Михайло Юхименко проаналізував особливості національного футболу та виокремив найголовніші чесноти, які вигідно вирізняють його у масі чемпіонатів другої руки.
Український футбол навіть у ситі роки з блекджеком та легіонерами не був безпроблемним, а нині являє собою шок-контент, який без дисклеймера та червоного квадратика у правому нижньому куті показувати просто гріх. Пусті трибуни, низькі швидкості, договорняки, “Конан-варвар” по ТВ замість центрального матчу, клуби, що зникають, президенти-самодури – все це про наш ногом’яч. Про ці негаразди можна писати дуже довго й легко, а от побачити у цьому неподобстві позитив набагато складніше. Тим не менш, зараз нам дійсно є чим пишатись – і мова не про банальні перемоги над грандами та красиві стадіони.
1. Відсутність державного фінансування клубного футболу
Для рядового українця цей пункт виглядає неочевидним і навіть шкідливим, адже сусідні російські та казахські колективи мають значно більше грошей. Щоправда, останнім часом у нас почали з’являтися муніципальні клуби, однак подібна практика серйозного поширення поки не отримала – і навряд чи колись отримає. Навіщо витрачати гроші на збитковий, не дуже популярний та відносно прозорий проект, коли їх можна розпилити витратити на будівництво нового ТРЦ або черговий ремонт доріг?
Читайте також: ФК “Львів” створив жіночу команду “Львів-Янтарочка”
Натомість, переважна більшість відомих клубів з пострадянського простору фінансуються держкорпораціями – тобто, з кишені громадян. У нафтогазових королівствах це дійсно приносить величезні гроші, які більш розумні керівники вкладають у розвиток інфраструктури, а менш розумні витрачають на легіонерів. Втім, реально успішним країнам подібна практика взагалі непритаманна, адже вона начисто відбиває мотивацію як до пошуку додаткових джерел фінансування, так і до якісної роботи. Крім того, бюджетні кошти на Заході рахують до копійки, тому вони витрачаються не на шоу-бізнес, яким є футбол, а на більш важливі для суспільства проекти. Для перманентно кризових економік пострадянських країн це особливо актуальна проблема.
“Недержавність” клубів – це дуже важлива стартова умова, без якої якісний розвиток сучасного бренду неможливий. Накидання футболу на баланс підприємств або стабілізаційних фондів республіки – це пережиток радянського минулого, а чим закінчилось протистояння СРСР з капіталізмом, ми всі добре пам’ятаємо. Навіть у Росії на фоні успіху провінційного Краснодару поступово приходять до думки, що приватний клуб працює набагато ефективніше – ми ж до цього дійшли від самого початку.
2. Відносна рівність ліг
На початку десятих в Україні, як і в країнах-сусідах, склалась дуже неприємна ситуація, коли рівень вищого дивізіону був просто недосяжним для нижчих ліг. Більше того: не всі представники еліти витягували сезон без новин про підготовку до банкрутства та зняття з чемпіонату. Такі обставини перетворювали низи на болото, яке нічого, крім договірних матчів, не вирощує – і саме воно стало однією з головних причин катастрофічного падіння рівня вітчизняного футболу після 2014 року.
Читайте також: Як живе НК “Верес” у Другій лізі
Вже у минулому сезоні почало відчуватися покращення. Дешевий долар помахав на прощання, завозити по десять бразильців у рідне село стало важко, тож більшості клубів України довелось різко затягнути пояси та перейти на власних вихованців. За таких умов значна частина представників Першої та Другої ліг перестали суттєво відрізнятись від представників УПЛ, цілком обґрунтовано претендуючи на їх заміщення – благо, в них вже є награні склади, потужні футбольні школи, досвідчені тренерські штаби та навіть непогані стадіони. В еліті ситуація схожа: приблизно 8-9 клубів претендують на одні і ті ж самі місця, а поза конкуренцією залишаються лише Шахтар та Динамо – хоча щодо рівня киян також є питання, враховуючи їх нинішнє третє місцє.
