильович перейняв чимало ключових елементів у попередників чи сучасників – наприклад, зональне маркування чи схему 4-4-2, яку вигадав Віктор Маслов. А практично одночасно застосував Альф Ремзі – завдяки даній фішці Англія перемогла на чемпіонаті світу 1966 року (хоча британець запевняв, що дійшов до відповідних висновків сам). В принципі, минуле знає чимало випадків, коли схожа думка з’являлася у головах різних людей – ви навряд чи чули про такого собі Джорджа Рейнора, але цей фахівець став засновником так званої шведської моделі тотального футболу, яка допомогла скандинавам дійти до фіналу ЧС-1958. В той момент Рінус Міхелс тільки-тільки завершив професійну кар’єру.
Ми відхилилися від теми, але якби там не було, запозичувати та розвивати – абсолютно нормальна річ. Невіо Скала сказав круту цитату: «Гра може розвиватися тільки еволюційним шляхом». Проте у Лобановського є перевага – працюючи пліч-о-пліч із Олегом Базилевичем, йому пощастило вивести «аритмію» та «систему», як про це розповідав Базилевич у своїй книзі. Наріжний камінь, що перетворив «Динамо» на потужну силу. До цього дуету ніхто так тісно не пов’язував футбол та науковий підхід – розрахунки, що були покликані у певному сенсі зробити із футболіста універсальну машину. Що і відбувалося – гравці «біло-синіх» ледь не вмирали на тренуваннях, однак прогресували небаченими темпами, на голову випереджаючи майже кожного із опонентів. Звідси й виплила знаменита «аритмія» – постійна динаміка, активний пресинг, робота без м’яча, що заважала конкурентам «Динамо» навіть звести дух.
Ось як це описав Ральф Рангнік, якому у 1985 році, перебуваючи на містку провінційної «Вікторії» Бакнанг, випав шанс провести спаринг із киянами: «На збір Лобановський привіз команду, в якій виблискували Блохін, Михайличенко та інші. В якийсь момент мені здалося, що у «Вікторії» на три людини менше – я навіть на полі швиденько всіх перерахував. Ні, футболістів було порівну. Просто вони виявилися на три голови вище і показували чудеса – суперник буквально позбавив нас часу на прийняття рішень і всілякого простору на полі. Тоді я вперше відчув, як це – грати проти команди, яка систематично пресингує м’яч. Я вже грав проти великих професійних команд – і, зрозуміло, ті ігри ми також програвали, – але вони хоча б давали трохи часу віддихатися, можливість «поставити ногу на м’яч», невелику перерву, щоб заспокоїтися. «Динамівці» грали в зовсім інший футбол – він різко відрізнявся від того, який показували тоді клуби Бундесліги. Найбільше вразив пресинг по всьому полю. Пам’ятаю, хтось з німецьких журналістів тоді ще у Лобановського запитав: «У чому сутність сучасної футбольної філософії?». Метр відповів: «Тиск. На всіх ділянках поля».
Лобановський – новатор, чий стиль ледь чи не під мікроскопом розглядали колеги по цеху. Грубо кажучи, він став ідеологом та натхненником, чим Луческу, на жаль, похизуватися не може. Румун якраз використовує мікс схем та моделей, що вже були вигадані – грати, як «Шахтар» не складає особливих труднощів. Формально ніхто із сучасних тренерів вже нічого глобального не вигадує (тільки не закидайте мене лайном) – та ж тікі-така є послідовницею тотального футболу, а малюнок 4-6-0 без «чистого» форварда, яким нібито вразив Дель Боске на чолі збірної Іспанії, застосовувався шотландцем Крейґом Лейвеном (но это не точно). В одному із матчів у виконанні «Манчестер Сіті» Хосеп Ґвардіола розташував підопічних 3-2-5, на що коментатор відреагував у стилі «ну нічого собі, іспанець такий креативний». Дарма, що ця тактика не нова і була втілена у життя після прийняття офсайдного правила у кінці 20-х років XX століття – браво, Герберт Чепмен. Тож слова Луческу є абсурдними, оскільки погляди Полковника дали футболу нове підґрунтя для роздумів. Це те ж саме, що неомодерністу наїжджати на Вінсента ван Гога – от тільки без постімпресіонізму його стиль міг так і не виникнути.
