“Брутальний Футбол” вшановує пам’ять загиблих у Мюнхенській авіакатастрофі і водночас розповідає про тих, хто, на щастя, видерся з лап смерті. Сумно, та не всі повноцінно стали на обидві ноги.
Малюки Басбі небезпідставно вважаються одним із найталановитіших поколінь у світовому футболі. На жаль, практично втрачених і в подальшому переформатованих — Джордж Бест хоч і виховувався під керівництвом тандему Метта Басбі/Джиммі Мерфі, але не був причетним до тих самих виконавців, загиблих у Мюнхенській авіакатастрофі. Всі добре знають події 6 лютого 1958 року — команда поверталася з чвертьфінального поєдинку Кубка європейських чемпіонів проти “Црвени Звєзди”, зробила дозаправку в Мюнхені, злетіла, але через важкі погодні умови літак не набрав потрібну висоту. Все пройшло швидко, за якусь долю секунди — інша річ, що потім “Манчестер Юнайтед” ризикував зникнути і десятиліттями боровся з непоправною шкодою.
Когось винуватити складно: все вирішив випадок долі. І дотично люди — наприклад, голова Футбольної асоціації Алан Хардекер, що відмовився переносити гру з “Вулвергемптоном” і у такий спосіб поквапив Басбі.
Хороший гравець і типовий чинуша, якому місце не в кабінеті, а десь на безлюдному острові з одним патроном у обоймі. Ще в 1955-му функціонер фактично заборонив “Челсі” брати участь у дебютному розіграші КЄЧ; через три роки він поставив чергову умову — якщо “манкуніанці” вчасно не повернуться додому, то їм не оминути зняття трьох очок. Надважливе суперництво в чемпіонаті могло бути програним, тож Басбі опинився у патовій ситуації (що цікаво, по завершенні кампанії 1957/58 національне золото взяли “вовки”).
Трагедія забрала життя вісьмох футболістів — Джеффа Бента, Роджера Берна, Едді Колмана, Марка Джонса, Девіда Пеґґа, Томмі Тейлора і Ліама Вілана. Дункан Едвардс, мабуть, найкращий із представників своєї епохи, протягнув ще два тижні, але не стало і його.
Складно уявити спектр емоцій, які відчули й ті, хто вижив — дехто не впорався з наслідками до кінця своїх днів. Спробуємо розібратися.
Джонні Беррі
Подальша кар’єра: повісив бутси на цвях
Лівий вінґер запам’ятався мініатюрним, але надзвичайно прутким: набираючи реактивну швидкість, Джонні вміло контролював м’яч, чим неодноразово обдурював суперників. Коли ж проти нього застосовували грубу силу, хлопець не розгублювався: завдяки низькому центру ваги миттєво повертався у епізод і тут же вступав у боротьбу. Басбі обожнював підопічного: об’єктивно не кожному вдалося витримати енерговитратний стиль, прищеплений коучем “МЮ”.
Джонні доклав руку до трьох чемпіонств та двох Суперкубків Англії, а в зустрічі з “Црвеною Звєздою” залишився на лаві запасних. Після 6 лютого два місяці провів у комі, отримав легку форму амнезії і про смерть товаришів дізнався лише зі сторінок газет. За декілька місяців до 32-річчя вирішив зав’язати з футболом і в подальшому разом з братом Пітером, колишнім нападником “Крістал Пелес” та “Іпсвічу”, відкрив невеличкий спортивний бізнес.
Сприймав себе старомодним, хоча зізнавався, що був би не проти, якби йому платили гроші, як сучасним футболістам. Завжди втішав себе думкою, що був членом “енергійної команди, яка захоплювала натовп”:
“Я насолоджувався футболом. Звичайно, я так і робив. Я думаю, це те ж саме, як і в будь-якій роботі — якщо ви в ній успішні, то насолоджуєтеся нею”.
Помер 23 вересня 1994-го, в 68 років.
Джекі Бланчфлауер
Подальша кар’єра: повісив бутси на цвях
Через місяць після падіння літака Джекі Бланчфлауеру виповнилося двадцять п’ять. Переломи тазу, рук і ніг, роздроблені ребра, сильно пошкоджені нирки підсумували невтішний вердикт — більше на поле ні ногою. Спочатку жевріла надія, що лікарі витягнуть хлопця, однак повноцінно стати на ноги так і не пощастило. Більше трьох років північноірландський хавбек перебував у депресії і став неговірким, хоча до цього вважався душею компанії. Прикро, та завдані душевні рани так і не відійшли у минуле.
Басбі високо цінував Бланчфлауера за універсалізм — той міг спокійно розташуватися на вістрі атаки і як слід відпрацювати по всьому периметру середньої лінії. Будучи на перших порах форвардом, не знітився за конкуренції Боббі Чарльтона, Ліама Вілана, Денніса Вайоллета і Джона Догерті, зайвий раз довів, що здатен адаптуватися до будь-яких умов.
Виділяючись кмітливістю та небанальним розумінням гри, за короткий час зробив просто гігантські кроки у кар’єрі. Що тут говорити, якщо впродовж семи сезонів півзахисник підняв над головою два золота Першого дивізіону та аналогічну кількість Суперкубків Англії.