Звісно, в цій ситуації є нюанси. Так, не всі хочуть в еліту, не всі хочуть це робити за Регламентом, не всі керівники виглядають переконливо у заявах, та й проблемних клубів залишається чимало. Тим не менш, концептуального прогресу наш футбол все одно добився, адже сьогодні українські футболісти цілком можуть виходити “з андеграунду на екран”, плавно розвиваючись у конкурентних нижчих лігах. У сусідній Росії з усіма її грошами ситуація виглядає набагато гірше: ти або прориваєшся хоч куди-небудь в одну зі столиць (в першу чергу – Москву), або бігаєш у себе в селі все життя.
3. Щирість і простота
Український футбол виглядає досить відкрито до своїх вболівальників. Навіть найбільш відомі його представники ніколи не були схожими на суперзірок, у яких по три телешоу на тиждень, реклами трусів, контракти з транснаціональними корпораціями та манія величі. Ні, всі вони завжди були хлопцями з твого села – багатими та схильними до “помилок молодості”, але не копіями Романа Широкова чи Олександра Кокоріна. Найкраще вітчизняну простоту проілюстрував наш улюбленець Артем Мілевський – відео, на якому він за кермом джипа з цигаркою в зубах погоджується підкинути тільки-но побачену п’яну компанію, пам’ятає кожен.
Дивіться також: Матч жіночого чемпіонату України з футболу завершився масовою бійкою
Від наших гравців та тренерів, при всіх їх недоліках, не прийнято чекати жбурляння табуреток у голову або пропозицій сидіти дома, йопт. Нічого геройського в цьому, звісно, немає, але в наш час простота та доступність публічних персон стає дефіцитом. У вже згаданій Росії футболісти перетворюються на медіазірок, а про топ-клуби й говорити не доводиться – там навіть клубні лікарі стають брендом. Звісно, зустріти улюбленого футболіста у модному бутіку чи перед футбольною базою ви досі можете, але на короткий діалог в інстаграмі сподіватись уже не варто. І по місту на джипі вас, звісно ж, ніхто не покатає.
4. Високий рівень стандартів футболу
В Україні існують досить високі футбольні стандарти та більш-менш конкурентні ліги, в яких можливо вирости й досягти величезних успіхів – і ці переваги неможливо просто купити за гроші. У нас залишилась потужна школа, яка у свій час диктувала моду всьому СРСР та виховала трьох володарів Золотого м’яча, а нині регулярно випускає гравців, готових вести конкуренцію у найсильніших європейських клубах – і мова не лише про українців, а і про легіонерів. Навіть на спаді кар’єри наші футболісти можуть досить гідно виступати у сусідніх чемпіонатах – наприклад, в угорському, де на нашого брата величезний попит.
Український футбол жорстоко критикують за тактичну бідність – і це правильно, але і тут не все втрачено. Так, при всіх претензіях і результатах, Олександр Хацкевич ще навесні поставив футбол, який багато в чому був схожим на збірну Франції на ЧС-2018 – досить сухий, швидкий, з грамотним пресингом, насиченням центру поля та форвардом-саппортером. У луганській Зорі в матчі поточного сезону проти Динамо можна було помітити відтінки Ліверпуля – та ж заточеність на контрпресинг та разючі випади при помилках суперника. Атакувальна модель Шахтаря Паулу Фонсеки, в свою чергу, напрямлена на максимально швидке просування м’яча вперед, що відповідає тенденціям команд, сконцентрованих на контролі – щоб ламати автобуси, треба проходити лінії швидше, ніж вони перебудовуються. Словом, тренери найсильніших наших колективів вже не орієнтуються на конспекти, а намагаються підглянути у західних колег, беручи до уваги сучасні тактичні тренди. Значить, наш футбол продовжує рухатись у протилежному від дна напрямі.
Передумови для подальшого розвитку також істотні, адже на місце коучів старої школи поступово приходять вчорашні футболісти, яким пощастило розвиватися під керівництвом Хуанде Рамоса, Мірчі Луческу, Карло Анчелотті, Жозе Моурінью, Мирона Маркевича та інших. Найбільш яскраво зміни у підходах помітні по збірній України – при Андрієві Шевченку виявилося, що можна не тільки боротися у схемі з десятьма опорниками, а й грати в цікавий атакувальний футбол та експериментувати.
5. Концептуальний розвиток футбольної індустрії
Наш футбол відчутно програє за рівнем фінансування сусідам з Росії, Казахстану, Азербайджану, Угорщини, деяким білоруським і навіть молдавським клубам. Втім, не все так погано: хоч навколо всі багатші за нас, але концептуально ми давно попереду. Звісно, голі теорії грошей та топ-менеджерів не додають, але, все ж, фіксують певний вектор руху або його відсутності. Можна бути бідним, але мати більший досвід та орієнтуватися на прогресивні форми розвитку – і саме в цьому напрямку йде наш ногом’яч.
Читайте також: Ідеальний формат чемпіонату України
Про державні клуби з пострадянського простору вже говорилося – рано чи пізно їм все одно доведеться перейти на приватну основу. У противагу їм часто піарять Угорщину, яка практично злизала олігархічну модель українського футболу п’ятирічної давності. Різниця полягає лише в тому, що тамтешні клуби є не стільки особистими іграшками, скільки формою взаємодії між урядом та його спонсорами з великого капіталу. Олігархи отримують за розвиток футболу преференції та контакти на верхах, а заодно розпилюють гроші – про це можна говорити з огляду на трансфери 16-річних футболістів за 700 тисяч євро. Цей шлях необов’язково має завершуватись тим крахом, який пройшли ми, але факт залишається фактом: угорці повторюють наші помилки. Значить, як говориться у тих статусах з ванільних пабліків, ми йдемо попереду.
Читайте також: Усе, що ви хотіли знати про “Дніпро 1918″ та народні клуби
Український футбол сьогодні рухається до ідеї самоокупності, багатостороннього фінансування та взаємодії з власними вболівальниками – словом, підглядає за німцями та іспанцями. Так, поки що це все виглядає як теоретичні намітки на наступні століття, але вже зараз у великих містах намагаються будувати “народні клуби” – у Рівному це завершилось аферою, у Запоріжжі не взлетіло, але у Дніпрі поки що все йде цікаво. Ві Львові ще в 2012 році “Карпати” передали управлінські функції фанатам з ГО “Завжди вірні”, але з цього нічого не вигоріло, тому клуб пішов по іншому шляху, наліпивши спонсорів навіть на сідниці – і, зрештою, зумів вийти у плюс (щоправда, тут є суттєві питання щодо структури клубу та зарплат). Процес трансформації вітчизняного футболу до кращих форм повільно, кособоко та з поганими прикладами, але йде.
Український футбол – красавчик?
Ні, звісно ж. Достатньо подивитися на емблему київського “Арсеналу”, щоб зрозуміти, наскільки все погано – а після згадки про фактичне зникнення “Дніпра” та переїзд “Сталі” у Бучу хочеться стерти все, що написано зверху. Український футбол досі залишається на олігархічних рейках, у масі своїй не бажаючи розвивати маркетинг та працювати з власними вболівальниками. Український футбол – це один великий Сергій Рафаїлов, який вважає, що клуб грає лише для президента. Часто просто не віриться, що хоч-коли небудь тут настане порядок.
Читайте також: Максимально об’єктивний та неіронічний матеріал про СК “Дніпро-1″
Тим не менш, позитивні сторони вітчизняного хаосу виглядають не менш масштабно, ніж негативні. Так, грошей нема, а керівництвом займаються колишні вуличні шахраї та завгоспи – але вони живуть у ринкових умовах і змушені якось розвиватись. Якщо не захочуть – на їх місце прийдуть більш сильні й розумні, що лише посилить наш чемпіонат. Цьому процесу можна противитись щосили, займаючись керованими банкрутствами та перефарбуваннями, але сувора реальність у вигляді долара по майже 30 гривень все одно змусить або піти, або змінитись на краще. Третього не дано – і це добре.
Наш футбол має безліч негараздів, але у процесі неминучого їх подолання важливо не забувати про переваги та шанси, які є вже зараз. Тут не Марс – життя ще не зникло.
Михайло Юхименко, “Брутальний футбол”