Опісля тримав кондитерську, працював у букмекерській конторі, друкарем і бухгалтером. Помер 2 вересня 1998-го, в 65 років.
Боббі Чарльтон
Подальша кар’єра: “Манчестер Юнайтед” (1954-1973 рр.), “Престон Норт Енд” (1973-1975 рр.), “Вотерфорд” (сезон 1975/76), “Аркадія Шепердс” (1976), “Бангор Сіті” (1978 рік), “Ньюкасл КБ Юнайтед” (1978 рік), “Блектаун Сіті” (1980 рік)
Сер Боббі Чарльтон не потребує широкого розголосу. Представляв інтереси “МЮ” до 1973-го, напередодні побив горщики з головним тренером Томмі Догерті. Колектив складно переніс прощання з Меттом Басбі, який відійшов від справ двома роками раніше, і різко здав — щось подібне ми спостерігаємо в постферґюсонівські дні. Треба сказати, що Чарльтона ледь не витурили копняками — ветеран упіймав зірку і в певний момент гадав, що є чимось більшим, ніж сам клуб.
Як би там не було, експівзахисник заслужив всі можливі компліменти — не факт, що без нього “червоні дияволі” взагалі б існували. Єдиний, хто досі живий — у жовтні відсвяткував 83-річчя. Бажаємо здоров’я і наснаги.
Біллі Фоулкс
Подальша кар’єра: “Манчестер Юнайтед” (1952-1970 рр.)
Біллі Фоулкса ототожнювали зі скалою, яку б не розлупав жоден каменяр. Уродженець Сент-Хеленса присвятив “манкуніанцям” шістнадцять сезонів та отримав красномовне прізвисько “Кам’яне лице”. Що повністю відповідало дійсності — центрбек мужньо переніс авіакатастрофу і за вказівкою Басбі перемістився у півзахист. Причина вагома: Марк Джонс відійшов у кращий світ, а вищезгаданий Джекі Бланчфлауер зав’язав. Боббі Чарльтон дав таку характеристику:
“Він був твердим і жорстким, як цвях — я завжди був радий, що мені довелося з ним грати”.
Забив тільки дев’ять м’ячів, але всі вони мали надзвичайну цінність — ледь не в першому матчі після Мюнхена Фоулкс вразив ворота “Шеффілд Юнайтед” і забезпечив перемогу 3:0. Ще один гол наблизив “МЮ” до тріумфу в КЄЧ 1967/68 — Біллі засмутив мадридський “Реал”, вирвав нічию 3:3 і таким чином продерся до фіналу. Не дивно, що до цій людині довірили капітанську пов’язку — її Джиммі Мерфі передав Фоулксу якраз весною 1958-го. Помер 25 листопада 2013-го, в 81 рік.
Гаррі Ґреґґ
Подальша кар’єра: “Манчестер Юнайтед” (1957-1966 рр.), “Сток Сіті” (сезон 1966/67)
Басбі запросив Ґреґґа з “Донкастер Роверс” і заплатив за трансфер 23,5 тисячі фунтів стерлінгів — між іншим, рекордну суму за голкіпера на той час. Як зауважила преса, “серйозний менеджер вимагав серйозного воротаря”. Цілковита правда — Гаррі був героєм у грі, він же проявив доблесть за її межами. Його знаковість не переоцінити: прийшовши до тями у найвідповідальнішу хвилину, Ґреґґ кинувся допомагати, витягнув з-під уламків літака Весну Лукіч, її доньку Весну, Боббі Чарльтона, Денніса Вайоллета і Басбі. Згодом Джордж Бест написав:
“Гаррі, ти — мій герой, ось що я маю на увазі. Те, що Гаррі зробив у ту ніч, було більшим, ніж просто хоробрість”.
Сам Ґреґґ наголосив:
“В одну мить все було зруйновано. Трагедія в Мюнхені кинула на моє життя невиправну пляму. Було дуже важко знайти в собі сили повернутися до нормального життя. Єдине , про що я прошу: запам’ятайте мене як футболіста, а не як героя”.
О’кей, вітайте члена символічної збірної ЧС-1958 (північноірландець розділив славу з Пеле, Гаррінчою, Раймоном Копа та іншими, плюс, впевнено обійшов у голосуванні Лева Яшина), переможця Першого дивізіону, кубка та двох Суперкубків Англії. Помер 16 лютого 2020-го, в 87 років.
Кенні Морґанс
Подальша кар’єра: “Манчестер Юнайтед” (1956-1961 рр.), “Свонсі Таун” (1961-1964 рр.), “Ньюпорт Каунті” (1964-1967 рр.), “Баррі Таун”
Валлієць дебютував у вісімнадцять та ще до катастрофи витіснив Джонні Беррі зі старту. Його чекало світле майбутнє, однак Мюнхен переписав плани — вінґер відновився від нанесених пошкоджень, проте не мав минулого лоску. Тож статистика скромна: 17 матчів у червоній футболці.
Попри все Морґанс збудував непогану кар’єру на батьківщині, хоча до останнього стверджував:
“Я прийшов у “МЮ” у п’ятнадцять років, приєднався до найкращої команди у світі, так що моє серце завжди з “Юнайтед”.
Помер 18 листопада 2012-го, в 73 роки.
Альберт Скенлон
Подальша кар’єра: “Манчестер Юнайтед” (1952-1960 рр.), “Ньюкасл Юнайтед” (1960-1962 рр.), “Лінкольн Сіті” (сезон 1962/63), “Мансфілд Таун” (1963-1966 рр.), “Белпер Таун” (1966 рік)
Альберта Скенлона описують “екстравагантним, таємничим, чарівним і популярним серед товаришів”. Окрім внутрішніх якостей нападник тащив на полі і “ще в юності був здатним поставити у незручне становище будь-якого суперника, яким би досвідченим той не був”. На жаль, не все ідеально: Альберта “підкосив” Девід Пеґґ , який стилістично більше імпонував Басбі. Пеґґ був “складним маніпулятором з м’ячем, що одурманював захисників своєю хитрістю”, в той час як Скенлон грав дещо прямолінійно.
Вінґер втратив впевненість, а після трагедії остаточно “скис” — по-перше, довго приходив в себе через проломлений череп і зламану ногу, по-друге, емоційно не змирився зі смертю Пеґґа. Переживання зрозумілі: він виграв конкуренцію не завдяки майстерності, а внаслідок плачевних обставин.
У 1960-му світлий, добрий хлопець намагався перезавантажитися у “Ньюкаслі”, та все дарма — поступово психологічні шрами довели його до задвірків британського футболу. Попрощавшись з грою на високому рівні, трудився у поті чола — в лікарні, на заводі, офіцером Служби безпеки Манчестера, впритул до виходу на пенсію. Помер 22 грудня 2009-го , в 74 роки.
Денніс Вайоллет
Подальша кар’єра: “Манчестер Юнайтед” (1950-1962 рр.), “Сток Сіті” (1962-1967 рр.), “Балтімор Бейз” (сезон 1967/68), “Віттон Альбіон” (сезон 1968/69), “Лінфілд” (1969/70)
Денніс Вайоллет був грізним дядечком — незважаючи на тендітну, можна сказати, делікатну структуру тіла, наводив жах на конкурентів. Вайоллет сформував надефективну пару з Томмі Тейлором, після втрати товариша продовжив розривати — в розіграші 1959/60 “настріляв” 32 “банки” в 36 матчах (рекорд, не переписаний досі). Водночас всі щиро здивувалися, коли з плином двох наступних сезонів Басбі погодився продати 28-річного вихованця у “Сток Сіті”.
Утримував досить високу планку, ближче до пенсії перебрався до США. Поїздка за океан багато чого вирішила у житті Денніса — ставши на тренерську стежину, нападник очолив низку американських колективів. Помер 6 березня 1999-го, в 65 років.
Рей Вуд
Подальша кар’єра: “Манчестер Юнайтед” (1949-1958 рр.), “Гаддерсфілд Таун” (1958-1965 рр.), “Бредфорд” (сезон 1965/66), “Барнслі” (1966-1968 рр.), “Лос-Анджелес Вулвз” (1968 рік)
Для Рея Вуда фінал Кубка Англії 1956/57 став початком кінця: на початку зустрічі з “Астон Віллою” голкіперу зламали вилицю (постарався Пітер Маркпарланд), тож місце на лінії зайняв Бланчфлауер. Коли Вуду надали допомогу, “леви” вели в рахунку 2:0 (дубль відвантажив той же Маркпарланд). Поєдинок закінчився 2:1 на користь суперника, Басбі лютував і навіть образився.
З появою Ґреґґа Рей сів на лаву запасних, але не падав духом — після Мюнхена зберіг відмінну форму і в 1958-му знадобився Біллу Шенклі. “Гаддерсфілд Таун” невимовно зрадів, коли Басбі пристав на 1,5 тисячі фунтів стерлінгів — за кишенькові гроші такий кваліфікований виконавець!
Вуд затримався на сім років, потім грав за “Бредфорд Сіті”, “Барнслі” та “Лос-Анджелес Вулвз”. Прикметно, що, коли у 1960-му Ґреґґ травмувався, Басбі намагався безуспішно повернути колишнього підопічного, але той вирішив не гнівити долю і віддав перевагу стабільній практиці. Трохи тренував, в подальшому відкрив магазин спортивного одягу. Помер 7 липня 2002-го, в 71 рік.
***
29 травня 1968 року “Манчестер Юнайтед” зіткнувся у фіналі КЄЧ з лісабонською “Бенфікою”. Як не старався Еусебіу, все марно — Чарльтон записав дубль, ще по м’ячу відправили у ворота “орлів” Бест та Браян Кідд. Англія, вражена перемогою 4:1, святкувала требл імені Метта Басбі. Розчулені Чарльтон і Фоулкс взяли “вуханя” і підняли вгору — він був присвячений тим, хто загинув одного лютневого дня.
